3. Економічні ідеї революційної та радикальної демократії в українській економічній думці

Економічна думка цього періоду була безпосередньо пов'язана з вирішенням проблем кріпацтва. Аналізуючи її, слід звернути увагу на різні підходи до цієї проблеми представників консервативного та ліберального дворянства, а також буржуазії та її ідеологів. Передовсім слід звернути увагу на те, що навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х роках формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян. Таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846 — 1847), що утворилася в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв'язання цього завдання кириломефодіївці не були одностайними. У товаристві утворилися два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші). Вивчаючи це питання, слід проаналізувати відмінності в поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства. В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму.

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво, а також окремі громадсько-політичні діячі, які не поділяли народницьких поглядів. Аналізуючи погляди українських революційних народників слід передовсім з'ясувати для себе спільність як теоретичних засад, так і практичної, організаційної діяльності українських і російських народників. До революційно-демократичного напряму можна віднести багатьох суспільних діячів західноукраїнських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павли-ка, І. Франка та інших.

4. Розвиток політичної економії в Україні

Розглядаючи це питання, слід чітко уяснити суспільно-економічний стан країни, який безумовно позначився на розвитку політичної економії. Слід мати на увазі й те, що політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв ще в 1803—1804 pp. Це стало поштовхом до створення університетських лекційних курсів з цієї дисципліни. Т. Ф. Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. Він одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою. До нього користувалися переважно підручником академіка Шторха, виданим французькою (1815 р.) і німецькою (1820 р.) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці багатьох західноєвропейських економістів. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії — Сміта й Рікардо. У своїх наукових працях і лекціях Степанов широко й творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомних «Записках про політичну економію» та інших працях він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо. У висвітленні цих категорій Степанов здебільшого наслідує Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його тлумачення.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Орженцький та О. Білімович. Вони не лише сприйняли ідеї мар-жиналізму, а й розвинули їх. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості К. Маркса.

Варто наголосити на тому, що ціла плеяда українських учених не обмежилася інтерпретацією чи розвитком окремих теоретичних засад провідних економічних шкіл Заходу, а своїми працями зробила значний внесок у розвиток світової економічної науки. С. А. Подолинський (1850—1891) — видатний український учений, громадський діяч. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. У середині 70-х pp. XIX ст. він спільно з уже згадуваним О. Терлецьким організує у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою, літератури, яка широко використовувалась народниками. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність» та інші. У цих брошурах він намагався викласти в популярній формі теорію додаткової вартості К.Маркса. 1880 р. було опубліковано його працю «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної економічної дійсності України. Але найвидатнішою його працею, що зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована в журналі «Слово» у 1880 p., а також у багатьох зарубіжних виданнях. У цій статті Подолинський уперше у світовій науці розробив енергетичну теорію органічного життя. Критично розглянувши тогочасні енергетичні теорії, він аналізує розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, даючи нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюджет людства.

Мінілексикон

Столипінська реформа – аграрна реформа ініційована головою Ради Міністрів Російської Імперії П. Столипіним в 1906 р. Вона ставила мету зруйнувати селянські общини і прискорити проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство. Реформа передбачала надання кредитів селянам на створення власного господарства, переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід.

Центральна Рада – перший представницький владний орган України, утворений у березні 1917 р, який проголосив створення незалежної Української Народної Республіки.

Директорія – уряд, відродженої після вигнання в грудні 1918 р. П.Скоропадського й скасування гетьманату Української Народної Республіки на чолі з В.Винниченко і С.Петлюрою.

Гетьманат – уряд Павла Скоропадського, який прийшов на зміну Центральній Раді 29квітня 1918 р.