История(книга)

2.11. ГОЛОВНА ІДЕЯ

«СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» ТА ШЛЯХИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» – пам’ятник давньоруської літератури кінця ХІІ ст. Написана вона, на думку більшості дослідників, не пізніше 1187 р. До нас дійшла одна рукописна копія «Слова» з оригінального списку ХVІ ст. Перша публікація «Слова о полку Ігоревім» була підготовлена О.Му$ сіним$Пушкіним, М.Бантиш$Каменським та здійснена у 1800 р.

Існують різні гіпотези щодо автора «Слова», зокрема, вис ловлювалися думки про його київське або галицьке походжен ня, про те, що ним могла бути людина з боярсько дружинного кола, близька до новгород сіверського князя, а можливо, і сам князь. У будь якому випадку всі дослідники вважають, що автор був учасником і очевидцем подій та мав неабиякий літературний талант. «Слово» – твір лірико епічного жанру, насичений яскравими поетичними картинами і фольклорними образами; виражає ідею патріотизму, захисту рідної землі. В поемі широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимо ги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. Розповідаючи про невдалий похід новгород сіверського князя Ігоря Святос лавича та його брата Всеволода в 1185 р. на половців, автор поеми бачить причину трагедії на берегах ріки Каяли в

роз’єднаності руських князів, у їхньому сепаратизмі.

Такий опис битви Святославичів містить поема: «С зараніа до вечера, с вечера до свђта летять стрђлы каленыя, гримлют сабли о шеломы, трещат копіа харалужныя в полђ незнаемђ, среди земли Поло" вецкыи. Чрьна земля под копыты костьми была посђяна, а кровію польяна; тугою взыдоша по Русской земли... Бишася день, бишася другый: третьяго дня к полуднію падошя стязи Игоревы. Ту ся брата розлучиста на брезђ быстрой Каялы: ту кроваваго вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою к земли преклонилось».

71

Описуючи події, автор «Слова» застерігав руських князів проти одиноких самостійних спроб боротьби з кочівниками, що заздалегідь були приречені на поразку, і закликав їх об’єднати свої сили для відсічі ворогові. З величезною силою звучить у «Слові…» ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки прикладом невдалого походу Ігоря й численними історичними екскурса ми, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повно водними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає у вуста великого князя Київського Святослава Всеволодовича як глави держави. У «Золотому слові» Святослав звертається до удільних князів «встать в злат стрємєнь», «прилєтєть издалеча» і захистити Руську землю, батьківський стіл.

Нові терміни і поняття

Мусін$Пушкін О.І. (1744 1817) – граф, історик, археограф, член Російсь кої академії наук. Крім «Слова о полку Ігоревім» підготував до публікації та видав «Руську Правду».

Бантиш$Каменський М.М. (1737 1814) – український та російський істо рик, археограф, керівник Московського архіву Колегії закордонних справ. Брав участь у підготовці та виданні «Слова о полку Ігоревім». Батько українського історика Д.М.Бантиш Каменського.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Слово о полку Игореве //http://kharkov.vbelous.net/kn igor

2.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 45 48.

3.Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. –

С.33 40.

4.Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – С. 243 260. (Україна крізь віки: у 15 томах. – Т. 4).

5.Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К.: Генеза, 1997. – С. 56 57.

72

2.12. НАВАЛА МОНГОЛОBТАТАР

НА ЗЕМЛІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ХIII ст. ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Питання про роль татаро монгольського нашестя та золотоординсь кого іга в східнослов’янській історії – одне із найбільш складних та дискусійних. Одні вчені вважають, що ярма взагалі не було, а був союз

Русі з Ордою (Л.Гумільов), інші вказують на руйнівні наслідки золото

ординського іга, яке зумовило подальше відставання руських земель від країн Західної Європи (Б.Рибаков, П.Толочко). Термін «монголо тата ри» є достатньо умовним. Монголи, чия держава утворилася наприкінці

ХІІ – на початку ХІІІ ст., були організаторами експансії на захід,

військовою елітою, що вела за собою інші народи. Татари – це один з підкорених монголами народів, чия назва у середньовічних джерелах

стала збірною для визначення всіх кочовиків завойовників.

Перша битва монголо татарських військ з руськими дружинами відбу

лася 31 травня 1223 р. на річці Калці, де половецькі та союзні їм російські дружини були розбиті військами Темучіна (Чингісхана). Загинуло шість

князів та 9/10 руських воїнів.

Нова хвиля монголо татарського нашестя розпочалася у 1237 р. , коли

на руських рубежах з’явилося військо онука Чингісхана – Батия. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий здобув Рязань, через

місяць, у січні 1238 р., після п’ятиденного штурму впала Москва, а

7 лютого стінобитні тарани розбили мури Володимира на Клязьмі, то дішньої столиці Володимиро Суздальського князівства. Замалим не

дійшовши до Новгорода, Батий повернув на південь і, простуючи вздовж східних меж Смоленської та Чернігівської земель, спустився в Половець кий степ між Доном і Волгою, де розбив тутешнього хана Котяна.

Через рік, навесні 1239 р., наступ на Русь було поновлено. На цей раз надійшла черга київських околиць: у березні впав Переяслав, у жовтні

– Чернігів та низка менших міст, розташованих побіч Десни і Сейму. Ще через рік, у листопаді 1240 р., монгольська армія підступила до Києва. 6 грудня 1240 р. Київ був здобутий. Останні захисники замкну лися в Десятинній церкві і навіть пробували прокопати підземний хід до Дніпрових круч, однак під ударами монгольських таранів стіни храму

обвалилися, поховавши під собою людей.

З під розграбованого Києва головні сили Батия, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь і Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під командуванням темника Бурундая перейшла кордони Польщі і, завдавши поразки сандомирському та краківському князям, розорила Люблін, Сандомир, Краків та інші міста, а друга, керована самим Батиєм,

попрямувала через Карпати в Угорщину. Король Бела ІV був розгромле ний, тож кіннота Батия, не зазнавши жодної поразки і смерчем пройшов

73

ши по території Словаччини, Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла

до Адріатичного узбережжя, де почала штурмувати тутешні міста.

Проте у березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть хана Угедея, завернув додому – царевичі чингісиди мусили бути присутніми на

виборах нового володаря. Втім, імперії монголів, як єдиному цілому, не судилося проіснувати набагато довше від цих подій. Батий, вважаючи свій рід скривдженим у виборах, не присягнув новому хану Гуюку. Отаборив

шись наприкінці 1242 – на початку 1243 рр. в пониззі Волги, він фактично засновує власну державу (в руських джерелах вона згодом отримає назву Золота Орда) зі столицею у місті Сарай у Нижньому Поволжі поблизу сучасного Волгограда, де розташувався управлінський апарат хана.

За площею це була одна з найкрупніших держав середньовіччя, що

широко розтяглася Великим степом Азії та Європи. Монголів кочовиків, творців цього величезного політичного утворення, мало цікавили регі они, непридатні для їхнього звичного способу життя. Тож до безпосе

редніх кордонів Орди залучалися лише землі степових народів – баш кирів, волзьких булгар, кипчаків тощо. Натомість мешканці інших лан дшафтних зон – лісових, лісостепових та гірських, зберігаючи терито ріальну відособленість, перетворилися на данників чи політичних ва

салів ординського хана. Відтак, походи Батия мали різні наслідки для колишніх ворогів сусідів – русичів і половців, оскільки Куманія, припи нивши самостійне існування, увійшла до складу Орди, в той час як руські

землі не цікавили ханів з точки зору розширення власної території. Їм

достатньо було отримання данини з населення і допоміжної військової

сили у вигляді дружин князів васалів, а також полонених, котрих мон

голи брали в неволю під час стрімких грабіжницьких рейдів, що пе ріодично повторювалися або з метою покарати «неслухняного» князя, або для підтримки котрогось із руських правителів у внутрішніх конф

ліктах. При цьому вже в другій половині ХІІІ ст. намітилася різниця в

становищі окремих князівств, яка визначить їхні долі в майбутньому. Так, не зачеплені монгольським завоюванням Новгород, Псков та Полоцька земля почали все виразніше схилятися до зближення зі своїми

литовськими сусідами. Через тяжкі випробування довелося пройти Воло

димиро Суздальському та Рязанському князівствам, де через територіаль ну близькість до Орди склалися особливо принизливі форми васальної залежності, а саме ординське панування виявилося найбільш тривалим.

Що ж до князівств українських теренів – Київського, Переяславського,

Чернігівського та Галицько Волинського, то їхнє становище значною

мірою обумовлювалося ще передмонгольськими подіями. Сорокалітня

війна «за галицьку спадщину», що точилася тут впродовж 1205 1245 рр., до краю виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського

74

нашестя. Це зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово

Сіверщину безборонною здобиччю Батия. І хоча масштаби руйнувань,

заподіяних його походами 1239 1240 рр., історики та археологи вже давно поставили під сумнів, встановлення тут монгольської зверхності стало без

перебільшення катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне – однаковий темп еволюції порівняно із західними

сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії впродовж ХІІІ ХІV ст. ст. вдосконалювалися політичні інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не вдавалося просунутися ані на крок уперед.

Навпаки – морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення земель князівств (наприклад, на Чернігово Сіверщині на початку ХІV ст. їх уже

було не менше десяти), перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столиця Русі – Київ, де за монгольськими ярликами «володарювали» князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. На противагу цьому, галицько волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем з війни

«за галицьку спадщину», вдалося закласти підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.

Нові терміни і поняття

Темучін (Чингісхан) (бл. 1155 1227) – засновник та великий хан (з 1206 р.) Монгольської імперії, ініціатор та організатор завойовницьких походів проти народів Азії та Європи.

Темник – військова посада у монголо татар, воєвода.

Батий (Бату) (1208 1255) – монгольський хан, внук Чингісхана. Керівник загальномонгольського походу до Східної та Центральної Європи (1236 1242 рр.). З 1243 р. – хан Золотої Орди.

Куманія – земля куманів, кипчаків (половців), тобто половецький степ, Половецьке поле (Дешт и Кипчак), розтягнуте від Волги до Дунаю.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Історія України мовою документів / За заг. ред. проф. М.Є.Безпалова. – Донецьк: ТОВ «Юго Восток, Лтд», 2006. – С. 9.

2.Літопис руський // Ізборник // http:// litopys.org. ua/

3.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 48 52.

4.Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. – Донецьк: Видавництво ДонНУ, 2004. – С. 33 34.

5.Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К.: Генеза, 1997. – С. 64 68.

75

2.13. ГАЛИЦЬКОBВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

ВХII – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІV СТОЛІТЬ

ІЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Галицьке та Волинське князівства до 1199 р. існували окремо. Виник

ненню та піднесенню Галицько Волинської держави сприяло:

вдале географічне розташування (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади; родючі землі давали можливість розвиватися

землеробству та скотарству; існування багатих родовищ солі, розгалужена

система рік стимулювали внутрішню та зовнішню торгівлю як із Західною Європою, так і з Візантією);

необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку

Польщі та Угорщини;

енергійна об’єднуюча політика князів Романа Мстиславича (1199

1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238 1264 рр.).

Державний розвиток Галицько Волинського князівства відбувався в кілька етапів:

1. Утворення єдиного князівства (1199 1205 рр.).

Створення об’єднаної Галицько Волинської держави пов’язують з ім’ям князя Романа Мстиславича (1168 1170 рр. – князь новгородський, 1170

1199 рр.– волинський). Сміливий воїн, талановитий політик, жорсткий

володар, князь здійснював активну зовнішню політику. Походи проти половців та Литви помітно підняли його авторитет та посилили вплив на

Русі. В 1202 р. він заволодів Києвом і став великим князем. Літописець назвав його «царем на Русі», «самодержцем всія Русі». Князь Роман загинув

усутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на

Віслі. Його вдова з двома малолітніми синами втекла до родичів чоловіка

уПольщу.

2. Тимчасовий розпад єдиної держави (1205 1238 рр.).

Після смерті Романа його синів – Данила та Василька – відсунуто від

влади, за яку сперечаються різні боярські угруповання. Характерні риси цього періоду:

прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушен

ня норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 1214 рр.) – людини, що не належала до династії Рюриковичів;

безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель

сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком якого було проголошен ня «королем Галичини та Володимирії» п’ятирічного угорського короле

вича Калмана, одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю;

наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе у

1223 р. на березі річки Калки (галицькі та волинські формування входили до половецько руської коаліції);

76

боротьба за відновлення державної єдності з боку Данила Галицького.

У1221 р. він утверджується на Волині, у 1237 1238 рр. – повертає собі Галич та частину Галичини.

3. Об’єднання та піднесення Галицько Волинського князівства, бороть

ба із татаро монгольським ярмом (1238 1264 рр.).

У 1238 р. Данило Галицький розгромив тевтонських лицарів Добжинсь кого ордену, які захопили місто Дорогочин. Незадовго до зруйнування

Києва Батиєм Данило укріпився там й доручив управління воєводі Дмитру, який і очолив оборону міста. Відчуваючи постійну загрозу, Данило Рома

нович споруджує низку міст замків – Данилів, Кременець, Угровеськ тощо, куди запрошує ремісників та воїнів. Столицею князівства став Холм.

У період монгольської навали Данило перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити керівництво цих держав до антимонголь ського

союзу. Повернувшись до рідної землі, Данило змушений боротися не тільки з наслідками татаро монгольської навали, а й з черговим свавіллям

бояр, які запросили на престол чернігівського княжича Ростислава. Тільки

у 1245 р., одержавши у битві під Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило відновлює єдність Галицько Волинської держави. У цьому ж році князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб отримати ярлик

на управління своїми землями. Формально визнавши залежність від хана,

Данило намагався виграти час для вирішального удару по золотоординцях. Активно укріплюються старі міста, зводяться нові фортеці, проведено

реорганізацію війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту. У 1253 р., сподіваючись на підтримку Ватикану у створенні європейської антиординської коаліції, Данило Галицький погоджується на унію руської православної церкви з католицькою та власну коронацію (відбулася у Дорогочині). Однак, оголошений Папою хрестовий похід проти монголо татар не був підтриманий європейськими державами й не відбувся. Як

наслідок, Данило розірвав унію з Ватиканом й вступив у відкриту збройну

боротьбу з Ордою. Наприкінці 1254 р. він перейшов у наступ проти військ

Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих

дій князю вдалося відвоювати землі вздовж Південного Бугу, Случі, Те

терева. Але з 1258 р. Орда розпочинає новий наступ на землі Данила

Галицького. Не в змозі протистояти наступу військ Бурундая, князь Да нило погоджується на вимоги ординців й віддає наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Данилова та інших міст. Зберег

лися тільки оборонні споруди Холма. Саме тут після хвороби й помирає князь Данило.

4. Політична стабільність і економічний підйом (1264 1323 рр.). Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність.

Воно було поділено між синами князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев (1264

77

1301 рр.). Хоча він і змушений був визнати свою залежність від улусу Ногая, все ж приєднав до князівства Закарпаття та Люблінську землю. У 1270 р. Лев I переніс столицю до Львова.

Єдність Галицько Волинської держави відновилася у правління наступ

ника Лева – князя Юрія І (1301 1315 рр.), який офіційно прийняв титул

«король Русі та князь Володимирії». У цей час стабілізувався економічний розвиток, зріс добробут. Хоча Юрій змушений був віддати зміцнілій Польщі

люблінську землю, його міжнародний авторитет зростав. Про те свідчить встановлення у 1303 р. окремої православної Галицької митрополії, що

підпорядковувалася беспосередньо Константинопільському патріархові. На ступники Юрія, його сини – Андрій I і Лев II (1315 1323 рр.) – правили

дуумвіратом, уклали військовий союз з Польщею і Тевтонським орденом проти Литви та Золотої Орди. Проте у битві з ханом Узбеком вони

загинули, була перервана лінія династії Романовичів. 5. Поступовий занепад (1323 1340 рр.).

Останнім незалежним правителем Галицько Волинського князівства

став мазовецький князь Болеслав Тройденович (син дочки Юрія І Марії та мазовецького князя), який прийняв православ’я та ім’я Юрій ІІ (1325 1340 рр.). Князь не став маріонеткою бояр, а проводив самостійну внут

рішню та зовнішню політику. Внаслідок боярської змови Юрія ІІ –

Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність та незалежність держави не вдалося. Протягом короткого часу її землі опинилися під

владою чужинців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Бу ковина – під Молдовою.

Історичне значення Галицько Волинського князівства:

після занепаду Києва стало новим центром політичного і економіч ного життя;

сприяло подоланню однобічності візантійського впливу, розширило сферу дії західноєвропейської культури.

Нові терміни і поняття

Тевтонські лицарі – члени католицького духовно лицарського ордену, засно ваного у ХІІ ст. у Палестині. У ХІІІ ХVІ ст.ст. у Прибалтиці існувала держава Тевтонського ордену.

Рекомендовані джерела та література для поглибленого вивчення теми

1.Галицько Волинський літопис // Ізборник // // http:// litopys.org. ua/

2.Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – С. 75 80.

3.Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1998. – С.

75 84.

4.Котляр М. Галицько Волинська Русь. – К.: Видавничий дім «Альтернати ви», 1998. – 336 с. (Україна крізь віки: у 15 томах. – Т. 5).

78

2.14. ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ –

«НАЙСВІТЛІШИЙ КОРОЛЬ РУСІ»

Помираючи, князь Роман лишив двох малолітніх синів – чотирирічного

Данила і дворічного Василька. Його вдова, княгиня Анна, заручившись підтримкою угорського короля Ендре ІІ Арпада, була визнана боярами

реґентшею при малолітньому Данилі, але втримати владу не змогла. Восени 1205 р. – навесні 1206 р. удільний белзький князь Олександр, племінник

Романа, за допомогою краківського князя Лешка Білого зайняв м.Воло димир, а в Галичі утвердилися сини князя Ігоря Чернігівського. Княгині

Анні довелося утікати в Польщу спершу з Галича, а далі й з Володимира. Відтак Данилове дитинство пройшло при дворі його дядька, угорського

короля, а самій Анні з Васильком вдалося через деякий час повернутися

на Волинь, до провінційного Белза.

Брати Ігоревичі, осівши в Галицькому князівстві, швидко вступили в конфлікт зі свавільними галицькими боярами. Про гостроту протистояння

свідчить те, що, подавляючи якусь змову, чернігівці ризикнули вдатися до

репресій, під час яких за неясних обставин було вбито 500 бояр, а інші розбіглися – утекли до Угорщини. Саме тут під королівською протекцією

мешкав малий Данило, тож галичани оголосили королеві про бажання повернути його на княжий стіл. Протягом 1210 р. з’єднані сили угорців і

місцевої знаті взяли з боями Перемишль, Звенигород і Галич, і дев’ятилітній Данило був урочисто посаджений на престол, проте ненадовго: в 1213 р. один

з наймогутніших галицьких бояр Володислав Кормильчич став князювати

уГаличі, а Данила відвезли до матері на Волинь. Князем на Русі міг бути

тільки син князя, тож ця подія стала приводом до нової колотнечі, в підсумку

якої Ендре ІІ передав галицьке княжіння своєму п’ятирічному синові Кал

ману. За санкцією Папи Калман у 1217 р. був офіційно коронований на

Королівство Галицьке. Це не сподобалося краківському князю Лешкові

Білому, який взяв під свій контроль Волинь. Намагаючись позбутися надто

сильного сусіда, Лешко звернувся до свого двоюрідного брата, одного зі смоленських Мономаховичів Мстислава Удалого. Використавши перебуван ня Ендре ІІ у хрестовому поході, Мстислав у 1219 р. вибив угорців з Галича.

Уцих подіях безпосередні спадкоємці Романа Мстиславича, Данило і

Василько, ролі ще не відігравали. Лешко Білий, який розпоряджався на Волині, помістив їх матір спершу в Белзі, пізніше в Бересті, а з 1213 р. –

умаленькому Кам’янці над р. Горинню. Проте ні Романова вдова, ні юні княжичі не втрачали надії повернути батьківщину. Як каже літописець, вони, на Володимир приглядаючись, говорили: «Чи сяк, чи так, а буде

Володимир наш з Божою поміччю». Певності додавало й те, що волинська

знать, на відміну від галицької, залишалася вірною Романовичам, а Лешко Білий повівся стосовно племінників лояльно: у 1215 р., коли Данилові

79

виповнилося 14 років, Лешко змусив Олександра Белзького повернути княжичу батьківський стіл у Володимирі.

Впродовж наступних 15 років брати «збирали» батькову спадщину, діючи в тісній злагоді між собою і витримавши кілька воєн, до яких були

втягнуті краківські, київські, чернігівські та пінські князі, аж врешті зуміли

підпорядкувати собі втрачені уділи. Тривожний проміжок 1230 1245 рр. літописець характеризує як наповнений багатьма заколотами і великими

обманами, незчисленними битвами. У 1238 р. Данило Галицький розгро мив тевтонських лицарів Добжинського ордену, які захопили місто Доро

гочин, взявши у полон магістра ордену Бруна. За літописом Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижев

никам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився там, й доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому

воєводі, який і очолив оборону міста. У період монгольської навали Данило перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити керівництво

цих держав до антимонгольського союзу. Повернувшись до рідної землі,

Данило змушений боротися не тільки з наслідками татаро монгольського нападу, а й з черговим свавіллям бояр, які запросили на престол чер нігівського княжича Ростислава. Тільки у 1245 р., одержавши у битві під

м.Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило відновлює єдність

Галицько Волинської держави.

Літопис наділяє Данила Галицького повним комплексом княжих чес

нот: мудрий, відважний, вродливий, пишний, щедрий. Втім, цей ореол вмотивований: Данилові вдалося здійснити два головні завдання правителя

– встановити внутрішній мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. На довгі часи відійшли у тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці. Серед зовнішніх проблем найскладнішою залишалася монгольсь

ка, проте завдяки дипломатичним зусиллям Данила Галицько Волинсько

му князівству пощастило досягнути м’якшої форми залежності від Золотої

Орди, ніж на Київщині та Чернігівщині. Так, володарі Галичини і Волині

після поїздки Данила у 1245 р. на поклін у Сарай – за ярликом на княжіння,

вважалися федератами хана: вони мусили висилати військо до монгольсь

ких походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населен ня, не платили.

Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався виграти

час для вирішального удару по золотоординцях. Активно укріплюються старі міста (перебудовані й укріплені Володимирський та Кременецький замки), зводяться нові фортеці, проведено реорганізацію війська: сформо вано піхоту, переозброєно кінноту (особлива увага – важкоозброєній кінноті, ударів якої татари не витримували). Водночас князь Данило намагався створити антиординську коаліцію, налагодив союзницькі відно

80