Розділ іі. Особливості проблематики та специфіка системи образів роману ф.Дюрренматта «Підозра».

1.Філософські та суспільно-політичні проблеми роману.

У романі «Підозра» значну увагу автор приділяє осмисленню універсальних закономірностей буття, основною стає проблема притягнення до відповідальності катів фашистського режиму

Проблема цінності людського життя. Війна – безглузде явище суспільного буття, але вона є його невід’ємною частиною. Для істориків та економістів – це поява нових економічно сильних держав та зникнення з мапи світу слабких імперій. Для військових - серія тактичних маневрів та стратегічних заходів. Бачення війни простою людиною, котра пройшла через неї, кардинально відрізняється. Вона бачила смерть кожну хвилину, відчула на собі, що людське життя було дешевше, аніж їжа. Це був час, коли людські жертви не мали ціни і вся увага приділялася державній політиці. Народу була нав’язана думка, що померти на фронті - це щастя. Ось, що про це пише Дюрренматт: «…нас гнали на смерть, в газовые камеры, расстреливали». [5].

Окрім страшних тортур, до цього нещастя додавались ще й шалені лікарі-експериментатори, які вважали людину матеріалом, який можна використовувати для перевірки будь-яких теорій. Достовірно невідомо, чи було то заради науки або заради вдоволення своїх садистських схильностей. «Они проводили над людьми опыты без наркоза; по нужде, как объясняли они, поскольку жирный рейхсмаршал запретил вивисекцию над животными». [5]. І ніхто не пояснював навіщо все це робилося , просто «треба». Треба катувати, вбивати, залякувати до смерті!

Проблема вибору. В умовах суцільного страху, болі та жорстокості лікар Нелє відрізнявся серед інших тиранів. Від його руки також померло багато людей, але він оперував лише з їхньої згоди. Обов’язковою умовою була присутність жертви при операції над іншими ув’язненими, для того, щоб людина усвідомила все жахіття, перш ніж дати згоду на її проведення.

Постає питання, чому ж ув’язнені все ж таки погоджувалися на такі муки? Гуллівер, якому вдалось пережити таку операцію, пояснює: «Надежда - самая живучая из них, это врезалось в тело Гулливера следами шрамов. Любовь и веру посылали в Штутхофе к черту, но надежда оставалась, с ней к черту шли сами. Надежда, надежда... Неле носил ее всегда в кармане и предлагал ее каждому, кому она нужна, а она нужна была многим». [5]. Ця надія була надією отримати свободу. Вся свобода полягала у переведенні до іншого табору, наприклад, Бухенвальду або Дахау, туди, де не було газових камер, а де лише могли побити до смерті. Все те понівечене суспільство обирало шалені муки, маючи лише надію і більше ніяких гарантів на те, що вони нарешті отримають так звану свободу, на те, що зможуть жити довше. Таким було положення під час війни.

Клініка на чолі з лікарем-злочинцем діє у післявоєнний період, коли людям вже не загрожує газова камера або побиття до смерті. Постає інше питання, чому вони все ж таки відвідують подібну лікарню, яка не спирається на достовірні науково-медичні факти? Відповідь на це питання дає коханка лікаря, котрій він у свої часи пообіцяв свободу, а сам підсадив на морфій: «Эменбергер дает все, и они с жадностью берут то, что он дает, однако им нужно еще больше, им нужна надежда - и он ее дает. Вера, которую они ему дарят, вера в дьявола, а надежда, получаемая взамен, - это ад. В восторге от своего врача, они добровольно соглашаются на неслыханные методы лечения, лишь бы продлить жизнь на несколько дней, на несколько минут».[5]. Як ми бачимо, часи змінюються, а цілі та бажання - ні. Постає вибір: ризикнути або змиритися зі своєю долею. Та людина хоче жити, за будь-яких умов, і ця жага до життя штовхає її на будь-які вчинки, аби тільки мати змогу дихати хоча б на хвилину довше.

Також проблема вибору розкривається і в іншому аспекті, через образ Гуллівера та карлика. Перший є безпосереднім учасником бойових дій, ув’язненим у концтаборі, де він і знайомиться з карликом: «В свое время к моей персоне были очень внимательны, и меня перевозили из одного ада в другой, а там было больше девяти кругов, которые воспел Данте, не побывав ни в одном. Из каждого в моей жизни после смерти остались шрамы. - Гулливер протянул левую руку - она была искалечена». [5]. Ось, що відомо про карлика: «Да, карлик, - подтвердил врач. - Я захватил с собой из Штутхофа этот полезный инструмент. ... Я всегда любил курьезы и не убил его в надежде, что он станет надежным инструментом в моих руках. Эта маленькая обезьяна почувствовала, что обязана мне жизнью, и я ее соответствующим образом выдрессировал». [5].

На долю обох випали жорстокі знущання, побиття, поранення, але подальший шлях життя - різний. Гуллівер не розсердився на весь світ, він не мстить іншим невинним людям за всі свої страждання, гігант не шанує свого визволителя, бо розуміє, що насправді приховано за цією доброчесністю. Він обрав шлях добра, на відміну від карлика, який пристосовується до оточуючих обставин.

Проблема межі влади людини. Людина вважається найвищою з живих істот, яка може підкорити все: воду, землю, повітря та вогонь. Та цього їй здається замало, і вона, вже не бачачи меж, йде проти такої ж живої істоти, намагаючись довести своє верховенство та всевладдя. Так лікар Еменбергер вирішив, що саме він є вершителем долі людини і має право розпоряджатися її життям. «Я верю в материю, выражающуюся в силе и массе, в необозримый космос и шар, перемещающийся в бесконечности пространства, шар, на котором мы живем, который можно обойти и ощупать; я верю в материю … и что мое бытие дает мне право делать, что я захочу. Все остальное случайные группировки: люди, животные, растения, Луна, Млечный Путь, все, что я вижу, несущественно, как пена на воде или волна».[5]. Лікар боготворить себе, він не вірить у існування Бога і це його право, але життя дається чимось з неба і ніхто не вправі його відіймати, або судити про те, хто має жити, а хто ні.

Проблема безкарності. Закони створюються для того, щоб охороняти народ та підтримувати лад у суспільстві, а значить і в країні. Та Дюрренматт говорить, що не завжди вони слугують саме цій цілі, адже крупні злочинні організації мають своїх людей в органах охорони, а слідчого, який намагається виправити таке беззаконня, просто звільняють з посади. Ось що про це говорить Берлах: «Крупных жуликов не трогают, а пузатую мелочь бросают в тюрьму… Государственной службе больше не нужна такая старая ищейка, как он, потому что слишком много пустяков, слишком много вынюхивания, а настоящая дичь, за которой есть смысл и долино охотиться, находится под охраной закона, как в зоопарке.»[5].

Так і клініка в Зоненштайні під керівництвом Еменбергера діє цілком законно, тобто виходить, що люди також помирають цілком законно, і навіть слідчий Берлах не може нічого з цим вдіяти, бо прикутий до ліжка, а може тому, що один вирішив боротися проти цілої банди організованих злочинців. «Так же и здесь шеф оперирует без наркоза. Все, что Эменбергер делал в Штутхофе, в этом сером необозримом городе бараков, проделывает он и здесь, в центре Швейцарии, в Цюрихе, под защитой полиции и законов этой страны и даже во имя науки и человечества». [5]. Якщо б Хунгертобель випадково не наштовхнув Берлаха на думку, що Нелє та лікар Еменбергер одна й таж людина, то клініка продовжувала б свою діяльність.

Проблема бездіяльності. Це питання висвітлює нам Форчиг, журналіст, який пройнявся ненавистю до країни, в якій він живе. Людям не потрібна правда, вони воліють проходити повз дійсних проблем, які потребують уваги спільноти, і тільки за допомогою цієї спільноти їх ще можна вирішити, ще можна щось змінити. «Однако кто же не опустился в этой стране, где сочиняют стихи о шепоте звезд в то время, когда рушится весь мир?»[5]. Всі відносини в країні перетворились на суцільну угоду, люди стали черствими, , байдужими, замкненими в собі. Форчиг: «И я еще должен хвалить свободу, справедливость и газетне статьи, воспевающие общество, которое заставляет людей прозябать, если они посвящают свою жизнь идее, а не сделкам».[5]. Саме у розмові Берлаха з Форчигом автор описує вплив війни на суспільство, яке просто втомилось, яке більш не довіряє нікому,яке не впевнене у майбутньому, в якому кожен хоче жити тільки для себе і наживати собі капітал. Люди перестали вкладати гроші в культуру країни, їм дуже важко повернутись до нормального життя, бо довіра похитнулась.

Проблема моралі. Лікар та його спільники безжалісно та жорстоким способом вбивали людей, і ні разу в них не здригнулася рука, не закололо в душі. Вони не почувають провини, не відчувають жалю. Еменбергер бачить смисл свого життя в знищенні людей. Він щиро вважає, що своїми діями допомагає своїм свідомим або несвідомим пацієнтам позбавитись тягаря людського існування. І хоча ми не погоджуємося, більш того, осуджуємо такий світогляд та практику, тим не менш, вимушені визнати, що в цих людиноненависних міркуваннях є своя логіка.

Ідеї про всевладдя та безкарність зла, про нікчемність людини, які лунають саме з уст злочинців, створюють деяку парадоксальну ситуацію, яка допомагає розкрити філософське підґрунтя противоправних дій.