Внутрішні усобиці між руськими князями. Відно¬сини Київської Русі з половцями.

Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава зазнала занепаду й розвалу у наступний період феодальної роздробленості. Адже Київська Русь мала, за різними підрахунками, від 3 до 12 мільйонів населення й ве¬личезну територію, що обіймала близько 800 тисяч квад¬ратних кілометрів (майже половина цієї території в межах сучасної України), Але дуже швидко все було втрачене. Ярослав Мудрий розділив свою могутню дер¬жаву між синами на шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою дванадцять формально об'єд¬наних у одній державі, але фактично окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою дотриму¬валися принципів міжнародної політики. Князівські усо¬биці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі глибшими.

Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні пре¬тензії, грабують беззахисних людей. На південних кор¬донах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим пе¬ченігам приходять не менш страшні половці, або комани. Князі в боротьбі між собою залучають половців як наймане військо, дорого платячи за ці послуги грабун¬ком і взяттям у полон власних сільських і міських жителів. Майже кожні три роки половці здійснюють по спустошливому набігові на беззахисні землі: з 1061 по 1210 рік ці степові хижаки вчинили сорок шість великих набігів.

У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.

Ізяслав знову кинувся до свого тестя Болеслава. Запропонував йому за допомогу значну частину вивезених з Києва багатств. Проте Болеслав золото взяв, але до¬помагати не поспішав, бо йому в цей час загрожували чехи. Ізяслав звертається по допомогу до німецького імператора Генріха IV, обіцяючи за повернення на пре¬стол навіть стати данником імперії. Юний імператор послав до Києва свого посла Бурхарда, якого Святослав прийняв дуже добре, переконував у своїй правоті й так обдарував імператора, що, як пише німецький літо-писець, «ніколи не бачили ми стільки золота, срібла і багатого вбрання». Такі дарунки підкупили Генріха IV, й він лише висловив Ізяславові формальне співчуття. Перед Ізяславом залишався тільки один шлях — до папи Римського Григорія VII. Син Ізяслава заявив папі, що Русь у випадку допомоги й повернення Ізяслава на престол визнає над собою не лише духовну, а й світську владу Ватикану. Папа надіслав з послами листи до великого князя й Болеслава, вимагаючи повернення Ізяслава на престол, при цьому писав так, ніби Київська держава уже є володінням Ватикану.

Листи папи не справили, мабуть, належного вражен¬ня, бо незабаром частина руських князів уклала угоду з поляками й пішла з військом до Силезії допомагати Болеславу боротися з герцогом Богемським. Для Ізяслава все завершилося благополучно. Після наглої смерті Свя¬тослава Всеволод добровільно віддав братові Київ.

Київ на цей час був одним з найбільших міст світу. До монголо-татарської навали у ньому жило 35—40 ти¬сяч чоловік. (Для порівняння: Лондон досяг такої чи¬сельності лише через 100 років.) А Чернігів, Переяслав, Львів, Галич та інші міста тогочасної Київської держави не перевищували 4—5 тисяч жителів.

Загалом же Київ стає розмінною монетою в тій страшній грі, що розгорілася між князями. За підрахунками ук¬раїнського історика Стефана Томашівського, які наво¬дить Орест Субтельний, за сто років, між 1146 і 1246, двадцять чотири князі сорок сім разів правили в Києві. З них один займав престол сім разів, п'ятеро князів правили тричі кожен, а восьмеро — двічі. Характерно, що тридцять п'ять князювань тривали менше року кож¬не. Київ поступово втрачав свою велич.

Але ось інший погляд. «Немає сумніву, — пише М. Карамзін, — що древній Київ, прикрашений пам'ят¬ками візантійських мистецтв, пожвавлений скупченням купців іноземних, греків, німців, італійців, переважав Москву... в багатьох відношеннях».

А коли 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський на чолі об'єднаних сил одинад¬цяти князівств взяв його приступом і нещадно погра¬бував, то Київ зовсім занепав. Навіть М. Карамзін, який неприховано ідеалізує майже всіх київських князів, з відразою пише про цей погром так: «Сия, по слову древнего Олега, мать городов русских, несколько раз осаждаемая и теснимая, отворяла иногда Златьіе врата свои неприятелям; но никто не входил в них силою. Победители, к стьіду своєму, забьіли, что они русские: в течение трех дней грабили не только жителей и домьі, но и монастьіри, церкви, богатьій храм Софийский и Десятинний, похитили иконьї драгоценньїе, ризм, книги, самме колокола...». Така ж страшна кара чекала згодом на Новгородську землю. Князі поводили себе вдома як завойовники на чужій землі.

Ізяслав, не встигнувши порадіти поверненню на ве-ликокнязівський стіл, невдовзі загинув під час чергової братовбивчої війни. Великим князем став Всеволод, який упродовж усіх п'ятнадцяти років свого князювання не мав жодного спокійного дня через постійну боротьбу зі своїми жадібними родичами.

Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяслав та його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно. Знаменитий Олексій Комнин, ще не будучи імператором, а тільки полко¬водцем імперії, в 1077 році, усмиряючи заколотника Ни-кифора Вриєнія, мав у своєму розпорядженні багато руських корабліа Ярославичі повернули Константинополь¬ському патріархові важливе право ставити київських мит¬рополитів.

Всеволод належав до найосвіченіших людей свого часу. Ніколи не бувши за кордоном, добре знав чужі мови, за що іноземці дуже його хвалили. Всеволод мав широкі династичні зв'язки. Він взяв у дружини собі візантійську принцесу з роду Мономахів. Одружив та-кож сина Володимира (що за матір'ю дістав прізвище Мономах) з донькою англійського короля Гаральда. Дочку Євпраксію віддав заміж за німецького імператора Генріха IV. Одного внука, Мстислава, одружив з донь¬кою шведського короля Інґа — Христиною.

Половці дедалі більше втручалися у вирішення русь¬ких справ. Дізнавшись про смерть Всеволода, вони рап¬том заявили, що хотіли б залишитися друзями київських князів. Великий князь Святополк, без поради з до¬свідченішими людьми, посадив половецьких послів до в'язниці.

Спалахнула війна, що завершилася перемогою половців. Тоді Святополк не знайшов нічого кращого, як одружитися з дочкою половецького князя Тугоркана, але це не зупинило половецької експансії на руські землі. Ніщо не допомагало, бо князі самі втягували по¬ловців у свої усобиці. Особливо цим відзначався князь Олег Гориславич, який закликав їх собі на допомогу, и тим, як свідчить літописець, «показував їм путь на Руську землю». Розгромом закінчився похід руського війська над річкою Стугною 1094 року. А половецький хан Боняк напав на Печерський монастир і пограбував його. Руїна й розвал запанували на Русі.

Тоді князі нібито одумалися. Домовившись між собою, вони 1097 року зустрілися в Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку феодальної роздробленості. Не без тертя угода була схвалена всіма учасниками зустрічі. Ось яким чином було поділено колись могутню державу: Святополк одержав Київську землю; за Мономахом залишився батьківський уділ — Переяслав, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав Святославичі посіли відповідно — Чернігів, Рязань, Муром; Давид Ігоревич утримав Во-лодимир-Волинський; Володар і Василько Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю. Кожний учасник зустрічі клявся, цілував святий хрест, промов¬ляючи: «Хай буде земля Руська спільною для нас вітчизною, а хто повстане на брата, на того ми всі повстанемо». Але відразу ж після зустрічі угода була підступно порушена: Давид виколов очі Василькові не без згоди декого з учасників зустрічі. І ніяких санкцій проти порушника такої важливої угоди не було вжито. Цей варварський акт тільки спровокував черговий виток братовбивчої війни ,й новий переділ окремих князівств.

Князі вперто рубали сук, на якому сиділи, бо поділ держави, загалом послабивши її могутність, зменшив і владу князів. Якщо раніше піддані корилися їм неза¬перечно, то тепер почастішали випадки ледь не відкритого непослуху.