1. Специфіка філософського освоєння дійсності.

. Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Як мудрість філософія завжди розуміла свою принципову дистанційованість від світу повсякденності. Вже в сиву давнину філософи-мудреці чітко усвідомлювали необхідність певної попередньої підготовки для бажаючих навчатися філософії, для „перенастроювання”, „переорієнтації” їхнього мислення з повсякденного на творчий „діапазон”. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним [12].

філософія передусім вчить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики.

Все, що було сказано про повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення і про філософію як про мислення плюралістичне, поліфонічне, багатозначне, є певного роду схемою, що змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі.

Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера – продуктивна діяльність, яка відіграє провідну роль у загальному поступі людської життєдіяльності. Саме у ній вперше реалізуються ті чи інші нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому, створюючи ті еталони і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність.

Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів тощо. Використовуючи засоби масової інформації, преси, філософи аналізують логіку подій, пропонують методи і шляхи реалізації насущних проблем.

Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об’єктів [14].

2. Філософія як теоретична основа світогляду. Світ філософських роздумів.

Співвідношення філософії і науки, а також інтерпретація наукового світогляду і філософії як теоретичної форми світогляду залежать від розуміння природи філософських знань і ролі науки в існуванні людини й суспільства.

Багато філософських шкіл і напрямів, особливо сучасних, свідомо уникають розгляду чи то наукових, чи то світоглядних проблем. Через це з'являються такі трактування співвідношення філософії і науки, розуміння специфіки наукового світогляду і філософії як його теоретичної форми:

1. Філософія - це наука про найбільш загальні закони природи, суспільства, пізнання або філософія - це наука про методи і форми пізнання, тобто методологія науки.

2. Філософія - це не наука. Це світогляд (певний тип світогляду, відмінний, наприклад, від релігійного і міфологічного).

3. Філософія це і наука, і світогляд, тобто філософія виконує в культурі, духовному житті суспільства функції науки і функції світогляду.

Філософія, філософське знання виконують такі функції:

1. Наукова. У філософських ученнях на основі узагальнення, аналізу знання, набутого завдяки природничим і гуманітарним дисциплінам просвіт (його структуру, закономірності) створюється цілісна картина світу, розглядається питання про природу людини, її походження й способи існування. Таким чином, філософія це узагальнене знання про світ у цілому, основні сфери його буття (про природу, суспільство, свідомість), а також закономірності функціонування й розвитку сфер.

2. Логіко-методологічна, або гносеологічна. У філософії досліджується пізнавальна діяльність людини в усіх її аспектах (див. додатково тему "Пізнання").

3. Світоглядна. Це одна із головних функцій. І в цьому плані філософія багато в чому збігається із світоглядом і називається системно-раціоналізованим світоглядом.

Науковий світогляд - це також системно-раціоналізований світогляд. Проте науковий світогляд неможливий без філософського знання. Сама по собі наука (прикладна чи теоретична), наприклад, математика, фізика, хімія, біологія, психологія і т. д. не може бути світоглядом. По-перше, тому що наука досліджує окремі, відносно автономні системи, грані буття світу чи людини. По-друге, мета наукового пізнання і науки - отримання справжнього знання про світ, про те, як він влаштований і які його закономірності, з особливої точки зору, передусім безвідносно до об'єкта пізнання.

Філософія виконує функції світогляду в його теоретичній формі ще Й тому, що все аксіологічне знання (етика, естетика) - предмет філософського дослідження. Філософія є системно-раціоналізованим світоглядом, оскільки вирішення світоглядних проблем ґрунтується на принципах і методах теоретичного пізнання. А це передбачає дотримання законів мислення, правил висновку і доведення. Філософія ґрунтується на властивих теоретичному й науковому пізнанням формах відображення - поняттях, судженнях, висновках, концепціях. На основі створюваної картини (моделі буття світу й людини) вибудовується світоглядна концепція, де не лише вказуються життєві орієнтири, а й здійснюється логічно послідовне обґрунтування цілей, цінностей людського індивідуума, розкривається його призначення, аргументується вибір сенсу життя.

3. Соціокультурна постановка основного питання філософії

Філософська галузь знань з’являється з одного боку, як нагальна потреба окремо взятої людини (бо вона хоче бути щасливою), так і суспільства в цілому. Це озн, що виникнення ф-ї має соціокультурну зумовленість. Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться. Філософія як особливий тип знання має свою соціокультурну зумовленість(тобто філософія виникає як відгук на виклики, які створює людина, суспільство і взагалі історія людства). Філософія виникає тоді і там, де з’являється потреба в масштабному осмисленні дійсності. Це означає, що філософія як знання з’являється тоді, коли людина починає ставити себе у відношення до світу, виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна, центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні до неї знаходиться предмет. Людина як найбільш досконала істота починає шукати оптимальний варіант свого життя. Основне питання філософії – це питання про співвідношення буття і мислення, матерії і свідомості, природи і духу, матеріального та ідеального тошо. Це питання є основним тому, що вирішення всіх філософських проблем так чи інакше в кінцевому рахунку виходить саме з цього співвідношення.Основне питання філософії – це питання про співвідношення буття і мислення, матерії і свідомості, природи і духу, матеріального та ідеального тошо.

4. Основні функції філософії.

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

• світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

• пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

• логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

• соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

• критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

• виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

5. Загальна характеристика матеріалізму та основні його форми.

Матеріалізм - філософське напрям, яке розмірковує так, що:

Світ материален, існує об'єктивно,вне сознания навіть від свідомості;

матерія первинна - ніким не створена - існує вічно;

свідомість і мислення - це властивість матерії;

світ, його закономірності пізнавані.

Філософи і філософські школи, які віддавали перевагу Матерії, вважали її первинної, а Дух (Свідомість) - похідним і залежатиме від Матерії, називалися філософськими школами матеріалізму, чи навіть - матеріалізмом.

Крім названих, необхідно також зазначити і такі різновиду матеріалізму:

1) Фізичний матеріалізм, який вбачав в матерії кінцеву фізичної реальності (класична механіка); його принципи похитнулися даними новітньої фізики.

2) Біологічно і/або фізіологічний, матеріалізм виставляє самі міркування щодо душі, й духу, причому він нехтує якісним відмінностями між матеріальним і нематеріальною (Ж.Ламетри, В.М. Бехтерєв).

3) Етичний матеріалізм - він визнає гідними лише корисні досягнення чи які можуть бути використовуваними блага заперечує визнання царства автономної нематеріальної цінності.

Матеріалізм у соціальному плані має підстави у роботи і ідеології передових соціальних груп; матеріалізм орієнтовано відображення даних науку й практики, на мобілізацію сил для прогресивного зміни життя

6. Загальна характеристика ідеалізму та основні його форми.

Паралельно "лінії Демокріта" формувалася ідеалістична філософія. Вже в античності з'являється ряд навчань, які в пошуках першооснови буття виходили за межі природи, чуттєвого буття в світ надпріродних, потойбічних підстав і почав. Вважаючи, що природа - це світ конкретних речей, світ мінливості, плинності, існування в часі, а воно звичайно, минуще, тому природне, матеріальне, конкретно-речовий не може бути архе, субстанцією, сущим первоначалом. Сущим буття має бути щось вічне, постійне. Але вічне початок не може бути минущим, кінцевим, значить, його слід шукати в іншому бутті, ніж у природі та чуттєвої реальності. Ідеалізм також, як і матеріалізм, пройшов довгий шлях еволюції. Ідеалістичні концепції виникали не на порожньому місці. Ідеалізм виник як альтернатива спрощеним, як вважали ідеалісти, натурфілософські розуміння буття. Світ, вважали вони, не такий простий і ясний, в ньому багато загадок, таємниць, і вони не лежать на поверхні. Тим більше, не лежать на поверхні головні причини, сутнісні підстави буття. Хто-то или что-то, поза безпосередньою представленості, управляє буттям, тому в ідеалістичних концепціях і постулював як первинні і необхідних підстав те, що почуттями не виявляється.

Основне положення ідеалізму: дух, свідомість - первинні, а матерія, реальність - вторинні. Останні є похідними від перших. Розуміння духовного начала в ідеалізмі було різним: ідея, Бог, світова воля, світовий розум, свідомість, мислення. Історія розвитку ідеалізму виділяє різні його форми. Перш за все, це об'єктивний ідеалізм (Платон, Арістотель, Гегель, Шопенгауер, Гартман).

7. Основні парадигми стародавньої філософії.

1. не порвавши до кінця з міфологією, грецькі мислителі відводили богам другорядне місце і намагалися пояснити світ з нього самого. Іншими словами, вони поклали початок розвитку матеріалістичних поглядів і уявлень, правда, матеріалізм у них носив багато в чому наївний характер, багато положень не були підкріплені даними науки. Найбільш яскравими представниками матеріалізму в той час були такі філософи, як: Левкіпп, Демокріт (нар. близько 47О р. до н. Е..), Епікур (341-27О рр.. До н. Е..), Тіт Лукрецій Кар (99 - 95 рр.. до н. е..) та ін Особливо велике значення мало розвиток Левкіппа і Демокріта атомістичної теорії. Левкіпп заклав основи давньогрецької атомістики, а Демокріт розвинув цілу систему атомістичної матеріалізму. Атомістична теорія будови матерії з'явилася найбільшим досягненням наукової думки стародавнього світу і одним з показників мощі теоретичного мислення. Звичайно, уявлення давніх філософів про атом як неподільною і простий матеріальної частці носили наївний характер, але для того часу це була геніальна здогадка про будову матерії, яка була експериментально підтверджена лише через два з чимось тисячоліття; 2) велику увагу грецькі філософи приділяли розвитку діалектики (вченням про розвиток). Вони усвідомлювали взаємну зв'язок речей, їхню взаємну обумовленість, мінливість і постійний рух і розвиток. Найбільш повне відображення ці погляди знайшли у вченні Геракліта (46О-34О рр.. До н. Е..). Згідно його поглядам, світ не створений богами, він завжди існував і буде існувати, переходячи з одного стану в інший. Правда, діалектика стародавніх мислителів мала стихійний характер, багато хто її висновки неможливо було довести в той час, так як не було накопичено достатньо знань. Тим не менше ці погляди були прогресивні і сприяли подальшому розвитку діалектики і природознавства. Поряд з матеріалістичними поглядами, в той час отримали певний розвиток і ідеалістичні вчення. На початку 5 ст. до н. е.. проти матеріалістичних поглядів і уявлень виступали піфагорійці, які основою і суттю всього існуючого вважали числа. У навчанні піфагорійців про число містилася раціональна думка про кількісну стороні природних явищ. Проте надалі числа в їх побудовах перетворилися в щось таємниче, що становить основу всіх речей. Найбільш великими ідеалістами Стародавньої Греції були Сократ (469-399 до н. Е..) І його учень Платон (427-347 рр.. До н. Е..), Що створили цілу систему об'єктивного ідеалізму.

8. Давньоіндійська філософія.

Характерним для давньоіндійської філософії було те, що вона тісно пов'язана була з релігійними традиціями, які мали в порівнянні з античним світом набагато більший вплив. У Древній Індії релігія глибоко проникла в усі сфери суспільної свідомості, у тому числі і у філософію, і в більшій або меншій мірі надала їм своє забарвлення. Якщо в античній культурі філософія придбала більше наукове забарвлення (тісний зв'язок з математикою, фізикою, психологією, навіть медициною), то в індійській вона мала релігійно-містичний характер, навіть в тих напрямах, які виступали проти пануючої релігії Вед (виключенням були лише деякі матеріалістичні навчання, що не набули широкого поширення в Індії і не створили нічого, що можна було б уподібнити європейській науковій історії).

Для історії древньої індійської філософії характерна хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел і пов'язаних з ними ідей. Тому зазвичай говорять про більш менш загальноприйняту послідовність, а не про абсолютне датування. Загалом період давньоіндійської філософії зв'язують приблизно з часом виникнення перших релігійно-філософських пам'ятників (Вед), приблизно з середини 2-го тисячоліття до н.е. і завершують часом складання філософських шкіл (3 - 2 століття до н.е. - початок 1-го тисячоліття н. э). Таким чином, говорять про ведичний і послеведическом періоді у філософії древньої Індії.

Загалом "Веди" і пов'язана з ними ведична література (брахмани - коментарі до ритуальних текстів Вед, араньяки, "лісові книги" - інтелектуальні, умоглядні коментарі відлюдників, упанішади - трактати релігійно-філософського характеру) є цінним джерелом давньоіндійської думки.

Саме у ведичній літературі складаються такі поняття усієї наступної індійської філософії, як брахман і атман (вище духовне начало, абсолютна реальність і душа, відносне, суб'єктивне духовне начало, "я сам"), думки про їх тотожність і відмінність, виникають ідеї карми (сума вчинків і подяка за вчинки, доля), мокші (звільнення як сенсу життя), бхавы і абхавы (буття і небуття), авидьи (помилки, брехні), майи (ілюзії), дхарми (закону) і багато інших. Основні проблеми давньоіндійської філософії - це проблеми космогонії і космології, онтології і сотериологии (вчення про буття і вчення про порятунок), теології (співвідношення многобожжя і єдинобожності), теорії пізнання (питання реальності, видимості, можливості помилки). Відношення до авторитету Вед визначило і класифікацію напрямів, релігійно-філософських і антирелігійних шкіл (даршан - систем умогляду). З одного боку - школи, які розвивають спадщину Вед, визнають їх незаперечну істину (передусім - положення про існування потойбічного світу, астипаралока, відповідно і життя після смерті).

3. санкхья (санскр. произв. від слова "число" - розрахунок, перерахування; це вчення будується на перерахуванні елементів космосу в їх становленні від початкових принципів до усього різноманіття світу об'єктів; засновник - Капила, 6 повік до н. э);

5. ньяя (санскр. букв. правило, міркування, дослідження, логіка; своє вчення ця школа намагається будувати на незалежних основи, хоча і визнає авторитет Вед. Такими виступають для неї логічні підстави, яким вона і приділяє усю свою увагу, : джерела пізнання, форми пізнання, теорія доказу і тому подібне. Засновник - Готама, почало н. э);

6. вайшешика (санскр. від вишеша - відмінність, особливість; близька до ньяя школу, така, що створила з нею пізній єдиний напрям, також прагнула розробляти незалежні від авторитету основи мислення і знання, як шляхів до порятунку; створила атомістичну теорію будови матеріального світу; засновник - Канада, 1-е століття до н. э).

Виходячи з цього вважають, що в ранньому буддизмі основними були ідеї практичного, морального плану - прагнення уникнути страждання в поточному житті і відповідно викладався шлях, що веде до позбавлення від страждання, а в ранньому джайнізмі - проблема буття особи, що складається з двох частин, : дживы (душі, живого) і адживы (недуші, матерії). Обидва напрями виступили проти крайнощів ритуалу і абстрактного догматизму Вед і ведичної літератури.\

9. Давньокитайська філософія.

     Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.    Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.

   Конфуціанство    Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім´я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що; китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), таї її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.    Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.    Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.    Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім´ї до тебе не будуть ставитись вороже».   Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.      Даосизм    Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.    Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.    Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв´язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».      Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв´язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.

10. Людина у філософії стародавнього Сходу.

Характер взаємин первісної людини з природою викликав відчуття нерозривного зв'язності: сили природи персоніфіковані в образах богів (людина відчував на собі їхню могутність і відчувала безсилля в протистоянні їм), люди і боги живуть як би загальним життям, мають спільні рисами і навіть вадами. Боги не тільки всемогутні, але і примхливі, шкідливість, мстиві, велелюбні і т. п., в той час як герої міфів наділені фантастичними здібностями в подоланні зла, у боротьбі з ворогами. Те, що Гегель свого час писав про взаємовідносини богів і героїв Гомера, цілком застосовні до міфів народів Сходу: "Увесь зміст, приписуване богам, повинне виявитися разом з тим власною внутрішньою сутністю індивідів, так що, з одного боку, пануючі сили представляються індивідуалізованими самі по собі, а з іншого боку, це зовнішнє для людини начало виявляється іманентним його духу і характеру ". Поступово впорядкування хаосу й організація світобудови починають приписувати "першолюдина". Переходячи до розсудливому осмислення причинності світу в різноманітних проявах його сталості та мінливості, людина повинна була по-новому побачити і своє місце, призначення в ньому. Він як і раніше відчував себе в нерозривності з космосом в цілому, але вже замислювався про існування першопричини, першооснови буття, такого собі абсолюту. Взаємозв'язок людини з абсолютом складається як б але двом моделями, в яких відображено не стільки особливості психологічного складу східних народів, скільки специфіка суспільного укладу древнеазіатского суспільства. Два стовпи його складають централізований деспотизм, заснований на державному володінні землею і водою, і сільська громада. Паралельно зі становленням і розвитком індійської і китайської філософії відбувається зародження і формування філософської думки в античній Греції; саме давньогрецької філософії було призначено зіграти важливу роль у житті європейського людства, його історії та культури.

11. Філософія до класичного періоду античності.

Антична філософія, тобто та, що властива Стародавній Греції і Стародавньому Риму, розвивалася на протязі 1000 років і поділялася на чотири періоди:

1. від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. — докласичний, або до сократівський;

2. класичний, тривалістю 100 років;

3. з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;

4. з І ст. по VI ст. має назву «римський».

Докласичний період представлений мілетською школою, Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Розглядаючи докласичний період античної філософії, слід зробити деякі висновки:

1. за свою столітню історію докласична антична філософія вперше набула науковоподібного характеру;

2. склалося уявлення про першооснову буття;

3. виникла стихійна діалектика — здогад про єдність про тилежностей;

4. сформувався космоцентричний характер філософських уявлень цього періоду.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.).У центрі роздумів Сократа — людина як моральна істота. Відмовляючись від пізнання природи, Сократ ставить головне завдання — виховати людину доброчесною і здатною творити добро. Для цього людина повинна знати, що є . добро, і має пізнати себе. Аристотель є засновником наукового вчення про психіку людини, обґрунтовує ідею еволюціонізму в психології.

Великим здобутком філософії Аристотеля є логіка (наука про мислення і його закони), яка викладена у ряді його творів, об'єднаних під спільною назвою Органон», Філософія Аристотеля не завершує старогрецьку філософію. Але вона завершує класичний період розвитку античної філософії. її історія триває в елліністичний період.

Еллінізм має свою довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. до н.е.) історію. В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна та неоплатонівська.

12. Проблема буття в античній філософії класичного періоду.

Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу .здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення  шукати  істину  в  діалозі,  критично  оцінювати загальноприйняті думки.

Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,.особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

13. Людина та суспільство в античній філософії (Сократ, Платон, Аристотель).

Див. 12

13. Диалектика і метафизика. Історичні форми диалектики.

Диалектика (от греч. диалектике) означает искусство вести беседу, рассуждать. В современном понимании диалектика -- это теория и метод познания действительности, учение о единстве мира и всеобщих законах развития природы, общества и мышления.

Научный диалектический взгляд на мир складывался в течение длительного развития философии. Элементы диалектики содержались в учениях философов древнего Востока, Индии, Китая, Греции, Рима. Сегодня можно выделить три ее исторические формы -- стихийную диалектику древних, идеалистическую диалектику немецкой классической философии и материалистическую диалектику современности.

Диалектика рассматривает мир в постоянном изменении и развитии, в движении. В этом нас убеждают и повседневный опыт, и достижения науки, и общественная практика. Так, многочисленные тела Вселенной -- результат длительного развития различных видов материи. В процессе эволюции материального мира возник человек.

Важнейшим принципом диалектики является принцип всеобщей связи. Окружающий нас мир состоит не только из развивающихся материальных образований, но и из взаимосвязанных предметов, явлений, процессов. Современная наука располагает многочисленными данными, подтверждающими взаимную связь и обусловленность явлений и предметов действительности. Так, элементарные частицы, взаимодействуя между собой, образуют атомы. Взаимосвязь атомов, дает молекулы, молекулы образую макротела и так до галактик и метагалактик.

Диалектика изучает не все, а только наиболее общие, существенные связи, те, которые имеют место во всех областях материального и духовного мира. Отражая эти связи в своем сознании, человек открывает законы объективного мира, вырабатывает категории познания. Знание же общих законов составляет непременное условие практической преобразующей деятельности, творчества.

К принципам диалектики относятся еще и принцип детерминизма, т. е. всеобщей причинной обусловленности явлений, принцип объективности рассмотрения, конкретности истины и др.

Принципы диалектики могут быть выражены и конкретизированы только через ее основные понятия -- категории и законы.

13. Середньовічна парадигма мислення.

Середньовічне мислення за своєю суттю теоцентричне: первинною фундаментальною реальністю, яка об'єднує у собі все суще, є вже не космос, а Бог. Головним принципом розуміння світу є його бачення за образом і подобою духу. Оскільки найдосконалішим втіленням і виразом духовності мислиться Бог, то теологія (вчення про Бога, богослов'я) підіймається до рівня найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі загадки буття.  Іншою особливістю філософії середньовіччя є чітка постановка питання про онтологічну природу зла та про відповідальність за його існування (проблема виправдання Бога, проблема теодіцеї). Оскільки Бог є найвище буття та найвище благо, то все ним створене теж має бути благим і довершеним. Звідки ж береться зло? Чому всемогутній Бог мириться з його існуванням? Нова світоглядна парадигма не могла не висвітлити по-новому й антропологічну проблематику. У світлі цієї нової парадигми, або форми бачення світу, по-новому бачиться і людина. Звертаючись до духовності віднині як до вищого критерію реальності, нова християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались як найзначніші.

13. Онтологія та гносеологія Середньовіччя

розроблялася філософська онтологія, або вчення про буття; у спорах христологічних - антропологія і психологія, вчення про людську особистість, про душу і тіло; пізніше (у VIII - IX століттях ) у иконоборческих суперечках розроблялося вчення про спосіб і символі. Побудова догматичної системи вимагало знання логіки; не дивно, що з VI і до XII століття логіка переживає надзвичайний розквіт.  Починаючи з X-XI століть у розвитку богословсько-філософської думки Візантії можна простежити дві тенденції: раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерний інтерес до зовнішнього світу і його пристрою ("фізика"), а внаслідок цього і до астрономії, яка в середньовічній свідомості пов'язувалася застрологією та пробуджувала, у свою чергу, інтерес до окультних наук та демонології, інтерес і довіра до людського розуму ("логіка"), а тому схиляння перед античної, язичницької класикою. Для цієї - раціоналістичної - тенденції характерний і інтерес до історії й політики, де встановлюються раціоналістичні та утилітаристською принципи. 

гносеологія - вчення про пізнання - не існує незалежно від онтології - вчення про буття). Теоретична здатність в номіналізмі втрачає свій онтологічний характер, уми більше не розглядаються як вищі в ієрархії створених сущих. Розум, з точки зору Миколи з Отрекура, є не буття, а уявлення про буття, спрямованість на буття. Так у номіналізмі формується уявлення про суб'єкта, який протистоїть об'єкту, як особливого роду реальності, і про пізнання як суб'єкт-об'єктному відношенні. Такий підхід сприяє виділенню гносеології в самостійну галузь дослідження. Але водночас виникає суб'єктивістське тлумачення розуму, людського духу, народжується переконання, що явища психічного ряду достовірніше фізичних, оскільки дані нам безпосередньо, тоді як фізичні - опосередковано. У теології при цьому підкреслюється пріоритет віри над знанням, волі - над розумом, практично-морального початку - над теоретичним. У цілому номіналізм в значній мірі визначив напрямок і характер розвитку як філософії, так і експериментально-математичного природознавства XVI-XVII століть. 

13. Антропоцентричний характер філософії Відродження. Гуманізм і проблема індивідуальності

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень се­редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед­ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало­ся швидке піднесення економіки і культури міст, з'явили­ся нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і море­плавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філо­софської думки від догматів церкви, з'являються нові знан­ня і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.  Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного пе­ревороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.  Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста­новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від­родити античну спадщину і надати їй великого практич­ного значення. Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

13. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф.Бекон, Р.Декарт).

Центральною проблемою цього періоду є гносеологічна, розробка методу пізнання, що виразилось у боротьбі сенсуалізму та раціоналізму. Сенсуалізм (почуття) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є головною формою вірогідного пізнання. У протилежність раціоналізму сенсуалізм прагне вивести весь зміст пізнання з діяльності органів почуттів. Сенсуалізм близький до емпіризму (досвід), що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом вірогідного знання. Виділяють два види сенсуалізму: 1) Матеріалістичний сенсуалізм вбачає у чуттєвій діяльності людини зв’язок її свідомості з зовнішнім світом, а в показниках її органів почуттів – відображення цього світу. Класичне формулювання сенсуалізму, розроблене ще у античності: “Нема нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях”. Помітними представниками сенсуалізму у XVII ст. були Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, у XVIII ст. Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах. 2) Ідеалістичний сенсуалізм (Д.Берклі, Д.Юм) обмежує досвід сукупністю відчуттів або уявлень, заперечуючи, що в основі досвіду полягає об’єктивний світ. Обмеженість сенсуалізму виражається у перебільшені ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення понять, абстракцій, у запереченні діяльнісної ролі мислення. Раціоналізм (розумний) – напрямок, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц), обгрунтовував безумовну достовірність наукових принципів математики та природознавства, намагався вирішити питання: як знання, отримане у процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об’єктивного, всезагального та необхідного характеру. У протилежність сенсуалізму, раціоналізм стверджує, що знання досягається за допомогою розуму, що є джерелом та критерієм істинності. Лейбніц до тези сенсуалістів “нема нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях ”, додав: “крім самого розуму” тобто спроможність осягати не тільки приватне, але й всезагальне. 

13. Проблема людини та суспільства у філософії Просвітництва.

Французька філософія займає важливе місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: «розмірковування про походження та основи нерівності між людьми»(1775), «Про суспільний договір»(1762), «Еміль, або про виховання»(1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- Проблема договірної теорії суспільства і держави;

- Проблема виховання громадян.

Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз».

Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він бачив у тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: «про розум» (1758), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з'ясувати сутність людини і суспільства.

Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального становища. Гельвецій стверджував, що жодна людина не народжується доброю і що жодна людина не народжується злою. Люди народжуються не лише без ідей, а й без характеру і байдужі до морального добра і зла. Людина в колисці – ніщо, і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець навіть почуття себелюбства – все в ній нажите.

Ж.Ламетрі (1709 -1751 рр.) – французький філософ – матеріаліст Нового часу, Найбільш відома його праця «Людина – машина».

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина , на його думку, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь – якого органу прииводить до зміни функцій інших. Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх природнім законом, тобто почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, що інші не робили нам те саме.

13. Київська екзистенційна філософія 20 ст.

Концепція екзистенційної спрямованості української філософії, обгрунтованої в останніх дослідженнях, актуалізує вивчення естетики екзистенційності, присутньої у художніх текстах, як основи нового - екзистенційно-художнього методу.

Складність духовно-інтелектуальної спадщини таких авторів, як Є. Плужник, В. Стус, І. Калинець, зумовила необхідність досліджувати їхню творчість виходячи далеко за межі "соціоцентризму", а саме через звернення до духовного світу особистості, з огляду на її екзистенційні проблеми.

Сучасні дослідники все більше увагу звертають на наявність екзистенційної естетики в художніх текстах українських авторів. Це зумовило потребу в дослідженні художніх текстів сучасних вітчизняних авторів з позиції наявності екзистенційної естетики та визначення її як основи екзистенційно-художнього методу в українській літературі XX ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до науково-планової теми кафедри: етики, естетики і культурології Київського університету імені Тараса Шевченка.

13. І. Кант – дуалізм світу людського буття: природного та морального.

Различая порядок феноменальный и ноуменальный, именно Кант, по мнению Н. А. Бердяева, положил начало философии свободы. «Великое открытие Канта, разрезывающее всю историю человеческой мысли на две части, заключается в том, что нельзя переносить на вещи в себе, на ну мены то, что относится лишь к явлениям, к феноменам. Дуализм Канта был не недостатком, а самым большем достоинством его философии, недостатком его продолжателей будет их монизм. Неверно, что Кант приканчивает всякую метафизику, он приканчивает лишь метафизику натуралистического и рационалистического типа, метафизику, исходящую из объекта, из мира. И он раскрывает возможность метафизики из субъекта, метафизики свободы.

Различение Кантом порядка природы и порядка свободы заключает в себе вечную Истину. Именно Кант делает возможной экзистенциальную метафизику, порядок свободы и есть Existenz». При сравнении этих характеристик Н. А. Бердяева с той оценкой, которая давалась критической философии в первое десятилетие творчества, явственно видна иная расстановка акцентов в отношении И. Канта в этот период. Если ранее И. Кант критиковался Н. А. Бердяевым как раз за «серединность» его философской позиции, то теперь в дуализме кантовской философии видится ее наибольшее значение. Н. А. Бердяев стремится «экзистенциализировать» И. Канта, толкуя «вещь в себе» как «существа и их существования». По его мнению, вещь в себе следует истолковывать как свободу, а не как причину феноменального мира. В этой связи вводится еще одно чрезвычайно важное понятие его философии — понятие объективации, которое и должно, следуя рассуждениям философа, объяснять происхождение феноменального мира.

Следует отметить, что в этот период Н. А. Бердяев видит недостатки критической философии, но недостатки другого плана. Прежде всего, вскрывая иллюзии и неувязки прежней наукообразной метафизики, пользующейся категориально-логическим аппаратом, средством применимым лишь к миру явлений, И. Кант, по мнению Н. А. Бердяева, не признает прямо возможности познания иного рода, т. е. не признает духовного мистического(гнозиса) опыта, который сам Н. А. Бердяев полагает основанием собственной «философии свободы».

13. Філософія Г.Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Вищим досягненням німецької класичної філософії була діалектика Гегеля (1770-1831). Велика заслуга якого полягає в тому, що він уперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.. значення філософії Гегеля полягало в тому, що в ній в систематичній формі було викладено діалектичне світобачення і відповідний йому діалектичний метод дослідження. Гегель розробляв діалектику як філософську науку, узагальнювальну усю історію пізнання і досліджуючу найбільш загальні закономірності розвитку об'єктивної дійсності. Особливо ж Гегель прагнув досліджувати і усебічно обгрунтувати найважливіші принципи діалектичного способу мислення, в корені протилежного до метафізики. Піддавши глибокій і грунтовній критиці метафізичний метод, Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони і категорії діалектики. Категорії якості і кількості. Якість це те, без чого об'єкт існувати не може. Кількість байдужа до об'єкту, але до певної межі. Кількість плюс якість є міра. Три закони діалектики (суть історії розвитку). 1. Закон переходу кількісних стосунків в якісні (при зміні кількісних стосунків після певної стадії відбувається зміна якості із-за неруйнування міри). 2. Закон напряму розвитку (заперечення заперечення). Голе заперечення - щось йде після цього об'єкту, що повністю його знищує. Діалектичне заперечення: зберігається щось від першого об'єкту - відтворення цього об'єкту, але в іншій якості. Вода - лід. Змолотити зерно - голе заперечення, посадити зерно - діалектичне заперечення. Розвиток відбувається по спіралі. 3. Закон єдності і боротьби протилежностей. Протиріччя між формою і змістом, можливістю і реальністю. Причина розвитку - єдність і боротьба протилежностей. Це властиво духу. Спочатку тотожність, але потенційно таїть відмінність. Тотожність - відмінність - протилежність. Протилежності взаємодіють, тобто борються. Боротьба веде до трьох результатів: взаємне знищення, ілюмінація однієї із сторін або компроміс.

Абсолютна ідея - ідея, що виражає повноту усього сущого. Філософський термін, введений Г. В. Ф. Гегелем. Є наслідком засадничої ідеї онтології Гегеля - тотожність буття і мислення. Під абсолютною ідеєю Гегель розуміє: єдино існуючу справжню реальність; першопричину всього навколишнього світу, його предметів і явищ; Світовий дух, що має самосвідомість і здатність творити.

Для нього діалектика є такий перехід одного визначення в інше, в якому виявляється, що ці визначення односторонни і ограниченны, тобто містять заперечення самих себе. Тому діалектика є, згідно Гегелю, "рушійна душа всякого наукового розгортання думки і є єдиним принципом, який вносить в зміст науки іманентний зв'язок і необхідність".

13. Філософські погляди Л.Фейєрбаха.

Філософська система ЛЛ.Фейєрбаха(1804-1872) закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці прблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії.

Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням Ідеї науки, втіленням духу науки. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це — питання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології — воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, для теолога — тому, що так хоче і велить Бог.

Фейєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобоності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини, є, на думку Фейєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні у свідомості людини. Одначе, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно-історичних умов, що породжують релігію.

13. Перегляд класичної моделі світорозуміння. Основні риси некласичної філософії.

Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші:

1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;

2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;

3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;

4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: у літературі їх пов’язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису – із появою спочатку імпресіонізму, а потім – абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. 

13. Філософія К.Маркса.

Карл Генріх Маркс (1818-1883) – завершує епоху класичної німецької філософії та закладає основи філософсько-політичної течії – марксизму, що став одним з пануючих у ХХ столітті. Марксу належить гуманістична концепція особистості з елементами суб’єктивної (діалогічної) діалектики.

Марксизм пов’язаний з чіткою соціально-політичною орієнтацією – вираженням інтересів обездоленого, пригніченого пролетаріату. Маркс розробляє матеріалістичну діалектику (у Гегеля вона ідеалістична) та використовує діалектичний метод у своїй основній праці “Капіталі” до аналізу буржуазного способу виробництва. Істотним у марксизмі є також надання філософії революційно-перетворюючої ролі. “Філософи лише різним образом пояснили світ, завдання полягає у тому, щоб змінити його”. У цій тезі виражена одна з головних відмінностей нового світогляду від усієї попередньої філософії. Центральною темою та найважливішою філософською ідеєю (філософським відкриттям марксизму) стало матеріалістичне розуміння історії, викладене у Передмові до “Критики політичної економії”.

Соціально-філософська концепція К.Маркса містить у собі наступні ідеї:

- Визначаюча роль суспільного буття (матеріальне життя суспільства) по відношенню до суспільної свідомості.

- Формулювання основного соціологічного закону про визначаючу роль матеріального виробництва у суспільному житті.

- Розуміння розвитку суспільства як закономірного природно-історичного процесу, зміни суспільно-економічних формацій. (Їх п’ять: первиннообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Формаційний підхід, поряд з цивілізаційним підходом Арнольда Тойнбі (1889-1975), у ХХ ст. є найбільш визнаним у осмисленні та спрямованості людської історії).

- Розуміння класової боротьбі як рушійної сили історичного процесу. (Сучасна філософія, розглядаючи глобальні проблеми сучасності, відмовляється від цієї ідеї, бо слідування їй може призвести людство до загибелі).

- Народ розглядається як творець історії у економічній, політичній та духовній сферах.

- Суспільний прогрес трактується як зміна низьких суспільно-економічних формацій вищими за допомогою соціальної революції. Вищою формацією та метою суспільного розвитку є комунізм (в умовах комунізму відсутні класи та класова боротьба, приватна власність та реалізується принцип суспільства всезагального благополуччя “від кожного по здібностям, кожному – по потребам”). Ця ідея залишається теоретичною можливістю цивілізації.

13. Концепція «волі» в некласичній філософії (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше)

Засновником волюнтаризму є німецький філософ аентираціоналіст А.Шопенгауер. Головна його праця «Світ як воля і уявлення». В цій праці відчувається вплив Канта, Платона та індійської філософії. Шопенгауер вслід за Кантом розглядає річ в собі та явища. Річ в собі на його думку піддається пізнанню. Це не що інше,як воля, а воля становить початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення.

Воля-сильна дія, впроваджена в життя. Волюнтаризм-це філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи ії розуму.Людське життя неодмінно протікає між бажаннями та задоволеннями. Бажання за своєю природою є страждання. Задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарно і володіння нею втрачає привабливість. Як тільки людина стає здоволеною, в життя приходить перенасичення та нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених та щасливих. Шопенгауер говорив те, що наз.щастям завжди негативна хар-ка та зводиться лише до позбавлення страждання, але надалі або нове страждання, або нудьга.

13. Проблема існування людини в екзістенціальній філософії.

Екзистенціалізм-це філософський напрямок, який виник у західній европі 20ст. Умовна дата-1927р, роботу нім. філософа Мартіна Гайдегєра «Буття та час». Представниками цього напряму є: 1) Мартін Гайдегєр-перший представник цієї філософії, який займався таким поняттям, як Dasein-поняття буття (існування людити «тут»).

Відмінності М.Гайдегєра: 1)дазайн 2)буття в світі-існування речей в різноманітних проявах. «Буття з іншими людьми»(у своєму бутті людина існує не одна,вона завжди взаємодіє з іншою людиною, вона може бути втраченою в безособовості людей і знайти себе є завдання. «буття до смерті»(людина прагне вийти за межі смерті, тобто завоювати безсмертя).

2)Ж.-П. Сартр – вважає людське буття особливим і відмінним від буття всього сущого. Головним принципом є те, що людина несе відповідальність не тільки за себе, а й за інших людей. Для того, щоб зрозуміти свою істину людина повинна пройти через іншу людину, а інша людина потрібна для встановлення свого самопізнання та власного існування.

3) А.Камю-займався абсурдністю людського існування,розглядає людину,як таку,яка створює якісь плани,хоче стати кимось,виходити за межі власного існування,але смерть ставить крапку на цих сподіваннях і тому в «сторонній» Камю формулює питання «Чи варто жити аби бути прожитим?»

13. Особливості типу української філософської парадигми.

Розвиток української та російської філософської думки суттєво відрізняється від розвитку західноєвропейської філософії. Відрізняється перш за все тим, що становлення філософії як самостійної, теоретичної форми суспільної свідомості відбувається на терріторії України та Россії лише з ХУ111 століття, коли в Россійській імперії формується та розвивається власної система вищої освіти. Це навіть давало підстави дослідникам української та російської філософії твердити, що до цього часу філософії в Україні та Россії не існувало. Така думка була поширеною аж до початку ХХ століття. І тільки дослідження української філософії Д. Чижевським та російської філософії Лосським М. О. уможливили перегляд цієї точки зору. До основних рис ментальності українськоїфілософії відносять:

Антеїзм, любов до рідної землі, глибоку укоріненість у власній культурній традиції; Екзистенціалізм та інтровертизм, тобто схильність до поглибленних духовно-моральних пошуків, самопізнання; Індивідуалізм та прагнення до абсолютної Свободи при невизначенності її соціально-політичних форм; Кордоцентризм та Емоціоналізм, тобто висока оцінка життя серця, почуттів в житті людини.

13. Філософські ідеї Г. Сковороди.

У філософії Г. Сковороди важливе місце посідає теорія пізнання. На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Реалізуючи свої філософські роздуми, Г. Сковорода створив оригінальну теорію «сродної праці». Розмірковуючи над принципом «сродної праці», він мав на увазі поєднання практики із «сродністю», тобто людина повинна братись і виконувати той вид роботи, до якої вона має нахил, талант. Але «сродність», твердив Г. Сковорода, неможлива без працьовитості. Незважаючи на певну суперечливість, свого часу теорія «сродної праці» мала велике значення для викриття кріпацтва. Мислитель стверджував, що людина повинна трудитися чесно, не експлуатувати ближнього, бути скромною, некористолюбною. Це принесе їй щастя і задоволення в житті. Жало своєї критики Г. Сковорода спрямовував проти різних кар'єристів, покірних прислужників, чинодралів, визискувачів. Філософ вважав їх грабіжниками, які роблять багато лиха трудящим, обмежують їхні права. Був Г. Сковорода і видатним педагогом. Письменник вірив у здібності народу, підносив його мистецтво слова і виховання, протиставляючи їх «желудковой і череватой філософії», яка пронизує спосіб життя та освіти панства. У багатьох працях Г. Сковорода піднімає проблеми освіти, підкреслюючи, що вона повинна бути доступною для всіх станів суспільства, а також однаковою мірою як для чоловіків, так і для жінок. У розв'язанні проблеми освіти і виховання, на думку Г. Сковороди, повинен відігравати головну роль учитель, педагог. А вчителем, зазначав мислитель, може бути тільки людина, котра любить цю професію і має до неї покликання. Справжнім зразком для вчителів був сам Г. Сковорода. Свої філософські та педагогічні ідеї письменник частково розвивав також у байках, що увійшли до збірки «Байки Харківські». Більшість байок складається з двох частин: фабули — основної частини — і «сили», тобто моралі. Пізніше, на початку XIX століття, цей літературний жанр набуде великого поширення в українській літературі. У байках Г. Сковорода закликає людей до розумного життя, чесності, скромності — рис, що притаманні трудовому народу, засуджує паразитизм, зазнайство. Твори письменника пройняті сатирою і тонким гумором, насичені елементами народнопоетичної творчості, зокрема прислів'ями та приказками, які посилюють їхній ідейний зміст, роблять влучнішими. Письменник майстерно і з тактом поєднує народну мудрість із власною оцінкою зображуваного. Фольклорні твори були для байкаря своєрідним орієнтиром при характеристиці зображуваних явищ і подій. Здебільшого «сила» — це афористично висловлене судження, на ритмічну і синтаксичну організованість якого вплинули прислів'я.

30. Філософія П. Юркевича.

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя.

31. Філософський смисл проблеми буття.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покла­дені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існу­вання всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єд­ності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей. Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з по­няттями небуття, існування, простору, часу, матерії, станов­лення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осми­слення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

• світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

• природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існу­ють, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

• за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну ре­альність, дійсність, яка представляється свідомості і виражаєть­ся у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми:

• буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

• буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

• буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалі­зоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

• буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття су­спільства.

31. Зміст і пізнавальне значення категорії субстанції у філософії.

Ідея субстанції виникає фактично з початком філософствування, де вона стає однією з ключових категорій мислення. Це поняття ввели для позначення загальної основи усього існуючого. Разом з поняттям субстанції існує близьке до нього поняття субстрату (лат. substratum - основа, букв. - підстилка) як того, з чого усе зроблено. Поняття субстрат можна зблизити з поняттям матерії. Субстанція ж представляє вищу міру спільності. Субстанція означає першооснову усієї існуючої, внутрішньої єдності різноманіття конкретних речей, подій, явищ, процесів, за допомогою яких і через які вона існує.

Відповідно до загальної спрямованості певних філософських концепції вичленяють одна субстанція (монізм; субстанцією тут може бути як матерія - вода, вогонь, атоми - у Фалеса, Гераклита, Демокрита, так і ідеї, числа, дух - у Платона, Піфагора), дві субстанції (дуалізм; напр., у Декарта - субстанція мисляча і субстанція протяжна, матеріальна) або безліч субстанцій (плюралізм; Лейбніц, У. Джемс, До. Поппер).

Вже в античній філософії вичленяли різні субстанції., які трактувалися як матеріальний субстрат і першооснова змін речей (напр., атоми Демокрита, чотири стихії - вода, повітря, вогонь, земля - Эмпедокла).

Арістотель ототожнював субстанцію з першою суттю, характеризуючи її як основу, невід'ємну від речі, її індивідуальності ("чтойность" речі, "що вона з себе представляє"). У філософії Нового часу виділяються дві лінії аналізу субстанції.

Для сучасної західної філософії характерне негативне відношення до категорії субстанції і її ролі в пізнанні. У різних течіях неопозитивизма поняття субстанції розглядається як властивість буденної свідомості, що проникла в науку, як невиправданий спосіб подвоєння світу і натуралізації сприйнятті.

31. Ідея несвідомого та психоаналіз у філософії З.Фрейда.

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].

“Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

31. Історична доля фрейдизму в 20 ст.(К.Юнг, Е.Фром).

У основоположника теории психоанализа З. Фрейда было много последователей и учеников.

Одним из них справедливо было бы считать швейцарского психиатра К. Г. Юнга (1875-1961), хотя он и не всю свою жизнь разделял взгляды великого учителя. Тем не менее, многое из концепции Фрейда оказало значительное влияние на становление К. Г. Юнга как ученого.

Основным трудом З. Фрейда, которым заинтересовался К. Г. Юнг и применил его постулаты в своей практике, было «Толкование сновидений».

Расхождения во взглядах у них начались в 1913 г. Основой этих разногласий стали противоположные подходы к пониманию проблемы «бессознательного». С точки зрения Юнга, бессознательное сродни не только и не столько инстинктам человека, как это понимал Фрейд, но является высоким проявлением человеческой психики. Если у Фрейда бессознательное имеет биологическую природу, то у Юнга оно наделено и социальными элементами.

Изучая проблемы культуры и общества, К. Г. Юнг приходит к выводу, что наряду с «индивидуальным бессознательным» существует и «коллективное бессознательное».

Коллективное бессознательное — это психическое наследие всех предшествующих поколений, проявляющееся в «комплексах».

Юнг выступал также и против символической трактовки Фрейдом снов и ассоциаций, утверждая, что символы только тогда приобретают какое-либо содержание, когда поднимаются на сознательный уровень психики.

В связи с этим Юнг вводит понятие «архетип». Если Фрейд рассматривал инстинкты в качестве обоснования и причины того или иного действия человека, то Юнг определяет зависимость человеческой деятельности от видов, типов и форм поведения.

Еще одним представителем неофрейдизма по праву называют американского психолога и философа Э. Фромма (1900-1980).

Естественно, что идеями психоанализа Фромм увлекся прежде всего под влиянием З. Фрейда. Его творчеству он посвятил много работ: «Биография З. Фрейда» (1959). «Психоанализ З. Фрейда — достоинства и недостатки'' (1979).

Психоанализ Фромма носит антропологический и гуманистический характер. Человек — это та отправная точка, от которой начинает все исследования философ. Но человека Фромм, в отличие от Фрейда, рассматривает не односторонне, а в совокупности биологического и социального начал. Все идеи о необходимости преобразования общества начинаются у ученого с идей о необходимости формирования новой личности. В основе становления человека будущего лежат любовь, альтруизм и добро как внутренняя потребность души.

31. Методологічні регулятиви розвитку наукового пізнання (Ідеали та нормативи наукового дослідження, наукова картина світу, філософські основи науки).

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.      Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня.   У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження: аналіз — реальний чи мислений поділ об´єкта на складові; синтез — поєднання елементів об´єкта у ціле; абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей; ідеалізація — мислительна процедура, яка пов´язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об´єктів, що є принципово неможливим («абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо), ідеалізація тісно пов´язана з абстрагуванням та мисленим експериментом; індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їх узагальнення та висновків; дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного; аналогія— встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожними об´єктами

31. Динаміка наукового знання: класична – некласична – посткласична науки.

1. Класична наука (XVII-XIX ст.), Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом. 2. Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. 3. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX - початок XXI ст.) - Постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру отриманих знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її ціннісно-цільовими структурами. Постнекласичної стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки виражаються синергетикою, що вивчає загальні принципи процесів самоорганізації, що протікають в системах самої різної природи (фізичних, біологічних, технічних, соціальних та ін.) Орієнтація на "синергетичне рух" - це орієнтація на історичний час, системність (цілісність) і розвиток як найважливіші характеристики буття.