Віктор Петров (Домонтович) (1894 – 1969)

Відомий письменник, учений, філософ, літературознавець, археолог. Людина досить незвичної складної долі. Його за загадковість, за прагнення до парадоксів в життєвих ситуаціях називали доктор Парадокс.

Біографія

Народився в Катеринославі у родині православного священика, який був репресований у 1920 р. Тому в біографічних даних про це ніколи не говориться.

Віра Агеєва «Поетика парадоксу», де аналізується деякі архівні матеріали.

Мати померла досить рано.

1913 р. – закінчив Холмську чоловічу гімназію і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Після закінчення університету був залишений як професорський стипендіат. Цікавився французьким та російським символізмом, експресіонізмом.

1918 – 1920 рр. – перебував у Київському університеті як стипендіат.

З 1919 по 1941 рр. – працював у різних установах, зокрема в Академії наук України. Цей період (кінець 20-х рр.) починаються загадкові моменти його біографії.

В. Агеєва висловлює припущення, що вже в кінці 20-х рр. В. Петров співробітничав з органами НКВС. Це співробітництво виявлялось в доносах (матеріли).

У цей період він активно цікавиться літературою. Коло діячів літератури, які його цікавлять: П. Куліш (захищає дисертацію), Гоголь, Гюго.

1941 р. – під час війни він евакуюється до Цори, але в 1942 р. опиняється на території окупованого Харкова і редагує журнал «Український засід».

1943 р. – разом із німецькими військами відступає до Львова, потім опиняється в Берліні, де працює в наукових установах.

Повоєнний період пов'язаний із перебуванням у Мюнхені, де працював у Вільному українському університеті.

Був причетний до Мистецького українського руху (МУР).

Але у 1949 р. загадково зникає з Мюнхена і через рік він опиняється у Москві.

Завуальовано говорили про те, що В. Петров виконував дослідницькі функції під час Другої світової війни.

Його зникнення пояснюється тим, що він чимось не догодив, не виконав функції, які були на нього покладені. Ті, хто користався його доносами, позбавили його наукового ступеня.

До Києва мав можливість повернутися тільки у 1956 р., де він працював завідувачем архіву. Вдруге захищав дисертацію для того, щоб повернути собі науковий ступінь.

В. Петров має 2 псевдоніми:

1. В. Домонтович – 1) це дівоче прізвище його двоюрідної сестри Олександри Калантай, яка була представником жіночого руху в утверджені жіночих прав. 2) за власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду» В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить»

2. Віктор Бер – підписував критичні статті. Цей псевдонім було вибрано не випадково. Він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 20-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ жоден з його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким з багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Творчість

Найвідомішими його романами є «Дівчина з ведмедиком» - твір, який з’явився у 1928 р., і «Доктор Серафікус» - роман, який, вважають, був написаний у цей же період (1928 – 1929), але вже не був надрукований, а надрукований у 1947 р.

Його романи належать до жанру інтелектуальних романів, і водночас ми про них говоримо як про романи експериментальні.

Особливістю інтелектуальних романів В. Петрова є:

1. Важлива функція парадоксу, який реалізується через ігрове начало (іронічність, пародійність). Автор іронізує і над своїми персонажами, і над проблемами (проблемами жіночої емансипації у «Дівчина з ведмедиком»).

2. Співтворчість між автором твору і реципієнтом. Автор залучає читача до співтворчості.

3. Важливу роль відіграє філософський підтекст

4. Превалювання ідеї над образом.

5. Нерідко герої виступають як маски автора (особливо це відчувається у «Докторі Серафікусі»).

6. Центральними є проблеми екзистенційні: суті буття; сутності людини, поставленої поза історичним часом і суспільством. Це твори, в яких ставляться проблеми абсурдності життя і нездійсненності свободи; проблеми відносності істин.

7. Головна риса героїв і головна філософська тема творів В. Домонтовича – це ірраціоналізм. Ю. Шевельов підкреслював, до Домонтович не тільки стверджував ірраціональність людини, а він твердив, що на носіях ідеї розуму панування самі ірраціональні.

У романах «Дівчина з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» центральним є один персонаж. Тому ми можемо говорити, що композиція цих творів концентрична. Це гомоцентричні романи, які відіграють досить важливу роль у розкритті концепції творів.

«Дівчина з ведмедиком»

Для розуміння концепції цього твору важливим є заголовок. Автор підкреслює цим заголовком, що не тільки ведмедик є об’єктом гри, а об’єктом гри може бути і людина, людська доля.

У цьому творі автор розкриває історію кохання, яка виявляться через раціональність людської поведінки, розкриває відносність моралі, понять добра і зла.

У підзаголовку у першій редакції було: «Неправдоподібні істини». Потім його зняли. Оксюморонна фраза, бо істина є істина, вона мусить бути правдивою. Автор одразу націлював на парадокс.

Через ігрове начало, парадокс автор розкриває важливі проблеми екзистенції.

Центральною опозицією твору є раціональне / ірраціональне.

В залежності від цього героїв можна поділити на 2 групи:

1. Ті, хто дотримується традиційних уявлень про світ і закони життя (Іполіт Варецький, голова родини Тихмєнєв, його дружина Марія Семенівна, старша донька Леся).

2. Антипрагматисти, антитрадиціоналісти – Зина, філолог Василь Гриб і поет-конструктивіст Стефан Хоминський.

Тихмєнєв і Варецький обстоюють раціональний світ. Зина прагне нетрадиційного досвіду, прагне пошуку неправдоподібних істин, а отже вона віч-на-віч зустрілася зі світом. Одна із соціальних проблем пов’язана з головною героїнею Зиною Тихмєнєвою – проблема самотності і прагнення реалізувати себе, прагнення здобути свободу.

Старша донька Тихмєнєвих Леся дотримується традиційних поглядів. Непередбачувана, екстравагантна, здатна на виклик суспільству Зина порівнюється із верлібром.

Обидві дівчини симпатизують Варецькому.

Самотність для Варецького – стан, від якого він страждає. Він прагне уникнути цієї самотності.

Для Зини самотність – можливість здобути свободу і реалізуватися у цій свободі як особистість. Саме самодостатня людина може відчути свою незалежність, якщо вона самотня. Екзистенціалісти стверджують, що лише ізольована людина може приймати самостійно рішення. Лише ізольована людина, яка на самоті обмірковує різні варіанти діяльності може порушувати в залежності від вимог сучасності.

Зина прагне до свободи. Це вона бачить у відкиданні всього традиційного, що обмежує її індивідуальність, прагне реалізувати себе у сфері кохання.

Обмеженістю свободи, традиційністю вона вважає шлюб, який обмежує право вільного вибору. Вона здатна на нетрадиційні стосунки.

Її сестра повний антипод. Леся підтримує думку, що вона повинна бути берегинею роду і турбуватися насамперед про це.

Зина перша пропонує Варецькому стосунки і вступити у стосунки до шлюбу, таким чином знищити традиції. Щоб не було повернення назад, вона віддається двірнику.

Батьки відправляють Зину до Німеччини, щоб там вона знайшла рівновагу.

З’являється мотив Ефігенії Гете. Коли мова йде про самотність у розмові Лесі та Зини.

Зина прагне свободи вибору. Перебуваючи у відрядженні, Варецький зустрічається із Зиною в одній із кав’ярень, але не пізнає її в повії. Коли опинився на батьківщині, то дивувався, як він в повії не пізнав Зини, яка його вабила.

Варецький збирався одружитися на Лесі, яка за своєю традиційністю була ближча йому.

У творі є 2 вставні новели. Вони досить важливі для розуміння концепції цього твору. Шевельов вважав, що в цих вставних новелах виражена провідна ідея твору про не контрольованість людської поведінки, про суперечність між наміром і дією.

Одна із них – згадка про смерть секретаря Флорентійської республіки Тома Макіавеллі, у якій він розкриває поведінку Воджя, який відзначався жорстокістю. Говориться про те, що Чезаре, щоб знищити в романі грабіжництво і злочинство направив свого підлеглого Реміра дКорна, щоб він виконав його місію, щоб він придушив бунт. Після виконання завдання Чезаре піддав його трибуналові і його було засуджено до смерті.

Висновки: дуже важко визначити межу між любов’ю і ненавистю, між жорстокістю гуманною і милосердною.

Макіавеллі вважає, що любов, милосердя, жорстокість – умовні поняття, що мають відносне значення. Це виявляється у творі.

На думку Макіавеллі, помиляється той, хто вважає, що вбивство не може бути підказане почуттям любові і милосердя. Він переконує в тому, що іноді жорстокість людини може бути милосердною.

У другій новелі розповідається подружжя, яке жило в злагоді. Потім Микола Буцький – голова цієї родини, не маючи можливості забезпечити матеріально родину, бачачи страждання своєї дружини, вирішує позбавити її життя, тобто позбавити її страждання.

«Доктор Серафікус» також базується на ігровому началі, на складних пошуках людиною самореалізації. Важливе і невипадкове значення має заголовок. Герой твору – Комаха. Серафікус з англ. «серафік» означає – ангельський, неземний, аскетичний, навіть безстатевий. Латинський суфікс –ус- вказує на піднесеність особи над життєвою суєтою.

Серафікус – особа технократичної доби, яка призводить до появи людини-автомата.

Автор підкреслює схематичність існування людини в добу раціоналізму. Показує цю схематичну людину в образі професора Василя Комахи.

Важливе значення має уже портретна характеристика людини непривабливої, людини, яка відзначається замкненістю, ізольованістю.

Автор показує героя поза своїм часом, підкреслює, що Комаха пірнає з реального світу у вигаданий світ. Тому той, хто спостерігає за ним, вважає, що він жив якось не-полюдському; людина, яка живе неповноцінним життям, їй бракує цілісності і повноти життя.

Герой відмовляється від кохання, спрямовує свою діяльність насамперед не наукові пошуки.

Сексуальна енергія свідомо підмінюється творчою, науковою енергією. Він свідомо уникав людей. Такий життєвий вибір обумовлюється соціальними обставинами. Людина була механічною, людина була додатком до існуючого соціального механізму.

Автор розкриває доктора Серафікуса через з своєрідні кохання: маленької Ірці, дівчини, яку він випадково зустрічає; сусідки по квартирі Тасі; нової жінки, яка відзначається незалежністю Вер Ельснер.

Стосунки з Ірцею виявляють оцю його механічність, його підсвідомі бажання, його ірраціональний світ. Ірця його сприймає як людину механічну, як спочатку комашиного тата і потім характеризує його як ляльку, як неживу істоту. Ірця пробуджує у нього прагнення мати дитину, але без стосунків із жінками.

Стосунки із Ірцею містять очуднювальний аспект, бо Ірця дивиться на Комаху через призму незвичності. Разом з тим, ці стосунки виявляють у ньому прагнення мати стосунки з людиною, яка виявляє почуття. Це кохання ми звичайно можемо назвати платонічним як до людини з живим неповторним світом.

Комаха виступає прихильником платонівських ідей: кохання як естетична категорія.

В його житті є інша жінка – сусідка по комунальній квартирі Тася. Про стосунки з якою можна говорити як умовне кохання. Його фактично в житті не існує. Просто Тасі болить те, що Комаха живе замкнутим життям.

Він так і не може подолати своєї замкненості.

Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Все конструюється згідно з новими законами виробництва. Тому це кохання нереальне, ці стосунки нереальні. Це стосунки механічної людини, яка уникає почуттів, людини, яка перетворила себе на безстатеву людину.

Третій тип кохання – з екстравагантною, сучасною, новою жінкою Вер Ельснер, яка сприймає життя, реальність як гру, для якої життєвим кредо стало «Я хочу, і я цього досягну». На противагу Тасі, яка символізує патріархальну жінку, вона символізує нову жінку.

Нова жінка відзначається:

• Чоловічим розумом

• Несентиментальністью

• Рішучістю у поведінці

Вер прагнула змінити доктора Серафікуса, але їй так і не вдалося змінити в його поведінці. Ці стосунки завершилися на рівні заперечному. Фактично доктор Серафікус писав невідправлені листи. Ці стосунки тільки й обмежувалися листами, в яких він розкривав почуття до Вер Ельснер.

Є ще одні незвичні стосунки з його другом Корвиним.

С. Павличко говорить про те, що В. Домонтович піднімає проблему гомосексуалізму.

В. Агеєва підкреслює, що у творі неоднозначно говориться про ці стосунки, немає певності, що автор говорить про стосунки гомосексуальні, а не просто про чоловічу дружбу.

Це людина, яка живе у замкненому просторі, це реакція якраз на ту реальність.

Комаха і доктор Серафікус – автор підкреслює роздвоєння, його неоднозначність.

Звертається до гри-маски.

Цей твір відзначається яскравою інтертекстуальністю. Автор звертається до літератури, називає імена відомих письменників: Андрєєв, Рильський, Филипович, Верлен, Гете. Мова йде про композиторів, взагалі діячів мистецтва: Пікассо, Бах, Вагнер. Філософські погляди Платона, Сенеки.

Автор розкриває складну колізію раціонального / ірраціонального і показує, що людина і модернізованому світі зазнає протиріч між раціональним / ірраціональним і сама за своєю природою є ірраціональною.