Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Международные отношения2.doc
Скачиваний:
94
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
540.16 Кб
Скачать

Агресія сша у в’єтнамі.

На початку 60-х рр. ХХ ст. В’єтнам являв собою країну, розколоту на дві частини. У Південному В’єтнамі з центром у м. Сайгон встановився режим що активно підтримувався США. У 1960 р. там знаходилися близько 2 тис. американських радників. Проте політична ситуація залишалася нестабільною, у південній частині В’єтнаму точилася постійна партизанська боротьба, очолювана Національним фронтом визволення Південного В’єтнаму (НФВПВ). У зв’язку з цим у 1961 р. уряд США затвердив “план Сталі – Тейлора”, спрямований на придушення партизанського руху упродовж 18 місяців. Згідно цьому плану у Південному В’єтнамі збільшувалася чисельність військового контингенту США (до 12 тис. військовослужбовців за станом на 1963 р.), які, щоправда, юридично залишалися радниками. Нарешті, коли стало зрозумілим, що сайгонському режиму не вдасться впоратися з партизанами, з 1965 р. розгорнулася “локальна війна” за участю американських військ, кількість яких постійно збільшувалася (від 23 тис. осіб у 1964 р. до більш ніж 500 тис. військовослужбівців, 3500 літаків та гелікоптерів, близько 2000 танків та бронетранспортерів), при тому що у армії сайгонського уряду налічувалося до 700 тис. осіб.

Уряд США вирішив розпочати агресію проти ДРВ. 7 серпня 1964 р. Конгресс на прохання президента Л.Джонсона прийняв так звану “тонкінську резолюцію”, яка надала голові держави необмежені повноваження для ведення військових дій у В’єтнамі. У серпні 1964 р. з обстрілу американськими кораблями та бомбардування військово-повітряними силами населенних пунктів на узбережжі розпочалися військові дії на території ДРВ. Починаючи з 5 лютого 1965 р., запроваджувалися систематичні бомбардування всієї території країни. США, таким чином, дотримувалися тактики “випаленої землі”.

Одночасно, американці докладали значних зусиль для інтернаціоналізації війни, залучаючи до неї партнерів по військових союзах. Проте, лише Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд та Південна Корея відправили невеликі військові контингенти до В’єтнаму. Головні партнери США по НАТО на це не пішли. Великобританія та ФРН офіційно висловили підтримку курсу Сполучених Штатів, але відверто не бажали надсилати влісні війська до В’єтнаму. Дехто з американських союзників, навпаки, безпосередньо або опосередковано засудили агресію США у В’єтнамі. Найбільш жорстку позицію посіла Франція. Зокрема, президент Ш. де Голль неодноразово наполягав на необхідності припинення війни. У 1966 р. під час перебування в Пномпені, столиці Камбоджі, він висловився за врегулювання в’єтнамського питання на основі виведення американських військ, гарантії нейтралітету народів Індокитаю та надання їм права на самоврядування. Не бажаючи підтримувати агресію як член СЕАТО, Франція у травні 1966 р. відкликала власних представників при цій організації й фактично розірвала з нею стосунки.

За припинення війни у В’єтнамі висловлювалися більшість нейтральних країн та тих, що не приєдналися. У квітні 1966 р. шведський уряд запропонував урегулювати конфлікт базуючись на визнанні суверенних прав в’єтнамського народу. Голови держав та урядів Об’єднаної арабської республіки, Індії, Югославії під час зустрічі в Делі в жовтні 1966 р. вимагали припинення бомбардувань території ДРВ та вирішення в’єтнамського питання на підставі Женевських угод 1954 р. За припинення війни неодноразово висловлювався і Генеральний секретар ООН У Тан. Під час обговорення ситуації у В’єтнамі на ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1967 р. зі 110 виступаючих лише 7 підтримали США.

Вже у 1965 р. Уряд ДРВ та НФВПВ висунули програму мирного врегулювання, яка передбачала:

– визнання за в’єтнамським народом його національних прав;

– виведення американських військ з Південного В’єтнаму та вирішення його внутрішніх справ народом;

– мирне об’єднання країни на підставі волевиявлення населення Південного та Північного В’єтнаму.

Проте, адміністрація Л.Джонсона відкинула ці пропозиції.

У серпні 1967 р. надзвичайний з’їзд НФВПВ прийняв нову програму, у якій було поставлено завдання боротьби за мирний, демократичний, нейтральний Південний В’єтнам. У ній передбачалося, що упродовж певного часу Південний В’єтнам має існувати як незалежна держава, що здійснює політику нейтралітету, в той час як об’єднання країни є справою майбутнього і повинно відбуватися мирним шляхом відповідно волі населення обох частин В’єтнаму. У червні 1969 р. було проголошено Республіку Південний В’єтнам і створено Тимчасовий революційний уряд.

Наприкінці 60-х рр. у США все більше людей розуміли, що виграти війну у В’єтнамі не вдасться. Вона ставала ще більш непопулярною у країні. Все частіше у Вашингтоні поставало питання про перегляд американської політики у Південно-Східній Азії. Поступово розпочалося й згортання військових дій у В’єтнамі. 31 березня 1968 р. адміністрація США наказала обмежити бомбардування території ДРВ та висловила згоду розпочати переговори з її керівництвом. Відтак, 13 травня 1968 р. у Парижі зустрілися представники ДРВ та США з метою обговорення шляхів мирного розв’язання конфлікту. 1 листопада 1968 р. повністю припинилися бомбардування ДРВ (зокрема, це було пов’язано з президентськими виборами у США).

Новий президент США Р.Ніксон не відмовився від домовленостей між ДРВ та США про проведення переговорів, але продовжив їх уже на чотиристоронній основі, залучивши до обговорення представників НФВПВ (у подальшому Тимчасового революційного уряду Республіки Південний В’єтнам) та сайгонської адміністрації. Ці переговори розпочалися у Парижі 25 січня 1969 р.

25 липня 1969 р. Р.Ніксон, перебуваючи на о.Гуам у Тихому океані, заявив, що США й надалі дотримуватимуться власних союзницьких зобов’язань, використовуючи усі можливі засоби, у тому числі і військові. США готові продовжити надання своїм союзникам різноманітної економічної та військової допомоги. Але при цьому американський президент наголосив, що не зважаючи на участь в обороні та допомогу союзникам, США не можуть брати на себе у повному обсязі оборону “вільних країн”. Азійські країни повинні робити більший внесок до обороноздатності регіону. США відмовилися від безпосередньої участі власних збройних сил у можливих військових конфліктах, зберігаючи право арбітра. Ця заява Р.Ніксона отримала назву «гуамської доктрини».

Конкретним втіленням «доктрини Ніксона» виявилася політика «в’єтнамізації війни», що її почали запроваджувати США у В’єтнамі, яка полягала у продовженні військових дій, але без участі збройних сил США. Тобто, сайгонський режим мусив надалі самостійно вести військові дії проти ДРВ, лише за матеріальної допомоги США. Не зважаючи на усі подальші віражі американської зовнішньої політики саме реалізація «доктрини Ніксона» привела до виведення військ Сполучених Штатів з В’єтнаму у 70-ті рр.

Необхідно відзначити, що військові дії в Індокитаї охопили не лише В’єтнам. У травні 1964 р. США розпочали військові операції й у Лаосі, де з 1963 р. відбувалася громадянська війна. Мали місце також й провокації проти Камбоджі.

У серпні 1969 р. оголошувалося про виведення перших 25 тис. американських військовослужбовців. Паралельно, у Південному В’єтнамі війська США відводилися на тилові позиції. Тоді ж, у серпні 1969 р., у доповнення до офіційних чотиристоронніх переговорів у Парижі, розпочалися неофіційні двосторонні консультації між радником президента США з питань національної безпеки Г.Кіссінджером та спеціальним представником ДРВ на паризьких переговорах Ле Дик Тхо, упродовж яких узгоджувалися можливі компромісні рішення. До речі, ці переговори, на відміну від офіційних, виявилися більш продуктивними.

У травні 1972 р. у Москві відбулися й радянсько-американські переговори, де СРСР висловився на користь виведення американських військ з В’єтнаму та найшвидше припинення війни. Президент США вимушений був визнати, що переговори – найбільш ефективний шлях розв’язання в’єтнамської проблеми, та погодитися з принципом невтручання до внутрішніх справ Південного В’єтнаму, підтвердивши прагнення вивести влісні війська з Південного В’єтнаму.

Повернувшися до столу Паризьких переговорів, США у цілому погодилися з головними пунктами договору про встановлення миру у В’єтнамі. Нарешті, 30 грудня 1972 р. Вашингтон оголосив про припинення бомбардувань ДРВ на північ від 20 паралелі й упродовж січня 1973 р. на дво- та чотирьохсторонніх переговорах у Парижі були узгоджені останні спірні моменти угоди, що поклала край тривалій американській агресії у В’єтнамі.

27 січня 1973 р. Паризька угода по В’єтнаму була підписана. У ній зафіксоване визнання незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В’єтнаму, визначені умови припинення бойових дій, зберігаючи у Південному В’єтнамі зони, що знаходилися під контролем Тимчасового революційного уряду та сайгонського режиму, встановлений термін (60 діб) виведення американських та інших іноземних контингентів та звільнення військовополонених. Було досягнуто домовленості про відмові США від втручання відтоді до внутрішніх справ Південного В’єтнаму. Політичне врегулювання там передбачалося здійснити шляхом переговорів між двома в’єтнамськими державами без будь-якого иноземного втручання. Передбачалося й створення ради національного примирення та згоди, проведення вільних та демократичних виборів. Було підтверджено, що демаркаційна лінія між двома зонами В’єтнаму, встановлена у 1954 р. уздовж 17 паралелі, «має тимчасовий характер і не є політичним або територіальним кордоном». Передбачалося й об’єднання В’єтнаму, яке мало здійснюватися поступово, мирним шляхом без іноземного втручання. США узяли на себе зобов’язання сприяти В’єтнаму в ліквідації наслідків війни на півночі і півдні.

Угодою передбачалося й створення чотирьохсторонньої військової комісії з контролю за виконанням Паризьких домовленостей, а також міжнародної комісії у складі представників Угорщини, Польщі, Канади та Індонезії. Окрім цього, з метою надання документові широкого міжнародного значення, було досягнуто домовленості про скликання у місячний термін у Парижі Міжнародної конференції з В’єтнаму.

Така конференція відбулася 26 лютого – 2 березня 1973 р. У ній брали участь 12 делегацій: ДРВ, Республіки Південний В’єтнам, Республіки В’єтнам (сайгонський уряд), СРСР, Франції, Великобританії, США, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії. Було підписано Акт міжнародної конференції з В’єтнаму, у якому всі учасники визнали й зобов’язалися дотримуватися основні національні права в’єтнамського народу.

Після підписання Паризьких угод військові дії у Південному В’єтнамі ще тривали. Насамкінець, вони призвели до падіння сайгонського режиму. 30 квітня 1975 р. влада перейшла до Тимчасового революційного уряду. У 1976 р. відбулися вибори до об’єднаних керівних органів усього В’єтнаму, а 2 липня 1976 р. було проголошено створення Соціалістичної Республіки В’єтнам. Тоді ж мирним шляхом були врегульовані також і відносини з Лаосом та Камбоджею.

Поразка США у в’єтнамській війні завдала відчутного удару по блоковій системі в Південно-Східній Азії. У листопаді 1972 р. з СЕАТО вийшов Пакістан. З часом від участі у блоці відмовилася Франція. У 1975 р. керівники Філіппін та Таїланду оголосили сумісну заяву про прагнення до згортання діяльності цього блоку. Ініціативу підтримали Австралія та Нова Зеландія, що примусило погодитися з цією пропозицією США та Великобританію. Нарешті, у вересні 1975 р. на Нью-Йоркській сесії ради міністрів СЕАТО було прийнято рішення про припинення діяльності блоку. У 1977 р. було скасовано усі його інституції та установи.

Проте, в регіоні продовжувало діяльність інше військово-політичне угруповання АНЗЮК (ANZUK– англійська абревіатура трьох провідних країн-учасниць), створене у 1971 р., завдяки угоді між Австралією, Новою Зеландією та Великобританією з Малайзією та Сингапуром. Цей блок бів підтриманий США, а статус спостерігача у ньому отримав Таїланд.