Парадокс Лап'єра

Особливістю багатьох психологічних теорій є положення про те, що переконання визначають соціальну поведінку людей. Отже, щоб змінити поведінку, потрібно змінити спосіб мислення людини, його оцінки соціальних об'єктів.

Питання про зв'язок поведінки і установок - це питання про цілеспрямований вплив на поведінку. Це питання має довгу історію дискусій.З самого початку його дослідження ні у кого не викликало жодних сумнівів, що по установкам можна передбачити поведінку. Цю аксіому зруйнували результати експериментів Р. Лап'єра, які він оприлюднив у 1934 році.

Р.Лап'єр з китайськими туристами здійснював турне в Америці, коли там існувала стійка упередженість проти вихідців з Азії. Супутникам Р.Лап'єра тільки в одному з 250 випадків відмовили у поселенні в готелі. Через 6 місяців Р. Лап'єр розіслав у всі готелі, де вони зупинялися, листи з проханням прийняти його і китайців ще раз. Відповіді надійшли з 128 місць, і у 92% з них були відмови.

Отже, виявилося розбіжність між установками і реальною поведінкою хазяїв готелів стосовно китайців. Результати цього дослідження показали невідповідність установки і поведінки і отримали назву «парадокс Лап'єра».

Наступні дослідження, які було проведено пізніше, підтвердили відсутність зв'язку між установками і поведінкою. Проте, як виявилось, не все так просто, бо прямого зв'язку між установками і поведінкою не існує.

У радянській психології теоретичні положення установки створив

грузинський психолог Д.М. Узнадзе (1966). В узагальнюючій праці

«Експериментальні основи психології установки" він визначає установку як

особливий стан психіки, який попереджає появу окремих фактів свідомості чи

передує їм. Для його виникнення, вважав Д.М. Узнадзе, достатньо двох

елементарних умов – якої-небудь актуальної потреби у суб’єкта і ситуації її

задоволення. Коли б в організму не виникало потреб, то він би залишався

нерухомим. Отже, за наявності обох цих умов у суб’єкта виникає установка до

певної активності. Потреба дає імпульс активності, вносить в установку

тенденцію переходу до активності, обумовлюючи цим одну з основних потреб

первинної установки – динамічність. Однак установка ніякою мірою не

належить до розряду раз і назавжди даних, незмінних категорій. Якщо

розглядати установку за характером умов, необхідних для її виникнення, то

очевидно, що умови існування суб’єкта постійно змінюються і відповідно

можна робити висновок – визначених установок не існує.

Ш.Н. Чхартішвілі, послідовник школи Д.М. Узнадзе, розділяв установку на два типи: первинну і фіксовану, які легко диференціюються одна від одної імають різні властивості та функції. Первинна установка – це актуальний і "тут і тепер" стан готовності суб’єкта до певної активності, в кожний конкретний

момент життя. У цьому сенсі основна ознака первинної установки – постійна

актуальність. У потоці життєдіяльності одна установка змінюється іншою,

однак її основна ознака – актуальність – залишається незмінною. Фіксована ж

установка може зберігатися в інактивному стані у досвіді суб’єкта, а момент її

актуалізації може наступити за певних зовнішньо-внутрішніх умов. Фіксовані

установки суб’єкта входять до складу існуючого досвіду суб’єкта. Первинна

установка, яка діє за принципом актуальності, є тричинниковим утворенням в

плані її виникнення та функціонування. До чинників відносять: 1) потребу

суб'єкта; 2) ситуацію, відповідну задоволенню цієї потреби; 3) фіксовані

установки або можливість інструментальної поведінки. Ці чинники не

розрізнені, а самостійні частини первинної установки і утворюють єдину й

цілісну систему, і тільки з точки зору наукової абстракції їх можна розглядати

окремо один від одного.

У лабораторних дослідах Д.М. Узнадзе вводив піддослідних у стан

глибокого гіпнотичного сну і пропонував одну експозицію, а після виведення з

гіпнотичного стану – зовсім іншу експозицію. Учасники експерименту, нічого

не відаючи про установочні досліди, проведені з ними під час гіпнотичного

сну, в критичних дослідах все ж виявляли звичайну ілюзію установки –

спирались на досвід, набутий під дією гіпнозу, незважаючи на навіювання, що

вони не пам’ятатимуть того, що робили під час гіпнотичного сну. Отже, в

результаті установочних дослідів у них виробляється стан, який, залишаючись

поза межами їх свідомості, все ж зберігає здатність вагомо на нього впливати.

Таким чином, свідомі переживання можуть перебувати під певним

впливом установок, які не є змістом нашої свідомості, а існують у безсвідомій

сфері.

Психологія безсвідомого вдається до допомоги поняття витіснення. Вона вважає, що суб’єкт «витісняє» це бажання за межі своєї свідомості, що він не остаточно і цілковито знищує, а лише приховує його в надрах безсвідомого.

Цей витіснений, віднині безсвідомий, стан не усвідомлюється, не переживається суб’єктом як свідоме бажання. Це, однак, не означає, що воно втрачене для нього раз і назавжди. Воно все ж залишається в суб’єкті якоюсь мірою і продовжує діяти в ньому, але так, що він про це нічого не знає. Так створюється одна значна частина безсвідомого психічного змісту. Таким чином, в установці беруть участь свідомі і безсвідомі процеси.

А.Е. Шерозія також резюмує власну позицію: "Інтерпретуючи теорію

неусвідомлюваної психічної установки, ми спираємося на тричленну схему

аналізу людської психіки "установка – свідомість – безсвідоме психічне",

замість двочленної "установка – свідомість". Він підкреслює зв’язок

установки між свідомо-психічним і безсвідомим психічним, яку називає

психічною реальністю, а також виділяє такі види установок: 1) соціальна –

готовність до сприйняття і до дії у визначеному ключі; 2) моторна – готовність

до дії; 3) сенсорна – готовність сприймати; 4) розумова – готовність до певних

стереотипів мислення; 5) дифузна – установка, сформована суб’єктом при

однократній зустрічі з об’єктом, явищем. Зазвичай, чим сильніша емоційна

реакція після події, тим сильніше закріплюється установка.

Від самого початку установка не є ні індивідуалізованим, ні

диференційованим станом. Для того, щоб вона диференціювалась як

визначена, адекватна для певних умов установка, необхідно проводити

повторні відповідні закріплення. У таких випадках повторення установочних

дослідів відрізняється від фіксованих, оскільки мета спрямована на

диференціацію установки. Це особливо необхідно для виникнення нових, ще

незнайомих суб’єктові установок. Коли в таких випадках на суб’єкта починає

діяти який-небудь новий об’єкт, який вперше йому зустрічається, то

установка, що ним викликається, має дифузний, маловизначений характер.

Установка ще не достатньо диференціювалась, в результаті цього суб’єкт не

може точно ідентифікувати цей об’єкт. Тільки з часом, під впливом

збільшення кількості повторних впливів того ж об’єкта, установка, що ним

викликається, поступово диференціюється і визначається як установка,

специфічна саме для цього випадку. Отже, установочні досліди бувають не

тільки фіксованими, але й диференційованими.

На думку Д.М. Узнадзе, активована установка зберігає в собі готовність знову актуалізуватися, лише тільки настануть для цього відповідні умови. Однак готовність ця не завжди однакова, вона значною мірою залежить від

ступеня стійкості установки, яка вимірюється кількістю повторних

установочних дослідів; чим частіше повторюються ці досліди, – в межах

оптимуму для кожного піддослідного, тим міцніше фіксується установка і тим сильніше формується в неї здатність актуалізації. Є особи, в яких установка фіксується від самого початку, – в них установка виявляється достатньо строго фіксованою з першого ж разу, тоді як в інших вона зовсім не фіксується. Слід зауважити, що дві крайні категорії трапяються рідко, але вони являють собою полярні випадки, і їх наявність не викликає сумнівів. Значна кількість установочних експозицій, кінець кінцем, все ж виявляється в змозі фіксувати установку і в цьому останньому випадку. Крім індивідуального фактора тут відіграє роль і фактор віку: відомо зі спеціальних досліджень фіксованої установки у дитини, що її збудження є однією з основних особливостей, і насамперед, у дошкільний період.