80. Історичний характер розвитку літератури. Поняття про художній прогрес.

Прогрес (Поступ) у літературі (лат. progressus — поступальний рух) — одне із загальносоціологічних понять, яке використовується в традиційному літературознавстві для характеристики історико-літературнрго процесу. П. у л. — це зміни предметів і явищ, які полягають в їх висхідному русі від нижчого до вищого, від менш до більш досконалого. П. у л. супроводжується регресом -— рухом у зворотньому напрямку. Прогрес у суспільстві невіддільний від його розквіту. Ряд соціологів (А. Тойнбі, У. Ростоу, Ж. Фурастьє) не визнають прогресу суспільного розвитку, розглядають стадійність суспільних змін. У найпростішому випадку засвідчують прогресивно-регресивні тенденції суспільства у творах художньої літератури, особливо в епопеях, циклах романів, повістей (твори 0. де Бальзака, Е. Золя, Л. Толстого, І. Франка, P. Роллана, У. Самчука, М. Стельмаха та ін.). Визнання чи заперечення художнього прогресу як поступального розвитку мистецтва, вдосконалення образного мислення, естетичного освоєння світу тощо становить наукову проблему. Поборники художнього прогресу в обсяг цього поняття включають постійне розширення і збагачення тематики мистецтва; виникнення його нових видів; появу нових зображально-виражальних засобів; прилучення до естетичної комунікації дедалі більшого кола реципієнтів; урізноманітнення літературних напрямів, стильових течій; міжвидові і міжжанрові дифузії; проникнення художньо-естетичних засад у побут і виробництво. Автори висловлювань про некоректність застосування поняття "прогрес" до аналізу мистецького життя, власне мистецтва, зауважують рів нове ликість естетичних явищ різних епох, твердять про так званий занепад, кризу мистецтва і т.п. Якщо розуміти художній прогрес як постійну діалектику традицій і новаторства, діалогізм різних мистецьких напрямів і стильових тенденцій, як ускладнення засобів творення художнього світу, за допомогою яких можна проникати в глибини духовного світу за будь-яких (навіть найекстремальніших) умов, то немає підстав відмовлятися від терміна "П. у л.", принаймні у синтетичних працях з історії літератури, в яких концептуально простежується рух естетичної свідомості.

Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Вій включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися. Радянське літературознавство, наприклад, недооцінювало ранню лірику П. Тичини і переоцінювало твори типу "Партія веде", "Пісня трактористки". Недооцінювалися твори модерністів, авангардистів, письменників діаспори. Часто виникає диспропорція між популярністю і культурно-естетичним значенням творів. Твори письменників іноді приходять до читача через тривалий проміжок часу. Протягом багатьох десятиліть замовчувалися твори Олени Теліги, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Івана Ірлявського.

На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Економічні відносини можуть сприяти або завдавати шкоди мистецтву. Однак не можна прямо пов'язувати розвиток літератури з матеріальним виробництвом. Історія літератури знає приклади, коли в періоди занепаду соціально-економічних відносин з'являлися визначні художні твори. В період суспільно-політичної кризи в Росії (кінець XVIII — поч. XIX ст.) творили О. Пушкін, М. Лермонтов; епоха глибокої політичної кризи часів Олександра III (XIX ст.) була періодом розвитку творчості П. Чайковського, І. Левітана, В. Сурікова; у феодально-роздрібненій Німеччині другої половини XVIII ст. розвивалася творчість Гете і Шиллера; поразка української національної революції 1917—1920 рр. збіглася з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Миколи Хвильового, М. Куліша, О. Довженка, Леся Курбаса. Як бачимо, зв'язок літератури з дійсністю не прямий, а складний, суперечливий. Вульгарні соціологи, зокрема В. Шулятиков, В. Фріче, В. Переверзєв та пролеткультівці перебільшували значення матеріальних факторів життя у розвитку літератури. Вони вважали, що мистецтво повністю залежить від матеріальної, суспільно-економічної дійсності і безпосередньо віддзеркалює її. Соціалістичні реалісти зосереджували основну увагу на суспільно-політичному змісті, недооцінюючи значення художньої форми твору. Керуючись вульгарно-соціологічним методом, В. Коряк виділив такі періоди в історії української літератури:

1) доба родового побуту;

2) доба раннього феодалізму;

3) українське середньовіччя;

4) доба торговельного капіталізму;

5) доба промислового капіталізму;

6) доба фінансового капіталізму.

Реакцією на вульгарний соціологізм була концепція мистецтва для мистецтва, згідно з якою мистецтво не залежить від дійсності і не зв'язане з нею. Теорія "чистого мистецтва" знайшла реалізацію у творах письменників "Молодої музи" і письменників-авангардистів.

Естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д. Чижевський. Він виділив такі періоди в історії української літератури:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

6. Бароко.

7. Класицизм.

8. Романтизм.

9. Реалізм.

10. Символізм.

Естетико-стильова періодизація точно відображає розвиток літератури. Стиль доби поєднує ідеологічні, історико-соціологічні й естети копоети-кальні грані існування літератури.

Література має свої закони розвитку. На неї впливає філософія, політика, релігія, мораль, право, наука, міфологія, фольклор, етнографія, а також менталітет народу. Філософія раціоналізму, наприклад, позначилася на класицизмі, філософія сенсуалізму — на сентименталізмі, екзистенціалізму — на творах Камю, Сартра, Стефаника, Винниченка.

Кожна національна література має свої закони розвитку. Розквіт гуманізму в італійській літературі припадає на XV ст., в англійській — на XVII ст. Класицизм у Франції активно розвивався в середині XVII ст., а в Росії — у другій половині XVIII ст.

Важливу роль у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції, новаторство.