История(книга)

3.4.БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ ТА

ЇЇНАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Причини підписання Берестейської церковної унії:

1.Польська влада намагалася зробити все населення Речі Посполитої релігійно однорідним – окатоличити його – для полегшення керування ним та виведення з під можливого впливу православної Московської держави.

2.Римо католицька церква була зацікавлена у поширенні католициз

му на нові території.

3.Українське православне духовенство бажало отримати такі ж по

літичні права та матеріальні блага, які мало католицьке духовенство.

4.Українське православне духовенство намагалося підняти авторитет

церкви, вивести її зі стану кризи, в якому вона опинилася в XVI ст.

Чому виникла криза? По перше, Київська церква практично зали

шилася без свого керівного центру, оскільки Константинопольський

патріархат опинився в оточенні та під владою турків османів, які

захопили місто в 1453 р. По друге, Люблінська унія посилила процес

окатоличення та ополячення української еліти, що призвело до різкого

звуження каналів матеріальної підтримки. Система патронату як опіки феодала над церквою, деформувалася й перетворилася на володіння церквою чи монастирем. Ці осередки здавали в оренду, продавали, залишали у спадщину тощо. Світська влада активно проникала у ду

ховні справи, торгувала церковними посадами, що відкрило шлях до церковної ієрархії світським особам, які вели себе іноді аморально. Люди залишалися не хрещеними, не вінчаними, їх не відспівували тощо. Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії та занепад православ’я.

Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи православного міщанства, організованого в братства (Львівське Успенське братство, Городецьке, Дрогобицьке, з 1615 р. – Київське Богоявленське). Активно

протидіючи окатоличенню та полонізації (шляхом створення православ них шкіл, друкарень, шпиталів), братчики спробували взагалі взяти під

контроль церковне життя, іноді безцеремонно втручаючись у внутрішні

церковні справи. Особливо активним цей рух був у Львові, де братство взагалі було виведене з під підпорядкування місцевому єпископу й вступало у чисельні конфлікти із ним. Зрозуміло, що поступово серед вищої православної ієрархії, незадоволеної ситуацією, визріла думка

про доцільність унії з сильною, добре організованою католицькою цер квою.

91

На активізацію унійного процесу вплинуло кілька факторів:

розгортання діяльності єзуїтів (передусім, місіонерської, з пишни ми, яскравими виставами для народу, та освітянської – за дуже котрот

кий час вся Річ Посполита вкривається мережею єзуїтських навчальних

закладів);

розгорнута релігійна полеміка між католицькими й православними авторами;

дестабілізації суспільства посприяла й «календарна реформа» папи

Григорія ХІІІ (1582 р.), яка розвела в часі релігійні свята католиків та

православних (які її не визнали).

Взагалі існувало дві моделі унії. Перша – так звана універсальна, що

передбачала з’єднання православної та католицької церков на основах

рівності (подібна ідея ще у 40 х роках була висловлена православним

публіцистом С. Оріховським Роксоланом, її ж підтримував князь

К.Острозький). Друга – римська модель, яка розглядала унію як «повер

нення народу руського до Римської Церкви», тобто як повне підпоряд

кування православної церкви Папі (таке бачення відстоював лідер ка

толицької Польщі кардинал С.Гозій, а також єзуїт, перший ректор

Віленської академії П.Скарга, автор книги «Прo єднiсть Бoжoї Цeркви»).

Саме остання модель здійснилася на практиці.

Одним з ініціаторів підписання унії став Львівський православний єпископ Гедеон Балабан. З 1590 р. по 1595 р. проходять таємні синоди українських єпископів з підготовки унії. Вона була підписана у грудні

1595 р. у Римі Папою Климентом VІІІ та українськими єпископами І.Потієм та К.Терлецьким. Обидва єпископи прочитали символ віри з додаванням філіокве, признали католицьку догматику (в тому числі вчення про чистилище), визнали владу Папи як найвищу, постанови західних соборів. Українській церкві гарантувалося збереження східного

обряду, право священиків на шлюб, право київських митрополитів на

рукопокладання єпископів.

Підписання унії обурило все українське суспільство. Антиунійний рух

очолив князь К. Острозький. Відмовилися підтримати унію Г. Балабан

іперемишльський єпископ М. Копистенський. Заключний акт укладан

ня унії мав відбутися у Бересті. За обставин гострого протистояння тут

у жовтні 1596 р. зібралися два собори: унійний і православний, учасники яких взаємно прокляли одні одних. 18 жовтня прихильники унії підпи сали декларацію, а наступного дня урочисто проголосили унію з Римсь кою Церквою. 15 грудня король своїм універсалом затвердив це рішення.

Першим митрополитом уніатської церкви став Михайло Рогоза (1596 1599 рр.).

92

Таким чином, виникла нова – уніатська або греко католицька церква. Православна церква була поставлена поза законом. Розпочався масовий наступ на православних: їх усували від участі в самоуправлінні міст,

перешкоджали в заняттях промислами, ремеслом, торгівлею (що таїло

загрозу перетворення українців у «селянську націю»); відбувалося масове закриття православних храмів і монастирів, примусове навернення меш канців сіл та міст в уніатство чи католицтво. Виникла складна ситуація, коли практично усі єпископи перейшли до уніатства, тоді як більшість

українського населення залишилася православними. В Речі Посполитій

реально існувало вже не дві, а три церкви, при цьому панівну роль, як

і раніше, відігравала римо католицька. Отже, замість досягнення злагоди

унія заклала передумови для подальшого розколу українського суспіль

ства на конфесійній основі.

Нові терміни і поняття

Догматика – система догм, тобто затверджених вищою церковною інстанцією положень віровчення, які вважаються істинними й не піддаються критиці.

Рукопокладання – обряд, під час якого відбувається таїнство священства, введення в сан священика або єпископа.

Символ віри – стислий виклад головних догматів віровчення.

Синод (від грец. «сінодос» – зібрання) – дорадчі органи при православних митрополитах, за певними обставинами може бути найвищою інституцією цер кви.

Філіокве (від лат. «філіокве» – «і від сина») – католицький додаток до християнського Символу віри про сходження Святого Духа від Бога Отця і від Бога сина.

Чистилище – так в католицькому віровченні названо проміжне місце між раєм та пеклом, де душі померлих, які не одержали прощення під час земного життя, але не обтяжені смертними гріхами, горять в очищувальному вогні.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів / За заг. ред. проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 10.

2.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 101 104.

3.Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1998. –

С.100 104.

4.Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. –

С.71 72.

5.Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К.: Генеза, 1997. – С. 127 131.

93

3.5. ВІДРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ

У ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХVІІ СТОЛІТТЯ

Два перших десятиліття після підписання Берестейської унії в історії православної церкви можна охарактеризувати як пе ріод виживання. Головною опорою православ’я в цей період стає українська православна шляхта (при збереженні значення братського міщанства), а головною формою протистояння унії

– сеймова боротьба. Сейми 1606, 1607 та 1609 рр. хоча відмо вили у проханні ліквідувати унію та легалізувати православну ієрархію, однак визнали за православною церквою право на існування у Речі Посполитій, підтвердили право православних здійснювати богослужіння, а православних церков й монас тирів – володіти майном. Тобто королівська влада була зму шена визнати фактичне існування православної церкви.

Характеризуючи внутрішній стан православної церкви, можна виокремити низку проблем:

1.На 1610 р. у церкви залишився тільки один православний єпископ – Ієремія Тиссаровський, який став львівським єпис копом після смерті Г.Балабана.

2.В релігійному житті панував патронат. Парафії залежали від місцевих феодалів, при цьому фіксувалися особливі утиски, якщо патрон був уніатом або католиком.

3.Падіння церковної дисципліни, нехтування вимогами церковних канонів.

4.Криза православної освіти, церковної науки та богослуж бової діяльності.

5.Складні відносини з уніатською церквою. Козаки (а саме вони стають на початку ХVІІ ст. провідною військово політич ною силою, що виступала на захист православ’я) не давали можливості прибути до Києва уніатському митрополиту Киї вському – Іпатію Потію (1599 1613), а згодом Йосифу Рутсь кому (1613 1637). У 1614 р. – митрополит Рутський скаржився, що київські козаки та міщани відібрали в уніатів володіння Києво Печерського монастиря. Відомо, що козаки втопили у Дніпрі у 1618 р. уніатського намістника Антонія Грековича. У свою чергу уніати закривали православні церкви, знищували майно, переслідували православних священників. Польский

94

уряд відкрито не підтримував жодну зі сторін. У 1618 р., коли полякам була необхідна підтримка козаків для ведення війни проти Москви, уряд пообіцяв православним свободу у реліг ійних справах, однак на практиці нічого не змінилося.

Враховуючи вищевикладене, вищі київські православні вер стви у контакті з гетьманом Війська Запорозького Петром Конашевичем Сагайдачним, який ще у 1615 р. разом із усім своїм військом вступив у нове Київське Богоявленське право славне братство, дійшли висновку про необхідність самостійного відновлення ієрархії. У 1620 р. козацький загін Сагайдачного зустрів на кордоні (в Путівлі) єрусалимського патріарха Фео фана ІІІ, що повертався з Москви на Ближній Схід через Україну, й під охороною доставив до Києва. Патріарх Феофан восени 1620 р. рукопоклав на митрополита Київського й Га лицького ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького та п’ять єпископів на кафедри. Польський уряд не визнав нову ієрархію. Єпископи не змогли дістатися до своїх єпархій, вони знаходилися у Києві під охороною козаків.

Після смерті короля Сигизмунда, на престол в 1632 р. посадили його сина – Владислава IV, толерантного у питаннях віри й до того ж прихильного до козаків (як союзників у походах на Москву та Туреччину). Сейми 1632 1633 рр. прий мають низку документів (передусім це «Статті для заспокоєння народу руського»), які легалізували православну церкву та підтвердили її громадянські, юридичні та майнові права, зрівнявши її з уніатською. Митрополитом відновленої право славної церкви став П.Могила.

Нові терміни і поняття

Толерантний – від толерантність (лат. толеранціа – терпіння) – тер пимість до чужих думок, вірувань, поведінки.

Рекомендовані джерела та література для поглибленного вивчення теми

1.С кройніки Бельського речі потребні вибрані (Острозький літописець)

//Ізборник. http://litopys.org.ua//

2.Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1998. – С. 104 105.

3.Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. –

С. 72 74.

95

3.6. ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО

КОЗАЦТВА І ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ХVBПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТ.

Вперше термін «козак» згадується у Початковій монгольській хроніці (1240 р.) й означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше цей

термін зустрічається в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус»

(1303 р.). Згiднo з «кoдeксoм», слoвo «кoзaк» oзнaчaлo «стoрoж», «вaртoвий». Пiд 1308 р. у Суґдeї (сучaсний Судaк) згaдуються кoзaки, aлe вжe як рoзбiйники. Зa пiзнiшoю фiксaцiєю цe слoвo в цiлій низці тюркськиx мoв

пoзнaчaлo вiльниx нaймaнцiв, вoякiв, стeпoвиx рoзбiйникiв, a в ширшoму

знaчeннi – вигнaнцiв, бeздoмниx людeй, aвaнтюристiв, нeжoнaтиx мoлoдикiв. У 1492 р. вперше згадуються козаки християни (у скарзі Мен

гли Гірея великому князю Олександру про пограбування його корабля в пониззі Дніпра) та з цього часу вони постійно зустрічаються в докумен

тальних джерелах. У XVI ст. термін «козак» означав «вільна людина, воїн». Витоки української козаччини стали предметом дискусії, яка точиться між

істориками з ХVІІІ ст. і донині. Серед основних гіпотез можна згадати такі:

1.Хозарська теорія, яка отожнює козаків з давньою степовою людніс

тю – козарами або хозарами;

2.Чорно клобуцька теорія, що вважає їх нащадками «чорних клобу

ків» – тюркського племені, що у давньоруські часи жило в прикордонному

зі Степом Пороссі;

3.Черкаська теорія пов’язує появу козаків з переселенням у Подніпров’я

черкесів чи черкасів – гілки чорних клобуків, які заселяли Тмуторокань;

4.Татарська теорія бачить початки козацтва в татарських колоніях, утворених на Київщині за Володимира Ольгердовича й Вітовта, де татарсь кий елемент перемішувався з місцевою бродячою людністю;

5.Автохтонна теорія проводить паралель між козацькою спільнотою і вічовими громадами Київської Русі, котрі в литовські часи ніби то пере творилися на військовослужбові колективи, підлеглі великому князю ли товському, зберегаючи свій вічовий устрій;

6.Болохівська теорія вбачає корені козацтва в давньоруських автоном них громадах так званих болоховців, які після монголо татарського заво

ювання вийшли з під влади місцевих князів і добровільно прийняли

протекторат Орди;

7.Бродницька теорія пов’язує козаччину зі слов’янською степовою людністю княжої доби – так званими «бродниками», що мешкали в пониз зях Дунаю;

8.Уходницька теорія виводить початки козацтва з промислових ватаг,

які в певну пору року спускалися для риболовецького і мисливського промислів у Дніпровий Низ;

96

9.Захисна теорія пояснює появу козацтва необхідностю дати організо вану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10.Утікацька або класова теорія пояснює появу козацького погранич ного населення загостренням соціальних суперечностей, які штовхали

феодально залежне селянство до масових втеч на вільні землі.

Як вважають сучасні науковці, жодна з цих гіпотез не може самостійно пояснити всю складність виникнення та формування козацтва. Однак

більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість

наблизитися до правильної відповіді. Передумови появи та формування козацтва:

– існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для жит

тєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою циві лізаціями;

– досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками тощо;

– природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1.Зростанням феодального землеволодіння, що підштовхнуло процес колонізації нових земель. Нестача землі у селян приводила до т.зв. народної

колонізації вільних земель;

2.Посиленням феодальної експлуатації, наростанням релігійного та національного гніту;

3.Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від

нападів турків і татар, що обумовило необхідність формування воєнних

загонів.

Дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo – цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. У кoзaцтвo, тобтo на стeпoвий прoмисeл (вiд рибaльствa i мисливствa дo кoнвoювaння кaрaвaнiв i принaгiднoгo рoзбoю нa ширoкiй дoрoзi), xoдили пeрeвaжнo пoднiпрoвськi мiщaни й бoяри, збирaючись у тимчaсoвi прoмислoвi вaтaги aбo нaймaючись для вaрт i кoнвoїв. Тaк, збрoйний супрoвiд сxiдниx кaрaвaнiв пo стeпoвиx дoрoгax дo Києвa, щo нaлeжaв дo oфiцiйниx oбoв’язкiв чeркaськoгo нaмiсникa, нeзмiннo здiйснювaвся сaмe кoзaцьким кoнтингeнтoм. Iншим вaрiaнтoм кoзaцькoї вaтaги був руxливий кiнний зaгiн, oчoлюваний oтaмaнoм, щo збирaвся для якoїсь рoзбiйницькoї aкцiї – нaпaду нa купeцький кaрaвaн, пoсoльську вaлку чи нa тaтaрськиx чaбaнiв. Пoкaзoвo, щo зa устaлeним звичaєм нaмiснику Чeркaськoгo зaмку нaлeжaлa дaнинa пoгрaбoвaнoї здoбичi з

кoзaцькиx рoзбoїв: пaнцир aбo кiнь, aбo тaтaрин (тобто брaнeць). У пeршiй чвeртi XVI ст. aнтитaтaрськi eкспeдицiї пoчинaють oргaнiзoвувaти i

прикoрдoннi aдмiнiстрaтoри з Чeркaс i Кaнeвa, вeрбуючи дo свoїx зaгoнiв

(пoчтiв) звичниx дo ризикoвaниx пригoд i дoбрe нaвчeниx стeпoвiй тaктицi бoю кoзaкiв. Влaснe з цього пoчaлoся пoвiльнe сxoджeння стeпoвиx дoбутчикiв дo рaнгу oкрeмoгo збрoйнoгo стaну.

7. 3798

97

Цeнтрaльну рoль в oргaнiзaцiї кoзaччини як прoфeсiйнoї вiйськoвoї сили пiзнiшa лeгeндaрнa трaдицiя приписує кaнiвськoму i чeркaськoму стaрoстi 1514 1535 рр. Oстaфiю Iвaнoвичу Дaшкoвичу. Прo чисeльнiсть зaлучувaнoгo Дaшкoвичeм дo бoйoвиx oпeрaцiй кoзaцтвa свiдчить згaдкa,

де вказується, що у йoгo oстaнньoму пoxoдi 1535 р. нa тeритoрiю Рoсiї з

ним був 3 тисячний кoзaцький зaгiн. У 1533 р., зaпрoшeний нa сeйм Кoрoни Пoльськoї, Дaшкoвич у присутнoстi кoрoля виклaв свiй прoeкт oргaнiзaцiї рeгулярнoї прикoрдoннoї служби. Згiднo з ним, oднa групa кoзaкiв мусилa б нa чaйкax (чoвнax дoвбaнкax) вaртувaти бiля тaтaрськиx

пeрeпрaв, a iншa – в кiнниx рoз’їздax – oбeрiгaти тaтaрськi шляxи. Нa oстрoвax жe нижчe пoрoгiв він рaдив спoрудити кiлькa фoртeць (згoдoм це

рeaлiзує князь Дмитрo Вишнeвeцький нa oстрoвi Xoртиця).

На початку ХVІІ ст. козацтво вже сформувалося як соціальна верства.

Воно не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі у Речі Поспо

литій; запорозьке (низове) – козаки, які проживали у пониззі Дніпра в

межах військово політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове – виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визнаного статусу, вело козацький спосіб життя та проживало у прикор

донних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало

власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Уже перші згадки про українських козаків характеризують їх як грізну

і згуртовану військову силу. Вони здійснювали військові походи на турецькі й татарські міста фортеці, воювали в Лівонії та Московській державі, прославилися в Західній Європі, стали надійним захисником українського народу, української культури та церкви.

Нові терміни і поняття

Уходники, бродники – нaпiввoєнiзoвaна нaпiвпрoмислoва слoв’янська люднiсть XII XIII ст.ст., згaдувaна в лiтoписax, якa мeшкaлa в пoниззяx Дунaю й Днiстрa у нaйтiснiшoму сусiдствi з пoлoвцями, нe пiдпoрядкoвуючись бeзпoсeрeдньo княжiй влaдi.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находяться // http:// litopys.org.ua/index.html.

2.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. – Донецьк: Видавництво ДонНУ, 2004. – С. 40 43.

3.Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – С. 50 56.

4.Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т.– К.: Наукова думка, 1990 1991.

5.Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. –

К.: Генеза, 1997. – С. 68 76.

98

3.7. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ:

УСТРІЙ, ПОБУТ, ЗВИЧАЇ І ТРАДИЦІЇ

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’являється під 1551 р. у

«Всесвітній хроніці» польського історика Мартина Бєльського: він пи сав, що на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Складність питання про місцез

находження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натис ком ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після

себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах.

Перша велика Січ з кам’яним замком з’явилася на о. Хортиця між 1552 1556 рр. Її заснування історики пов’язують з ім’ям козацького

ватажка, князя Дмитра Вишневецького (Байди). Пізніше Січ кілька разово змінювала своє місце розташування: вона знаходилася на о. То маківці (60 і – поч. 90 х років XVI ст.), на р. Базавлук (1593 1638 рр.), на Микитиному Розі (1638 1652 рр.), на р. Чортомлик (1652 1709 рр.),

Каменська Січ (1709 1711 рр.), Олешках (1711 1734 рр.), на р. Підпільна (Нова Січ) (1734 1775 рр.) і, нарешті, емігрантська Січ – Задунайська (1775 1828 рр.). Кожна мала добрі укріплення, усередині стояли курені

(казарми), канцелярія, церква, склади, арсенали. У центрі знаходився

майдан.

Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно

вплинули на процес самоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини (це,

передусім, кошовий отаман (старший, гетьман); військовий суддя, який

чинив суд та відав кошторисом; військові осавули, що стежили за несенням служби та порядком; військовий писар, який очолював кан целярію, відав розвідкою та контррозвідкою; обозний, який командував

артилерією), а також органів місцевої влади – паланкової або полкової

старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не одна ковою й інколи становила понад 150 осіб.

В Січі функціонувало власне козацьке право, яке було не писаним

законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуз

дом». Козацьке право фіксувало ті відносини, що реально уклались у

Січі: зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних

та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань тощо. На Січ могли потрапити

99

люди різних станів, із різних земель, але всі вони мусили триматися січового звичаю.

Січ поділялася на 38 куренів (курінь – військово адміністративна та

побутова одиниця, формувався здебільшого за принципом земляцтва). Контрольована козаками територія – «землі Війська Запорозького» –

поділялася на адміністративні округи – паланки (спочатку їх було п’ять,

азгодом – вісім).

Увійськовому плані козацтво поділялося на полки по 500 чоловік (на чолі – полковники), полки – на сотні (сотники), сотні – на десятки

(отамани). Основу війська складала піхота. Кіннота була менш чисельною,

хоч кожен з козаків повинен був уміти їздити верхи. Запорозька Січ створила власний чорноморський флот, який наприкінці ХVІ ст. нарахо вував кілька сотень човнів – чайок. Запорожці були вмілими стратегами,

застосовували передові методи ведення великих операцій, часто комбіно

ваних з партизанськими діями малих загонів, широко використовували військову розвідку, різні засоби дезінформації ворога. Велику майстерність

виявляли козаки у штурмі та облозі фортець, у фортифікаційних земляних роботах, вони мали досвідчених саперів, досконало володіли вогнепаль

ною зброєю та артилерією. На відміну від мирного часу, під час війни у війську панували сувора дисципліна й послух.

М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому

справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало феодальної власності на землю, кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими

угіддями, брати участь у радах тощо), які звалися товаришами. Перевагу

мали хіба ж найдосвідченіші козаки, «діди сивоусі», як і ті, хто мав

найбільші здібності й бойові заслуги.

УСічі пануючою була виборна система органів управління. Справи вирішувала більшість, заявляючи про це криками або підкиданням шапок. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про демократизм козацької громади.

Так, за звичаєм, обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від

булави і лише на третій – погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам’ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір’я і вклонятися на чотири сторони.

Водночас, присягнувши отаману, козаки повністю підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

100