Дипломатія Святослава.
Зовнішня політика прямо¬лінійного Святослава, доброго воїна, але менш талано¬витого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ве¬дення. Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані. Святославові належить честь припинення тривалого па¬нування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) неподалік від гирла Волги, Падіння Хазарського кага-нату водночас відкрило прямий шлях для безпосеред¬ньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі, Він зміцнив також своє пану¬вання на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше русь¬ке князівство Тмутаракань.
Чотири роки провів Святослав у Болгарії. Ця країна страшенно подобалася йому своїм серединним поло¬женням у його землях, теплим кліматом, екзотичними плодами, близькістю до Константинополя, центру тодішньої цивілізації й зовнішньої торгівлі Русі. Тепер мати не заважала йому втілити своє бажання — перенести сто¬лицю держави на береги Дунаю.
Проте Болгарія зустріла Святослава як ворога. Йому довелося витримати тяжку битву, перш ніж він знову оволодів Переяславцем і відновив утрачені позиції. За¬гострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Свя¬тослав не схотів слухати його послів, гордовито відповівши їм, що скоро буде сам у Константинополі й вижене греків до Азії.
Почалася війна. Імператор виявив хитрість. Під при¬водом виплати данини на кожного Святославового воїна він хотів виявити сили русів. Йому вказали 20 тисяч, хоча в наявності була заледве половина. Тоді греки зібрали 100 тисяч воїнів, які оточили русів. Святослав звернувся до своїх воїнів з промовою, яка лишається класичним взірцем короткого, але проникливого жанру. Він сказав: «Втеча не врятує нас; волею чи неволею мусимо ми битися. Не посоромимо вітчизни, але ляжемо тут кістьми». І'далі сказав знамениту фразу: «Мертвим не соромно». І пішов попереду свого нечисленного війська. Натхнені такою палкою промовою, воїни билися з по¬троєною сміливістю. Переважаючі сили ворога не ви¬тримали стрімкого натиску й почали втікати.
Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі. Святослав забажав особисто зустрітися з Іоанном Циміс-хієм. Зустріч відбулася на березі Дунаю. Грецькі історики детально описали її. Вони навіть склали своєрідний словесний портрет Святослава. Він був середнього зро¬сту й досить стрункий, але похмурий з вигляду. Груди мав широкі, шию міцну, очі голубі, брови густі, ніс плескатий, вуса довгі, бороду рідку, а на голові пасмо волосся (мабуть, щось на зразок оселедця), що свідчило про його шляхетність. У вусі висіла золота сережка, прикрашена двома перлами й рубіном. Учасники зустрічі розійшлися задоволені один одним.
Святослав повертався додому з великою здобиччю й нечисленним військом. Навколо нього плелися складні інтриги греків, болгар, печенігів. Печеніги чекали його біля дніпровських порогів. Князь дізнався про це й зупинився на зимівлю неподалік від гирла Дніпра. Але навесні знову рушив на Київ. Печеніги вдруге перепинили йому шлях. Не звиклий відступати, Святослав сміливо ки¬нувся в бій... і загинув. Печенізький князь Куря відрубав йому голову, обкував череп і зробив з нього чашу, з якої пив в особливо урочистих випадках. Залишки дружини принесли до Києва звістку про долю свого войовничого князя.
Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямо¬лінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка макси¬мально захищала б її інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, ово¬лодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя, від-воювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба посадити на імператорський трон руського став¬леника Калокіра.
Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду (як бачимо, вже й тоді були таємні угоди!). За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візан¬тійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав'ям. Та¬ким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.