2. Система образів детективного роману «Підозра».

Система образів у романі «Підозра» включає в себе таких героїв, як комісар Берлах, лікар Еменбергер/Нелэ, Гуллівер, карлик, лікар Едіт Марлок та сестра Клері, яких умовно можна поділити на позитивних та негативних.

Ганс Берлах – комісар бернської поліції. Це літня людина, яка вже довгий час слугує вірою і правдою правосуддю. У свій час він закінчив турецьку службу, а тепер слідчий невиліковно хворий і змушений йти на пенсію.

Через інфаркт комісар опиняється в Салемському госпіталі, але замість дотримання постільного режиму, знаходить для себе чергову цікаву справу. Сам себе він характеризує як допитливу людину, тому в клініці його погляд привернула фотокартка лікаря-есесівця з табору Штутхов, на якій той проводив операцію без наркозу. У Берлаха добре розвинена інтуїція та сформовані навички слідчого, тому він одразу починає відчувати щось неладне у реакції свого друга та лікаря Хунгертобеля на цей знімок. В нього виникає підозра. Маючи у своєму арсеналі лише підозру і ніяких доказів, Берлах вирішує будь-якою ціною знайти правду та відновити справедливість. Він не довіряє сучасним криміналістичним методам, тому діє своїми способами. Комісар не є звичайним поліцейським. Дюрренматт показує, що шлях до справедливості не обов’язково повністю відповідає нормам права, та і на шляху до цієї справедливості нерідко гинуть як винуваті, так і невинуваті.

Берлах живе своєю роботою, тому він у будь-якому стані завжди готовий шукати правду. «Разве может старая кошка перестать ловить мышей?» [5]. Завдяки своєму гострому розуму та кмітливості головний герой здогадується про те, що там в Чилі був лікар Нелє під ім’ям Еменбергера, а той у цей час катував людей тут, у концтаборі в Штутхові.

Війна закінчилась, а мучитель працює в клініці в центрі Швейцарії і проводить все такі ж операції. Хворий, прикутий до ліжка, але затятий борець за справедливість, комісар направляється прямо у лігво злочинної організації. Коли Хунгертобель зрозумів наміри Берлаха, то почав відмовляти друга, адже у того не було нічого, окрім підозри. Він говорив:

«- Твой шаг не имеет никакого смысла, - сказал врач еще раз, тихо,почти шепотом.

- Справедливость всегда имеет смысл, - ответил Берлах. – Позвони Эменбергеру. Завтра я поеду к нему». [5].

Цей вчинок наштовхує на неоднозначну оцінку: з одного боку, це сміливо і гідно поваги, а з іншого – нерозсудливо. Берлах хворий і у такому стані намагається самотужки подолати досвідченого злочинця, котрий всі ці роки так старанно та майстерно замітав сліди. Комісар йшов на смерть і при цьому нікому з колег не повідомив де він, його могли б вбити, а лікар-садист так би і продовжував свої знущання над людьми. Цей дивний вчинок наштовхує на думки про те, що Берлах хотів піти на пенсію героєм, хотів довести, що він ще спроможний на щось і не дивлячись на те, що скоро помре, слідчий й досі готовий служити поліції. А можливо, він просто захопився такою незвичною справою, герой був впевнений, що зможе вивести злочинців на чисту воду, і йому це вдалось. Та Берлах сам і не помітив, як перетворився на жертву, що суддя тепер не він, а Еменбергер і життя комісара знаходиться в його руках.

На шляху до клініки в Зоненштайн комісар проявив свою спостережливість, коли у вікні помітив карлика, та до того ж ще розгледів риси обличчя.

Берлах вірить, що всі люди Дон-Кіхоти, але потрібно боротись не проти якихось дрібниць, а проти несправедливості, зла. Та потрібно розуміти, що одразу все не скоренити, тому вести боротьбу бажано поступово, продумуючи кожен свій крок.

Слідчий любить Швейцарію, він пишається тим, що в цій країні можна не боятись державного покарання за те, що громадянин висловлює свою позицію або думку стосовно негараздів в країні, за те, що людина намагається перетворити життя на краще.

Під час так званого допиту Берлах розуміє, що Еменбергер також намагається випитати, що відомо комісару, але герой не розгубився, не втратив самовладу, а спокійно продовжував розмову, не гублячи пильності. Він здивував навіть лікаря тим, що виявився тонким психологом та зрозумів, для чого його привезли саме в операційну, а не в звичайну палату.

Але вже отямившись в палаті, Берлах чи не вперше в житті не знає як далі діяти. Він завжди прораховував все до останніх деталей, а тут перетворився на безпорадного слідчого, який прикутий до ліжка. Та він не зупиняється, а через медсестер намагається дізнатись правду, зрозуміти причини жорстоких дій і що їх привело на такий шлях.

Картина, яку просить Берлах повісити в своїй палаті, не є випадковим вибором. На ній намальований лицар, на шляху якого зустрічається диявол та смерть, ніби нагадуючи про небезпеки та спокуси, які зустрічаються на його шляху, але він все одно рухається до своєї мети. Так і Берлах, все одно досягне мети та викриє диявола, цього небезпечного злочинця,принаймні він на це сподівається.

Та коли Берлах знаходить номер «Постріл Телля», всупереч всім законам детективного жанру, слідчий розгубився, його надії на те, що стаття залякає Еменбергера, а далі все само собою налагодиться, рухнули. Він розгублений, він не знає, що робити.

Добро перемагає зло, Берлаха рятує випадок, але комісар-кат, перетворився на жертву, з переслідувача на переслідуваного, з охоронця на безпорадного в'язня.

Еменбергер/Нелє – володар клініки в Цюріху. Це високий, худий чолов’яга з сивим волоссям, великі очі – блакитно-сірі, носить окуляри. Над правою бровою – шрам, опік на лівому передпліччі.

У тридцять другому році мігрував до Германії, потім в Чилі. У сорок п’ятому році повернувся та придбав клініку, яка є одним з найдорожчих госпіталів в Швейцарії. У народі його прозвали «Спадковий принц», тому що клініка унаслідувала майно багатьох пацієнтів. Спеціалізувався на лікуванні гормонами.

Еменбергер ще у таборі проявляв свою жорстокість. На перший погляд, те, що люди бачили, на що вони йшли і мали вибір, дає йому позитивну характеристику. Але якщо пригадати реакцію лікаря Хунгертобеля, який став випадковим свідком подібної операції в хижі, то стає зрозумілим, що, навіть спостерігаючи за нею, людина на собі відчуває той біль, котрий бачить.

Слід визнати, що для того, щоб стати таким злочинцем та протягом декількох років майстерно ховатись від поліції, не залишати слідів, треба мати не аби який розум та кмітливість. Він вміло влаштував все так, що вбивство Нелє виглядало, як самогубство, в легальності дій його клініки ніхто не сумнівався, а його вважали досвідченим хірургом та науковцем.

При розмові з Берлахом, Еменбергер тримається впевнено, він наче грається з комісаром, і кожен з них веде свій допит. Та помітно, що лікар збентежений таким зухвалим приїздом комісара.

Всі люди, які оточують тирана, не є його друзями, вони тим чи іншим чином залежать від нього і були змушені прийняти його світогляд.

Для того, щоб подовжити муки Берлаха, Еменбергер залишив його одного в кімнаті з годинником, який відраховував години до майбутньої операції. В своїх методах катування лікар не знає меж. Йому доставляє радість бачити, як люди страждають.

Але справедливість перемагає, і Еменбергер гине від рук своєї жертви.

Головною різницею між лікарем та комісаром є те, що Еменбергер бачить сенс свого життя в знищенні людей, а Берлах – у їх захисті.

Гуллівер – гігант арійського походження. У нього була велика лиса голова, руки, покриті жахливими шрамами, які свідчили про нелюдські катування, але все ж таки його лице виглядало величним. Ця людина – єдина, хто пережив операцію наживу. Саме він зробив фотокартку лікаря Нелє та розмістив її у журналі «Лайф». Гуллівер воліє залишатися у тіні суспільства, адже з 1945 року він вважається мертвим. Гігант звичайно міг відновити свої документи, але не вважав це за потрібне, йому так жити було значно комфортніше.

Ця людина мала великий життєвий досвід, адже він побував у всіх концтаборах і знав більше ніж поліція. Його силі волі та жаги до життя можна тільки позаздрити.

З цим героєм ми зустрічаємось на початку та на кінці роману, але в обох випадках він грає вирішальну роль. На початку Гуллівер розповідає про діяльність Нелє у Штутховфі, що тільки підтвердило підозру Берлаха та надихнуло його на подальше розслідування. Він говорить про те, як лікар катував його та інших ув’язнених. Та в кінці роману, коли гігант вбиває свого ката та таким чином рятує комісара. Але врятувати життя другові було його другорядною метою, адже перш за все він слідкував за Берлахом, щоб вийти на Нелє та помститись. Зі сторони закону та моралі – вбивати людину заборонено. Але Гуллівер сам був поза законом, згідно з документами він був мертвий, до того ж цей вбивство можна виправдати кількістю жертв Еменбергера. Він був прав за законом справедливості.

Карлик – ще одна жертва нацистського злочинця. У нього були маленькі руки, велика голова та зморщене старече обличчя, яке було вкрите складками та глибокими зморшками.

Вони разом з Гуллівером знаходились у концтаборі в Штутхові. Але на відміну від Гуллівера, який хоч і пройшов «всі кола пекла» Данте, та все ж таки зберіг гуманність та зненавидів свого кривдника, цей герой стає на сторону зла. Він підкоряється Нелє та слугує йому. Його видресирували вбивати. Тобто ця людина пристосовується до обставин, їм можна легко попихати, в нього немає власної думки.

За всі ці роки він перетворився на тварину, яка прислуговує своєму господареві. «Он пронзительно свистнул, заложив в рот два пальца, - так свистять собаке. По этому сигналу металлические жалюзи на окне приподнялись, в комнату бесшумно, как обезьяна, скользнула маленькая тень и одним огромным прыжком очутилась на коленях Гулливера. … Ну, вот ты и здесь, моя обезьянка, мой зверек, мое чудовище, - нежно сказал пришелець». [5].

Нелє мертвий, і тепер карлик буде жити разом з Гуллівером. Та гігант бачить в ньому друга, він заплющує очі на вбивства, які той скоїв, адже у концтаборі карлик був його вірним супутником. Можливо Гуллівер відродить душу цієї людини, але вони так і залишаться поза соціумом.

Клері Глаубер – наївна медсестра в клініці лікаря Еменбергера. Вона видала свою книгу під назвою «Смерть як ціль та сенс нашого життя. Практичний посібник». Вона щиро вірить в ідеї лікаря-есесівця. Ця жінка вважає, що Нелє вбиває тому, що кожна людина у глибині душі прагне та жадає смерті. Вона з власного бажання працює у клініці і не бачить у діях лікаря нічого протизаконного або садистського.

Едіт Марлок –колишній арештант у таборі Штутхов, а тепер асистент та коханка Еменбергера. Це дуже красива жінка, вона завжди тримається з гідністю, як сказав Берлах, коли вперше її побачив: «Ее можно сразу ставить на постамент». [5]. Та така Марлок тільки тоді, коли приймає морфій, заради якого вона й робить всі ті злочини, котрі від неї вимагають. Без цієї безбарвної рідини, ця тридцятичотирирічна жінка втрачає свій яскравий вигляд та перетворюється на немолоду людину з відразливою зовнішністю.

Вона розчарувалась у радянському комунізмі: «Все ложь, закон не есть закон. Математика лжет, порядочность, разум, искусство - все они лгут. Вот так, комиссар. Нас, не спрашивая, посадили на хрупкую льдину, и мы не знаем зачем; нас несет в космосе, в пространстве удивительной пустоты и полноты, бессмысленное занятие, и нас несет навстречу водопадам, которые когда-нибудь встретятся, и это единственное, что мы знаем». [5]. Все те, що було обіцяно, виявилось маревом, для неї є незрозумілими подальші цілі її життя, тому в цій клініці Едіт просто існує, заради наступної дози морфію.

Марлок розуміє, на відміну від Клері, що вчинки Еменбергера жорстокі, протизаконні, та щоб вона не казала про життя у концтаборі, свій вибір ця жінка зробила сама.