самоорганизация скомп.

називати менталітетом. Важливим мезофактором соціалізації є регіон. Регіон – частина держави, що є цілісною соціально-економічною системою, яка має спільність

економічного, політичного і духовного життя, спільне історичне минуле, культурну і соціальну своєрідність. У регіоні відбувається залучення людини до соціуму, тут формуються, зберігаються і змінюються норми способу життя, а також відбувається розвиток і збереження культурних і природних багатств. Регіональні умови впливають на соціалізацію, маючи при цьому різний характер, в залежності від характерних особливостей регіону Сім’я як один із мікрофакторів соціалізації – це найчастіше об’єднана шлюбом або кровною спорідненістю мала група людей, члени якої пов’язані одним спільним побутом, взаємною моральністю і допомогою один одному; в ній утворюється сукупність норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують відносини між подружжям, батьками і дітьми, а також дітей між собою. Якість виховання і подальшого розвитку дітей визначається такими параметрами сім’ї: 1) демографічним – склад сім’ї; 2) соціально-культурним – рівень освіти батьків, їх самореалізація в житті суспільства; 3) соціально-економічним – фінансові можливості сім’ї і зайнятість батьків на роботі; 4) техніко-гігієнічним – умови проживання, наявність необхідних для життя предметів, специфічні особливості способу життя. У сучасній сім’ї стосунки дітей і батьків стають глибокими і відрізняються особливою прихильністю,

але це тільки ускладнює процес соціалізації підростаючих поколінь. У кожній сім’ї людина стає об’єктом стихійної соціалізації, її результати визначаються об'єктивними

характеристиками (складом, рівнем освіти, соціальним статусом, матеріальними умовами тощо), ціннісними настановами (просоціальними, асоціальними, антисоціальними), стилем життя і взаємин членів сім’ї. У сім’ї також закладається тенденція до гендерної соціалізації – процесу засвоєння індивідом культурної системи гендеру того суспільства, в якому він живе, своєрідне суспільне конструювання розходжень між статями. Соціальні психологи також використовують термін диференційована соціалізація, підкреслюючи, що в загальному процесі соціалізації чоловіки і жінки формуються в різних соціально-психологічних умовах.

Гендерна соціалізація включає дві взаємозалежні сторони: а) засвоєння прийнятих моделей чоловічої і жіночої поведінки, відносин, норм, цінностей і гендерних

стереотипів; б) вплив суспільства, соціального середовища на індивіда з метою прищеплення йому певних правил і стандартів поведінки, соціально прийнятних для чоловіків і жінок. 4 Засвоюються, перш за все, колективні, загальнозначущі норми, вони стають частиною особистості і підсвідомо спрямовують її поведінку. Уся інформація, що стосується диференційованої поведінки, відбивається у свідомості людини у виді гендерних схем.

№11 Є різні підходи до розгляду «механізмів» соціалізації. Так, французький соціальний психолог Габріель Тард вважав основним наслідування. Американський вчений Юрій Бронфенбренер механізмом соціалізації вважає прогресивну взаємну акомодацію (пристосовуваність) між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе/ В. С. Мухіна розглядає як механізми соціалізації ідентифікацію і відособлення особи, а А. В. Петровський — закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації й інтеграції в процесі розвитку особи. Узагальнюючи наявні дані, можна вирізнити декілька універсальних механізмів соціалізації.   Перша група — психологічний і соціально-психологічний механізми соціалізації.   Імпрінтинг (закарбовування в пам'яті) — фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей життєво важливих об'єктів, що впливають на неї. Імпрінтинг відбувається переважно в дитячому віці. Проте на пізніших вікових етапах можливе закарбовування в пам'яті якихось образів, відчуттів і т. ін.   Наслідування — дотримування якогось прикладу, взірця. В даному випадку — один із шляхів довільного і, найчастіше, мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду.     Екзистенціальний натиск — опановування мови і неусвідомлюване засвоєння норм соціальної поведінки в процесі взаємодії зі значущими особами.     Ідентифікація (ототожнення) — процес неусвідомлюваного ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, взірцем.     Рефлексія — внутрішній діалог, в якому людина роздивляється, оцінює, приймає або відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім'ї, товариству ровесників, значущим особам і т. ін. Рефлексія може являти собою внутрішній діалог кількох видів: між різними «я» людини, з реальними або вигаданими особами та ін. За допомогою рефлексії людина може формуватися й змінюватися внаслідок усвідомлення і переживання нею тієї реальності, в якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе самої.    Друга група — механізми соціалізації, які соціально формують. Друга група — механізми соціалізації, які соціально формують. Традиційний механізм соціалізації (стихійної) становить собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння відбувається здебільшого на неусвідомленому рівні за допомогою зафіксовування, некритичного сприйняття панівних стереотипів. Ефективність традиційного механізму дуже рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, «як треба», «що треба», але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення. В такому разі має рацію французький мислитель XVI ст. Мішель Монтень, котрий писав: «...Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загальноприйняті житейські правила тягнуть нас за собою». Крім цього, ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані через умови життя, які змінилися (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть «виплисти» в поведінці людини під час чергової зміни життєвих умов або на подальших вікових етапах. Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже з самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, так і такими, що реалізують функції соціалізації мимохідь, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, громадські, клубні й інші структури, а також засоби масової комунікації). Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою загалом розуміється ком-текс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку, певної професійної або культурної верстви, яка в цілому створює певний стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки і тією мірою, оскільки і якою мірою групи людей, що є її носіями (ровесники, колеги та ін.), референтні (значущі) для неї. Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини з суб'єктивно значущими для неї особами. В його основі лежить психологічний механізм міжособистісного перенесення завдяки емпатії, ідентифікації і т. ін. Значущі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури.

№12 Традиційний механізм соціалізації (стихійної) становить собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння відбувається здебільшого на неусвідомленому рівні за допомогою зафіксовування, некритичного сприйняття панівних стереотипів.    Ефективність традиційного механізму дуже рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, «як треба», «що треба», але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення.    В такому разі має рацію французький мислитель XVI ст. Мішель Монтень, котрий писав: « .Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загальноприйняті житейські правила тягнуть нас за собою». Крім цього, ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані через умови життя, які змінилися (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть «виплисти» в поведінці людини під час чергової зміни життєвих умов або на подальших вікових етапах.  Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже з самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, так і такими, що реалізують функції соціалізації мимохідь, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, громадські, клубні й інші структури, а також засоби масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами і організаціями відбувається наростаюче нагромадження знань і досвіду соціально схвалюваної поведінки, які відповідають їм, а також досвіду імітації соціально схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного ігнорування виконання соціальних норм.     Треба мати на увазі, що засоби масової комунікації як соціальний інститут (преса, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не лише за допомогою трансляції певної інформації, але й через подання певних взірців поведінки героїв книжок, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко зауважив ще у XVIII ст. реформатор західноєвропейського балету французький хореограф Жан Жорж Новер, «оскільки пристрасті, які переживають герої, позначені більшою силою і визначеністю, ніж пристрасті людей звичайних, їх легше й наслідувати». Люди відповідно до вікових та індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими або іншими героями, приймаючи водночас властиві їм взірці поведінки, стиль життя і т. ін.    Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою загалом розуміється ком-текс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку, певної професійної або культурної верстви, яка в цілому створює певний стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки і тією мірою, оскільки і якою мірою групи людей, що є її носіями (ровесники, колеги та ін.), референтні (значущі) для неї.   Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини з суб'єктивно значущими для неї особами. В його основі лежить психологічний механізм міжособистісного перенесення завдяки емпатії, ідентифікації і т. ін. Значущі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури.    Але бувають нерідко випадки, коли спілкування із значущими особами в групах і організаціях може зробити на людину вплив, не ідентичний тому, який робить на неї сама група або організація. Тому доречно вирізняти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний.

№13. Процес соціалізації умовно можна подати як сукупність чотирьох складових: стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якого визначаються соціально-економічними і соціально-культурними реаліями; відносно спрямовуваної соціалізації, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для вирішення своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих або інших вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум освіти, вік її початку, строки служби в армії і т. ін.); відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) — планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини; більш або менш свідомого самозмінювання людини, котра має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самобудування, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і відповідно до об'єктивних умов життя або всупереч їм.Виховання відрізняється від стихійної і відносно спрямовуваної соціалізації, як мінімум, двома основними характеристиками. По-перше, від стихійної і відносно спрямовуваної соціалізації виховання принципово відрізняється тим, що в його основі лежить соціальне діяння. Німецький вчений Макс Вебер, котрий ввів це поняття, визначав його як діяння, спрямоване на розв'язання проблем; як діяння, спеціально орієнтоване на відповідну поведінку партнерів; як діяння, що передбачає суб'єктивне осмислення можливих варіантів поведінки людей, з якими людина входить у взаємодію. По-друге, стихійна соціалізація — процес безперервний, оскільки людина постійно взаємодіє з соціумом. Виховання — процес дискретний (перериваний), бо, будучи планомірним, воно здійснюється в певних організаціях, тобто обмежене певним місцем і часом. Разом з тим зауважимо, що на ранніх стадіях існування будь-якого суспільства виховання і соціалізація синкретичні (суцільні, нерозчленовані).

№14 КОНЦЕПЦІЯ САМООРГАНІЗАЦІЇ - науковий напрямок, що виник в 50 - 60 - із рр. XX в. на базі фізики статистичної, теорії систем загальної й кібернетики й вивчаюче закономірності виникнення структури в нерівновагих системах неупорядкованих елементів. Загальні принципи самоорганізації виявляються в системах фізичних, хімічних, біологічних і соціальних, причому у високоорганізованих системах вони втілені з найбільшою повнотою. У психології концепція самоорганізації може поширюватися на широкий спектр об'єктів - від психофізіології до психології соціальної. У перші десятиліття XX в. у психології й психофізіології виникли напрямку, у якімсь ступені концепції, що передбачили появу, самоорганізації, що й мають із нею ряд загальних теоретико - методологічних принципів ( гештальт-теорія, теорія домінанти А. А. Ухтомского, концепція побудови рухів Н. А. Бернштейна). Істотна особливіст систем, що самоорганізуються – здатність до самодобудовування, самовідновлення, що представляє особливий інтерес до вивчення механізмів.

№15. Т. Шрейбер вважає, що самоорганізація реалізується в упорядкованості діяльності й поведінки людини. Специфіка самоорганізації знаходить своє відображення в системі саморегуляції особистості, а потім й у своєрідності діяльності й поведінки. У свою чергу, результати діяльності й відношення до них особистості приводять до її перебудови, розвитку особистості і її регулятивної системи. Зустрічається визначення самоорганізації як діяльності і здатності особистості, пов’язаної з умінням організувати себе, які проявляються в цілеспрямованості, активності, обґрунтованості мотивації, плануванні своєї діяльності, самостійності, швидкості прийняття рішень і відповідальності за них, критичності оцінки результатів своїх дій, почутті обов’язку. Висновки вітчизняних та зарубіжних дослідників свідчать, що самоорганізація завжди спонтанна, залежно від переважання того чи іншого компонента. На особливу увагу заслуговує те, що в системах, які самоорганізуються, основний фактор розвитку внутрішній. Самоорганізація як обов’язкова умова розвитку не може бути нав’язана системі ззовні. Однак вона ініціюється зовнішніми впливами, які, разом з тим, не є визначальними. Ця властивість застосовна до будь-якої педагогічної структури, у зв’язку із чим її поняття одержують принципово нове й точніше трактування. Зокрема виховання може бути розглянуте як процес самоорганізації особистості засобами своїх внутрішніх ресурсів, що потребують певної зовнішньої ініціації. 

Таким чином, виходячи з синергетичного положення про самоорганізацію як процес, робимо висновок, що педагогічна самоорганізація – це процес синергетичного самоструктурування, самовпорядкування та самовдосконалення складових професійної компетентності педагога. «здатність особистості успішно виконувати свідому роботу над собою з метою всебічного розвитку, удосконалення професійно необхідних рис характеру та здібностей для підвищення рівня власного професіоналізму»

Її найпершою ознакою визнається активне самоконструювання себе як особистості в напрямі зростання й розвитку.

Серед загальних принципів самоорганізації у професійно-акмеологічному контексті особливе значення має саморегуляція У біологічному контексті саморегуляція  це цілісне функціонування живих систем різних рівнів організації й складності, що відбувається в єдності енергетичних, динамічних та змістово-смислових аспектів. У людини структурно вона складається з компонентів прийняття мети доцільної активності, окреслення формату виконавських дій, інформування про досягнуті результати, оцінювання досягнень згідно з критеріями успіху, розв’язання питань про необхідність і характер кореляцій діяльності. У психології саморегуляція тлумачиться як здатність особистості керувати собою на основі сприймання й усвідомлення власних психічних станів і поведінки. Вона має чітку

№16 Саморозвиток - це усвідомлений і керований особистістю процес, в результаті якого відбувається удосконалення фізичних, розумових і моральних потенцій людини, розгортання її індивідуальності. Важливою умовою, первинною сходинкою саморозвитку особистості є внутрішня потреба у його здійсненні та самопізнання себе. Самопізнання - це вивчення себе як частини природи, виявлення своїх біологічних особливостей і потреб, це розуміння себе як частини соціуму, це усвідомлення себе і як морального та духовного феномену. Адекватно пізнати себе, вгадати свою силу - справа непроста. В людині дуже багато запрограмовано мудрою природою. І важливо знати, зрозуміти задатки, нахили, здібності кожної особистості, щоб допомогти її самовизначенню, самореалізації. Хибна думка про можливості людини спричиняє труднощі, страждання, непорозуміння. Кожен знає, якщо людина звикла до думки про власну незвичайну роль в майбутньому, їй не завжди просто адаптуватися до ролі, виконувати яку вона повинна насправді. Однак, людина здатна впливати на свої психічні особливості, вона компенсує свої недоліки, коригує їх дію в потрібному напрямку, пристосовує природні нахили до соціальних норм поведінки. Відносна свобода, незалежність людини від природи, здатність до саморегуляції якраз і є однією із найважливіших характеристик людської особистості. Виходячи з розуміння суперечностей як рушійної сили розвитку, ми даємо визначення саморозвитку особистості як процесу подолання нею суперечностей, як проектування власної особистості у відповідності із своїми потребами та вимогами суспільства. Розглядаючи проблему саморозвитку особистості, акцентуємо увагу на наступних положеннях: саморозвиток - це процес, який сприяє самоудосконаленню, самореалізації особистості; саморозвиток особистості має діяльний характер: поза її власною активною діяльністю, бажанням і власним зусиллям в роботі над собою її особистісне формування неможливе; внутрішніми стимулами розвитку особистості є її потреби, мотиви, інтереси та установки; основою формування потреб, мотивів, інтересів та установок особистості є внутрішні суперечності, які стимулюють активність особистості, сприяють її саморозвитку; зовнішніми факторами саморозвитку особистості є впливи середовища та цілеспрямоване виховання; зовнішні умови впливають на розвиток особистості не безпосередньо, не прямо, а лише проходячи через її внутрішню сферу і породжуючи у неї відповідні потреби, що зумовлює несхожість, різноманітність і неповторність особистісного розвитку кожної людини, її індивідуальну, своєрідність; саморозвиток особистості - це не самовільний, спонтанний процес; визначальну роль виховання може виконувати лише за умови, якщо буде будуватись на ідеях саморозвитку і самоудосконалення особистості; ідея саморозвитку особистості повинна стати провідною в практичній діяльності школи, вчителя.

№17 Різ­но­маніт­ні механізми процесу саморозвитку об'єднані в чотири функ­ціо­на­ль­них блоки – самопізнання, самоорганізації, самоосвіти і самореалізації.

Сутність самопізнання полягає у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда, його особистості, його неповторної індивідуальності, його людяності (М.Кузанський). Самопізнання — це також своєрідний механізм пізнавальної діяльності людини, в основі якого лежить процес рефлексії 

Самопізнання виступає також як специфічний механізм пізнання, через який людина ніби "пронизує" всі рівні буття сутнього, а отже переходить межі власної сфери буття. Людина здатна осягнути реальність зовнішнього буття сутнього, реальність власного буття як самостійного сутнього та реальність внутрішнього буття, буття власного "Я". Самопізнання у повсякденному житті людини є відтворенням та осмисленням того, що вона робить, як вона діє, чому саме так, та ін. Тобто це — звичайна повсякденна діяльність, яка зовнішньо не відрізняється від будь-якої іншої, звичайної та необхідної людині. Адже людина усвідомлює особливості своєї фізичної, соціальної, духовної тощо природи, протягом життя навчається враховувати власні індивідуальні відмінності та вибудовувати певний спосіб діяння у світі відповідно до цих відмінностей, з одного боку, та до об'єктивних вимог життя — з іншого. Самоорганізація — діяльність і здібності особистості, пов’язані з умінням організувати себе. Проявляється в цілеспрямованості, ак-тивності, обґрунтованій мотивації, плануванні своєї діяльності, са-мостійності, швидкості прийняття рішень і відповідальності за них, критичності оцінки результатів своїх дій, почутті обов’язку. Людина як біосоціальна істота здатна до двох видів самоорганізації - біологічної та соціальної. Перша, зумовлена генетичною програмою розвит­ку й автоматично забезпечує соматичний розвиток індивіда. Соціальна самоорганізація здобувається упродовж життя під впливом соціального середовища, системи виховання, предметно-прак­тичної та особистісно-рольової діяльності люди­ни. Соціальна самоорганізація передбачає про­цес самопізнання, самовизначення, саморозвитку та самореалізації. Вона має вирішальний вплив на формування світогляду й морально-етичних переконань, на практичний вияв громадянських почуттів. Самоорганізація особистості людини (СОЛ) виявляється в цілеспрямованості, актив­ності, обґрунтованості мотивації та плануванні діяльності, самостійності й швидкості прийняття рішень, оцінюванні наслідків праці, почутті обо­в'язку. Критеріями сформованості самоорга­нізації ми вважаємо:усвідомленість уявлень дитини про власне місце в житті; адекватне усвідомлення рівня свого інтелектуального розвитку; сформованість навчально-трудових та побу­тово-етичних умінь і навичок; систематичне цілеспрямоване самовдосконалення з метою раціональної самореалізації. самоосвіта - самостійний спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного життя, культури, ремесла. Шляхи самоосвіти: систематичне читання і звернення до авторитетних джерел ( на паперових, електронних носіях); аналіз матеріалу джерел, перевірка їх на практиці; прослуховування лекцій, докладів в установах, до яких особа не залучена офіційно; використання порад фахівців заради підвищення власних знань чи майстерності; дослідницька діяльність після досягнення певного рівню освіти, експерименти, моделювання, праця помічником під керівництвом освіченого фахівця тощо. Самоосвіта - це набуття нових знань та вмінь шляхом самостійної роботи над матеріалами і, відповідно, собою. Самоосвіта – обов’язкове самостійне придбання знань кожною сучасною людиною нашого суспільства. Воно є постійною, цілеспря-мованою, розумно організованою роботою збільшення і оновлення власних загальноосвітніх і професійних знань. Потреба в знаннях, прагнення краще зрозуміти навколишню дійсність – характерна по-треба передових людей. Самоосвіта – це усвідомлена необхідність вчитися, своєрідна творча праця, що доставляє приємне задоволен-ня не тільки від збагачення новими цікавими даними і відомостями, але і від усвідомлення віри в свої здібності і уміння здобувати нові знання. Самореалізація - в ​​ієрархії потреб А. Х. Маслоу - вища бажання людини реалізувати свої таланти і здібності. Прагнення людини виявити себе в суспільстві, відбивши свої позитивні сторони. Самореалізація людини - це розумні вчинки, які уникають крайнощів і тримаються золотої середини. Тому основна чеснота - це помірність і розсудливість.

Самореалізація це розгортання внутрішньої сутності людини через даність навколишнього його реальності.

№18 В процесі онтогенезу відбувається створення певного образу світу (суб’єктивна картина світу), яка будується відповідно індивідуальному і соціальному розвитку, що вимірюється в історико-біографічних датах, представленості подій. Як вважають вчені, при цьому можна виділити такі події: зовнішнього середовища, події поведінки людини в середовищі . До подій зовнішнього середовища відносяться об’єктивні зміни, що не залежать від суб’єкта (наприклад, історичні події, зміни в складі родичів та ін.). Події поведінки являють собою вчинки людини. Якщо уявлення привели до переживань на перебіг життєвого шляху, то такі уявлення є подіями. Особливо яскраво це проявляється в тому випадку, коли явище, яке породило уявлення, само по собі не мало ніякого об’єктивного значення для життєвого шляху людини.

Н. А. Логінова до цього додає ще третю групу – події внутрішнього життя, що складають духовну біографію людини. Різні явища дійсності можуть суттєво вплинути на життя людини, вони також відносяться до подій, вони викликають довготривалі і інтенсивні переживання особливого морально-естетичного характеру, які впливають на визначення самим суб’єктом подальшого спрямування життєвого шляху. Часто буває, що об’єктивно значні події одночасно є подіями-враженнями, подіями внутрішнього життя. Вони можуть повторно вплинути на біографію людини через ланцюг вчинків, що дозріли у переживання. Суб’єктивна картина світу відтворює внутрішній світ людини, тобто її індивідуальність. В роботі С. М. Симоненко суб’єктивна картина світу пов’язується з мета-рівнем візуально-мисленнєвої стратегії, "які можна розглядати як когнітивно-особистісну модель бачення світу, бачення проблеми" . Суб’єктивна картина світу відображає індивідуальну ситуацію розвитку кожної особистості, яка ніколи не буде співпадати, навіть у людей, які за своїми спадковими якостями є ідентичними і які формуються в одному і тому ж середовищі (монозіготні близнюки). Створення суб’єктивної картини світу приводить до формування різних мотивів діяльності і поведінки людини, що поступово будуть проявлятися в мотиваційно-потребовій сфері і визначать домінуючі мотиви, а тим самим і прояву певних рис особистості. Слова С. Л. Рубінштейна про те, що "мотив є генералізована риса характеру" підкреслюють важливість знань про мотиви і мотиваційну сферу, які визначають індивідуальність людини.

№19 Поняття життєвий світ — сукупність усіх можливих або дійсних обріїв досвіду людського життя.

Термін "життєве середовище" охоплює такі окремі середовища, як природне і виробниче, середовище щоденних пересувань, відпочинку і домашнє середовище. Усі вони можуть і за своїми функціями, і організаційно дуже серйозно суперечити одне одному, що, природно, впливає на здоров'я, психіку і світовідчуття людини, яка переміщається протягом доби з одного середовища в інше, як "човник". Так, праця, що протікає в умовах загазованості чи підвищеного шуму, їзда в переповненому автобусі, нераціональне витрачання часу в черзі тощо можуть спричинити стресовий, депресивний стан індивіда ("утома від життя"), що перешкоджає сприйняттю навіть естетично прекрасних архітектурних ансамблів, історичних пам'ятників, теплоти людських стосунків у родині чи найближчому соціальному оточенні. На перший план в аналізі життєвого середовища людини виступають проблеми природокористування.