- •1/ Особливості с/г виробництва, що зумовлюють необхідність державного регулювання галузі:
- •2. Визначення доцільної структури с/г виробництва в Україні та основні завдання структурної політики держави
- •4. Модель процесу формування аграрної політики
- •5. Система цілей аграрноъ політики держави
- •6.Теоретичні основи аналізу рівня добробуту суспільства. Основні концепції прикладної економічної науки про добробут.
- •7. Особливості розвитку біотехнологій в світі, вплив на розвиток прогресу.
- •8. Біотехнологія в медицині
- •9. Застосування біотехнологій у сільському господарстві
- •10. Застосування біотехнологій у виробництві
- •11. Формування системи біоекономіки України
- •12. Біоекономічні технологічні платформи та їх значення
- •13. Екологічна політика держави,її місце та значення
- •14. Особливості екологічної політики в аграрному секторі
- •15. Адміністративні методи державного регулювання природоохоронної діяльності
- •16. Правові методи державного регулювання природоохоронної діяльності
- •17. Економічні методи державного регулювання природоохоронної діяльності
- •18.Основні законодавчі та нормативно-правові акти державного регулювання природоохоронної діяльності
- •19. Програми по охороні навколишнього середовища
- •20) Спільна аграрна політика Європейського Союзу
- •21)Історичний огляд реформування сап
- •22) Сучасний етап реформування сап
- •23) Особливості земельної реформи в Україні
- •24. Інфраструктура ринку земельних ресурсів
- •25. Процеси реформування економічних відносин в аграрному секторі
- •26. Розвиток та регулювання орендних відносин
- •27. Системи матеріально-технічного забезпечення в україні та формування ринку засобів виробництва
- •28. Державна політика щодо підтримки забезпечення сільськогосподарських підприємств матеріально-технічними засобами
- •29.Аграрна структура та її елементи
- •30.Аграрне виробництво громадських господарств
- •31. Особисті підсобні господарства
- •32. Фермерські господарства і їх розвиток на сучасному етапі
- •33. Основні тенденції розвитку с/г виробництва у підприємствах різних організаційно-правових форм
- •34. Роль і місце с/г виробництва в економіці України
- •35. Структура сільського господарства
- •36. Показники діяльності окремих галузей с/г України
- •37. Промисловість України
- •38. Региональная структура агропромышленного производства в Украине
- •39. Ценовая политика на агропромышленном рынке: задачи и основные инструменты
- •40. Особливості податкової політики в аграрному секторі України
- •41. Податкові пільги для с. Г. Виробників: позитивні та негативні наслідки використання.
- •42. Сот основні етапи становлення
- •43. Загальні підходи до регулювання агропродовольчої торгівлі в рамках сот. Уругвайська угода
- •44. Зобов’язання України щодо захисту вітчизняного аграрного сектору після вступу до сот.
- •45. Сутність продовольчої безпеки держави та умови її дотримання
- •46. Національні аспекти продовольчої безпеки
- •47. Суть аграрного кредитування
- •48. Пільгове кредитування
- •49) Наукове забезпечення розвитку аграрного сектору України.
- •50) Пріоритети інвестиційної політики держави.
- •51) Інноваційна політика держави та принципи її регулювання.
- •52) Біоекономіка сільського господарства, основні напрями та тенденції розвитку.
- •53. Інноваційна діяльність аграрних підприємств
- •54. Біотехнології і їх використання в с/г
- •55. Нанотехнології та перспективи їх розвитку
26. Розвиток та регулювання орендних відносин
На сучасному етапі функціонування ринкової економіки в Україні особливої актуальності набувають питання економічно-правового стану орендних земельних відносин. Адже земля є тим ресурсом, раціональне використання якого дозволить отримати конкурентні переваги в цивілізованому світі і, таким чином, вивести національну економіку, в тому числі й АПК, на якісно новий рівень розвитку. Тож саме завершення земельної реформи має стати основним рушієм у вирушенні ряду проблем в сфері оренди земель.
В результаті здійснення земельної реформи в Україні понад 6,8 млн. селян отримали у власність земельні частки (паї) та земельні ділянки загальною площею 21 млн. га, з яких 74% передано в оренду новоствореним господарським формуванням ринкового спрямування. Крім того, 14,5 млн громадян України мають право на приватизацію земельних ділянок, з яких 7,3 млн. осіб станом на 1.01. 2010 р. замінили сертифікати на державні акти на право власності на землю [1].
Нині в сільському господарстві України орендні відносини є домінуючими. Більшість селян реалізує своє право на землю за допомогою орендних відносин з аграрними господарствами, фермерськими господарствами та іншими суб'єктами господарювання, з якими вони станом на 1 січня 2010 р. уклали 4,6 млн договорів оренди земельної частки (паю). Орендодавцями здебільшого виступають селяни-пенсіонери, які уклали 2 млн 441,7 тис. договорів (52,9 %) .
За період з 2002 по 2010 рік відбулися певні позитивні тенденції - скоротилася частка договорів оренди на термін від 1 до 5 років (з 86,1 % до 59 %) та зросла частка орендних договорів на 10 років і більше (з 2,2 % до 10,4 %) [2]. Такі зміни є передумовою більш дбайливого ставлення до земель, недопущення їх виснаження у короткотерміновому періоді.
До того ж орендарі неохоче платять за користування земельними ділянками грошима. Найбільш популярним розрахунком залишається натуральна форма - 70,5 %. Це дає простір для необмежених зловживань. Зауважимо, що в розвинених країнах виплата орендної плати здійснюється виключно в грошовій формі.
Орендна плата є одним із чинників підвищення соціального захисту населення, особливо селян. Однак, річна виплата орендної плати складає 41% від рівня обумовленого договорами оренди.
Орендні земельні відносини мають надзвичайно важливе значення для соціально-економічної сфери України. Це пояснюється насамперед тим, що наша держава є аграрною країною, а тому даний сектор економіки потребує особливої уваги. Щодо селян, то для них оренда є додатковим, подекуди і основним, джерелом доходів, від якого в сучасних умовах відмовитись просто нереально. В кінцевому підсумку, дані відносини цікаві та необхідні також орендарям, адже більшість підприємств мають у власності невеликі площі сільськогосподарських угідь, тому є підстави для висновку, що без орендування землі вони не могли б існувати взагалі.
Удосконалення орендних земельних відносин потребує формування комплексної системи їх правового регулювання, з чітким дотриманням її в умовах виробництва та прийняття довгострокової урядової програми розвитку оренди в аграрному секторі, що дозволить суб'єктам орендних відносин повною мірою реалізувати всі правомочності, закладені в тріаді «володіння –користування –розпорядження» земельними ділянками. Всі заходи мають спрямовуватись на максимально можливий захист прав орендодавців і бути прийнятними для орендарів. Подальший розвиток орендних земельних відносин потребує створення відповідної правової бази [3]. Певні позитивні зрушення ми вже маємо, а саме прийнято:
- Закон України «Про державний земельний кадастр», що ввійде в дію з 01.01.2012 р.;
- проект Закону України «Про ринок землі», який наразі викликав масу дискусій, адже містить певні суперечності;
- проект Закону України «Про державний земельний (іпотечний) банк».
Головним завданням у розвитку орендних земельних відносин в Україні є: формування відповідного конкурентного орендного середовища; дотримання сторонами умов договірних зобов’язань; удосконалення відносин між власниками і орендарями у питаннях розмірів, форм та повноти виплати орендної плати; підтримання родючості та раціонального використання орендованих земель тощо. При цьому держава повинна посилити контроль за раціональністю використання орендованих земель, запровадити належне стимулювання власників і користувачів за покращення якісних характеристик ґрунтів, провести паспортизацію й інвентаризацію земель, створити банк даних щодо руху прав власності на землю.
Наведене дає підстави стверджувати, що у сфері земельних відносин наявна ще значна кількість нерозв’язаних проблем, за яких не можуть ефективно розвиватись орендні земельні відносини. Тому існує нагальна потреба запровадження нових підходів до формування та реалізації державної земельної політики, започаткування нового, завершального етапу земельної реформи і забезпечення ефективного землекористування.