2. Порівняльно-історична характеристика п’єс «Не судилось» м. Старицького та «Доки сонце зійде» м. Кропивницького.

ДРАМА «НЕ СУДИЛОСЬ» справді вважається найкращою п’єсою М. Старицького. Вона правдиво, високохудожньо та психологічно переконливо змальовує життя українського села в перші пореформені роки, реалістично відтворює конфлікти між звільненим з-під кріпацького ярма, але одуреним, обезземеленим селянством і панами-поміщиками. В ОСНОВІ ТВОРУ лежать правдиві життєві колізії. «Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…»

У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами,— так замість Ілляшенків — Лященки, а решта — ті ж самі»,— писав М. Старицький. Через усю п’єсу проходить та думка, що ПАНИ БЕЗКАРНО МОЖУТЬ ГЛУМИТИСЯ НАД ЧЕСНИМИ СЕЛЯНСЬКИМИ ДІВЧАТАМИ, А ПОТІМ БЕЗЖАЛІСНО ЗАЛИШАТИ ЇХ. Зважаючи на це, не зміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету (цензурного) несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість між вищими і нижчими станами»,— такий досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи твір. Проте за якийсь час п’єса вже під назвою «Не судилося» все-таки була дозволена до постановки.

ОСНОВНИМ КОНФЛІКТОМ П’ЄСИ «Не судилося» Є КОНФЛІКТ МІЖ «ПАНСЬКИМ БОЛОТОМ» — ПОМІЩИЦЬКОЮ МОРАЛЛЮ — І ЧЕСНИМИ, ВИСОКОМОРАЛЬНИМИ, ДУХОВНО БАГАТИМИ ПРОСТИМИ СЕЛЯНАМИ. Він має соціально-психологічний характер і розгортається кількома лініями. Найголовніша з них — це трагічна історія кохання між чистою душею, щирою в почуттях сільською красунею Катрею Дзвонарівною та паничем Михайлом.

Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Нарешті, важливою є й суперечність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, поверховим українофільством і справжньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси над усе. Спостерігаючи, як розгортаються події, як вирішується конфлікт, особливу увагу звертаємо на мову багатіїв: на те, як у ній розкриваються характери героїв, їхні індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, справжня, глибинна сутність. У п’єсі основну увагу відведено образу панича Михайла. Саме він найповніше представляє «панське болото», розкрити сутність якого й мав на меті автор. М. Старицький майстерно побудував мовну партію Михайла. Кожна репліка, а   часто й окреме слово характеризують цю людину.

Михайлове «НАРОДОЛЮБСТВО» — НЕЩИРЕ, ПОКАЗНЕ. Говорячи про школу, він позіхає. З ремарки до першої дії дізнаємось: «Михайло, розкішно по-українськи одягнений». Оте означення «розкішно одягнений» натякає, що його одяг, як і все його «українство», є тимчасовою модою.

Найповніше образ Михайла розкривається в історії його кохання з Катрею. Граючи роль народолюбця, панич ходить на вечори, де збирається сільська молодь, займається етнографією, вчить і дітей, і молодь у школі. Але нещирість його поведінки відчувається у всьому, навіть у тому, як говорить панич: «…я…зо всіма вами щиро, як з рівними…» Отже, він і справді не вважає селян рівними собі. Зустрівши Катрю, Михайло закохався в неї. Та невдовзі, збезчестивши та знеславивши дівчину, своє ставлення до Катрі змінює. Хоч Михайло ще намагається переконати себе, що кохає її, обов’язково одружиться, насправді вона стала йому байдужою. Бо зустрічі з дівчиною для нього вже не рай, не чиста поезія, як раніше: «Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе…» Панич і далі вигукує: «О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання!» Зрештою, він зовсім зрікається Катерини. І хоч в останньому епізоді приходить до неї, щоб залишитися назовсім, не можна з впевненістю сказати — то було тверде рішення чи тимчасовий порив, який би ні до чого не привів.

А він же присягав Катрі: «…я без тебе жити не можу, дихати не можу… мені без тебе один шлях — отуди, під толоки!» І Павла нібито цілком щиро запевняє: «Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,— і назову, і повінчаюсь!» Михайло бреше не тільки іншим, а й самому собі, переконуючи в тому, що по-справжньому любить Катрю й піде заради неї на все: відмовиться від батьківської спадщини, зречеться багатства й свого стану. Найточнішу характеристику дає йому Павло, котрий зумів проникнути в глибини його затемненої душі, зрозуміти Михай ла справжнього: «Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь: а дмухни на вас, подряпай трішки,— то такі ж мироїди у грунті!» У п’єсі Михайлові протистоїть щирий демократ, який стільки працює на благо народу — лікар Павло Чубань.

В образі Павла Старицький втілює свої ідеали боротьби за визволення народу шляхом поширення освіти, культури, єднання селян. Уже з перших реплік Михайла, з розмови Михайла з Павлом багато що розкривається: останній охоче працює в школі, йому не набридає спілкування з дітьми; роз’яснює Павло й селянам, як треба відстоювати свої права.

Михайло Старицький з великою симпатією, любов’ю зобразив представників народу — Катрю Дзвонарівну, її матір, Дмитра. В їх образах утілені такі притаманні українському народові риси, як душевна краса, щирість, співпереживання, почуття людської гідності.

Насамперед такою є КАТРЯ. Покохавши Михайла і повіривши в його любов, Катря забуває про себе. Дівчина почувається нерівнею, не вірить у своє щастя. «Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і Бог скарає: паруються тільки рівні»,— відповідає вона Михайлові на його слова про одруження. (Пригадайте слова Наталки з п’єси І. Котляревського: знайся кінь з конем, а віл з волом.) її кохання щире, глибоке, віддане, Вона про Михайла думає більше, ніж про себе: згодна на все, аби той був щасливий. Коли Катря довідалася, що Дмитро з ножем в руках шукає Михайла, щоб помститись за її знівечену долю, йде на панський двір, аби попередити коханого: «Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити!»

Коли вже Катря випила отруту і до неї прийшов Михайло, вона не дорікає йому, радіє, що прийшов, повернувся,— значить, любить: «Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене…» Катерина дуже любить свою матір, усіляк о піклується про неї. У своєму горі, своїй ганьбі переживає за неї більше, ніж за себе. Так само зі співчуттям і розумінням ставиться до Дмитра, бажає йому щастя, відчуває свою провину перед ним, бо не може його покохати. Образ Катрі Дзвонарівни стоїть у ряду кращих образів дівчат з народу в творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Б. Грінченка.

Стара Дзвонариха, Катрина мати — типовий образ української селянки. Вона добра, працьовита, любить дочку й бажає їй щастя, яке бачить у подружньому житті з Дмитром. Дзвонариха суворо дотримується норм народної моралі в поглядах на дівочу честь, вважає неславу найбільшим гріхом, тим паче, що полюбила Катря панича. Мати, як і батьки Шевченкової Катерини, проклинає дочку страшними прокльонами, а сама божеволіє.

Досить чітко й виразно виписаний образ Дмитра. Це чесний, роботящий парубок, він щиро кохає Катрю. Саме з таким чоловіком дівчина могла б знайти щастя… якби покохало його її серце. Дмитро щирий душею, співчутливий. Він усіляко дбає й про Катрю, й про її матір, допомагає їм по господарству і глибоко переживає, коли бачить, що Катря полюбила панича. І тому, звичайно, що сам кохає її, й тому, що не вірить у щастя Катерини з Михайлом.

Дмитро майже переконаний — награвшись з нею, панич покине дівчину. У своїй великодушності хлопець ладен забути все, одружитися з Катрею: «Вийди за мене!.. Коли несила, то й не люби мене: я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!» В кінці драми Дмитро виступає як месник за кривди, завдані «панським болотом» не лише Катрі, а й усім селянам. Він підпалює панський двір, наміряється вбити Михайла. Характерно, що Дмитро організовує зустріч селян з Павлом, активно виступає на захист їхніх прав.

Білет 13