- •6. Характеристика теорії літератури, історії літератури та літературної критики як провідних галузей літературознавства.
- •9. Концепції літератури і мистецтва у країнах Стародавнього Сходу.
- •10.Літературознавство доби Античності. Естетичні погляди Платона й Арістотеля.
- •11.Розвиток літературознавчої думки у добу Середньовіччя.
- •12.Становлення науки про літературу в період Романтизму.
- •13.Естетичні погляди на літературу в добу Класицизму і Просвітництва
- •16.Романтичні концепції мистецтва слова.
- •18.Функція слова як першоелементу образного світосприйняття.
- •19. Кардинальні зміни у літературознавстві хіх століття. Виникнення загальноєвропейських методологічних літературознавчих шкіл.
- •20 . Проблема походження літератури з міфології у працях представників міфологічної школи.
- •21. Концепція авторської особистості у літературному творі з точки зору представників біографічного методу.
- •22. Культурно-історична школа: пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури.
- •23. Порівняльно-історичне літературознавство і теорія художніх запозичень.
- •28. Структуралістський метод у літературознавстві.
- •30. Герменевтика як теорія інтерпретації тексту.
- •31. Особливості психолінгвістичної теорії о.Потебні.
- •32. Теорія тексту м.Бахтіна.
- •34. Генологічна проблематика літературознавства
- •35. Термінологічне наповнення дефініцій “рід”, “вид”, “жанр”.
- •36. Дискусійні питання генеалогії епосу
- •38. Символ і алегорія
- •39. Зміст і форма художнього твору
- •40. Конфлікт і його типи
- •42. Сюжет, елементи сюжету
- •43. Тематика і проблематика літературного твору.
- •44. Образ автора у літературному творі.
- •45. Формозміст літературного твору як єдність його структури.
- •47. Фабула, мотив, сюжет, композиція, архітектоніка.
- •48. Основи поділу літератури на роди.
- •49. Жанри епосу. Генезис і родові ознаки.
- •50. Поетичний та прозовий види епосу.
- •51. Функціонування давніх епічних жанрів у новітньому літературному процесі.
- •53.Жанрові різновиди (на прикладі роману)
- •54.Байка, гумореска і пародія як епічні жанри
- •55.Жанри лірики. Генезис і родові ознаки.
- •56.Ключові ознаки ліричного твору.
- •57. Суб’єктивний чинник у ліриці.
- •58. Історичні підходи до принципів класифікування ліричних творів
- •59. Видові варіації лірики
- •60. Драма в історичному розвитку. Драма (грецьк. Drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення
- •62. Антична теорія трагедії. Обов’язкові елементи трагедії за Аристотелем.
- •66. Драма: види і жанри
- •68. Особливості часу і простору в ліриці
- •70. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі
- •71. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі.
- •Способи римування
- •75. Способи утворення строфи
- •Види строфічної будови
- •76. Трагедія, комедія, драма.
- •77. Погляди Арістотеля, н.Буало, е.Лессінга на драму.
- •78. Міжродові системи.
- •79. Поняття «текст», «твір» в інтерпретації р.Барта.
- •80. Історичний характер розвитку літератури. Поняття про художній прогрес.
- •81. Зовнішні і внутрішні фактори розвитку літературного процесу
- •83. Стадіальний розвиток літератури. Літературний напрям, течія, стиль.
- •84.Традиції і новаторство в літературі.
- •85.Бароко в літературі, його особливості й історична доля.
- •86.Класицизм, його основні принципи. Поділ жанрів на «високі» й «низькі».
- •87. Романтизм. Основні особливості та історична доля.
- •88. Реалізм, основні його риси.
- •89. Модернізм. Основні течії модернізму.
- •90. Постмодернізм як мистецьке явище.
77. Погляди Арістотеля, н.Буало, е.Лессінга на драму.
Теорія літературних родів і жанрів, хоча їй присвячено чимало наукових праць, досі не має достатньо чітких наукових дефініцій. Окремі дослідники навіть стверджують, що роди літератури, становлячи центральну проблему поетики, разом з тим чинять стійкий опір будь-якій смисловій інтерпретації. Витоки подібного підходу до класифікації родів і жанрів літератури криються в сивій давнині. Уже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту. Зокрема, Платонові належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього говорить ще хтось».
Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник.
Епос розглядався античним філософом як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.
Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток в естетиці Арістотеля, який вважав кожен із трьох літературних родів окремим «способом наслідування». «Наслідувати в одному й тому ж і одному й тому ж можна, розповідаючи про події, як про щось відокремлене від себе, як це робить Гомер (мова про епос), або ж так, що той, хто наслідує, залишається сам собою, не змінюючи свого обличчя (лірика), або репрезентуючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних (драма)». При цьому Арістотель пропонував ураховувати три моменти — «різні зображувальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображування».
Під предметом зображення мислитель античності розумів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчемних, що краще робити в комедії, оскільки «комедія намагається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників».
До зображувальних засобів Арістотель відносив мелодію, ритм, розмір, слово.
Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літературних родів, Арістотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктивній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.
У середньовіччі питання про поділ поезії на роди майже не розглядалося. Повернення до поглядів Платона та Арістотеля пов'язане з добою Відродження. Зокрема, в трактаті А. С. Мінтуріно «De Poeta» (1559 p.) словесне мистецтво поділялося на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).
Теоретик класицизму француз Н. Буало у написаному віршами трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.) розглядав теорію родів і жанрів з позицій раціоналізму. На його думку, кожен літературний жанр повинен мати незмінні формальні ознаки. Саме в естетиці Н. Буало утвердилася думка про нерівноправність різних жанрів: одні з них (трагедія, поема) він відніс до високих, інші (комедія, байка, роман) — до низьких. Кожен з жанрів, означений сталим змістом. У трагедії чи поемі зазвичай розглядається доля народу чи держави, а буденні інтереси простолюдина, його приватне життя може бути предметом комедії чи роману. Героями високих жанрів можуть виступати вінценосні особи, високопоставлені сановники, полководці. У низьких жанрах повинні бути представники так званого третього стану.
В епоху Просвітництва ідеї мислителів античності знайшли свій подальший розвиток у працях Г. Е. Лессінґа і Д. Дідро. Зокрема в дослідженнях Д. Дідро «Прекрасне», «Парадокс про актора», «Про драматичну поезію», «Побічний син» він рішуче виступив проти догматичних постулатів естетики класицизму. В його працях уперше з'явилися роздуми про нові жанри драми — «серйозну драму» і «серйозну комедію». Середній між комедією та трагедією жанр — власне драма — отримав право на самостійне існування.
Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису і поезії» (1766 p.) розрізняв поезію і живопис, у нарисах «Гамбурзька драматургія» (1767—1769 pp.) він порушив питання про жанри драматичного мистецтва.
Фальшива, з точки зору Лессінга сама форма класицистичної драматургії. І це виявляється не тільки в симулюванні єдності часу і місця, недосяжного і непотрібного, але і в усій структурі п’єс - в побудові дії і діалога, у неприродній манерній мові героїв. Герої класицистичної трагедії, за його словами, не люди, а машини. Такими їх зробили придворні звичаї і смаки. Неприйняття форми диктувалося неприйняттям змісту. Лессінг заперечував ідейні і моральні принципи класицизму – знищення особи в ім’я державних інтересів, відмову від радощів життя тощо.
Слідом за Дідро він захищав сімейно – побутову драму, хоч добре бачив її обмеженість і небезпідставно побоювався, що сімейно – побутова драма може породити ідеалізацію життєвого побуту і моралі буржуа. Ідеал Лессінга – характери мужні, сильні, що живуть законами гармонії, розуму і почуття.
Лессінг з глибокою повагою ставився до Дідро, перекладав його твори на німецьку мову, неодноразово посилався на його висловлювання. Проте це не завадило йому заперечити погляди Дідро на проблему типового і на роль характеру в драмі. Гадати, що комедія дає типи, а трагедія – характери, неправильно. Будь-який жанр типізує, виходячи із узагальнення безлічі індивідуальних якостей, помічених у житті, але кожен жанр здійснює це своїми засобами.
Правильне відображення дійсності покликане служити її пізнанню і впливу на неї. Мета мистецтва – «виправляти» людину. Не за допомогою дидактики і повчальності, а через пробудження розуму і серця, через співпереживання з героями. Драматург повинен «не описувати пристрасті, а показати глядачеві розвиток їх насправді так, щоб цей розвиток відбувався без стрибків, з природною поступовістю, яка б доходила до ілюзії, і щоб глядач хоч-не-хоч співчував героям». Так на перший план висувається драматична дія – у противагу не тільки класицистичній, і й значною мірою просвітительській драматургії, де моральний ефект досягався з допомогою розмов героїв.
Трагедії стародавніх грецьких поетів, а також Шекспіра, - ось для Лессінга істинна вершина драми. Вони вірні природі, людській вдачі, пристрасті їх героїв знаходять вираження в дії, і з дії ж, строго логічної і доцільної, випливає і їхній моральний урок.
Значне місце у книзі Лессінга займає вчення про трагічне. Він розглядає проблеми катарсису трагічного героя, трагічної вини, які неодноразово піддавались різним витлумаченням з часів Арістотеля; пропонує свої трактування, незмінне витримані в дусі революційного просвітительства. Саме цей ідеологічний приціл дозволив Лессінгу радикально поглибити і уявлення про моральні і суспільні завдання комедії. «Комедія хоче виправляти людей сміхом, а не висміюванням, - писав Лессінг, - і вона не обмежується виправленням саме тільки тих пороків, з яких сміється і тільки тих людей, які цими пороками страждають. Її справжня загальна користь полягає в самому сміхові, в тренуванні нашої здібності помічати смішне, легко і швидко відкривати його під різними масками пристрасті і моди у всіх його сполученнях з іншими, ще гіршими, або з добрими властивостями, навіть під зморшками врочистої серйозності». Глибина цього визначення, що увібрало аспекти суспільно – моральні, естетичні і психологічні, визначила його воістину неперехідну значущість.
Просвітительська критика – насамперед в особі Дідро і Лессінга – піддала ретельному розгляду кожен елемент класицистичної доктрини, довівши формальний характер єдності місця і часу, фальшивість принципів жанрової і композиційної регламентації. Але торжество просвітительської естетики ще не означало кінцевої загибелі класицистичних настанов: раціональне зерно, яке в них містилось,було використане революційним класицизмом.