18.Функція слова як першоелементу образного світосприйняття.

Слово має завнішню форму(звукова оболонка, на письмі передається літерами), внутрішню форму(первинний образ що став основою нарощення нових значень) та сучасне значення(таких значень може бути багато. Але це не змінює моделі слова, Художня література відрізняється від інших видів мистецтва тим, що єдиним матеріалом тут є слово. Художнє слово здатне відтворити картину справжнього життя, красу природи, а читач повинен відчувати все те, що намагається передати йому письменник.

Художня мова, маючи справу з уявою читача, здатна відтворити рухи, звуки, поведінку героя, його почуття. Саме в цьому полягає сила художнього слова та його зображувальних можливостей як матеріалу словесного мистецтва. Тому художню літературу нерідко ще називають мистецтвом мистецтва.

Найважливішою відмінною ознакою художнього стилю від ін­ших є образне відображення життя.

Щоб розуміти та сприймати художній твір, треба володіти об­разним мисленням. Без нього ми не зможемо побачити змальовані письменником картини дійсності, їхні барви та візерунки. Тому розвиток образного мислення — найважливіша умова формування людини як гармонійно розвиненого громадянина суспільства.

Що означає «образно мислити»? Насамперед — сприймати світ за допомогою словесних картин, а для цього потрібна розвинена уява та творча фантазія. Важливе місце в художній літературі від­ведено зоровим картинам, тому що письменники, подібно до митців, створюють пейзажі, образи предметів та яскравих речей тощо. Під час творення таких образів багато уваги приділяється світлу та тіні: схід і захід сонця, вечірня та ранкова зоря, блиск вогню, гра світла й мороку.

Образне мислення розвивається упродовж усього життя людини, перед нею постає безмежний світ, який треба пізнати, зрозуміти та навіть змінити.

Образ виникає в результаті сприйняття людиною навколишньої дійсності та її відображення в процесі розумової діяльності; це наше бачення картини світу чи його фрагментів, що включає нас самих, інших людей, просторове оточення і часову послідовність подій.

Образність мови — це здатність слів викликати чуттєві уявлен­ня про щось. Істотними ознаками образності є: яскравість, мета­форичність, різноманітність використовуваних засобів, точність, оригінальність тощо

19. Кардинальні зміни у літературознавстві хіх століття. Виникнення загальноєвропейських методологічних літературознавчих шкіл.

Літературознавство відокремилось від естетики, історії та інших суспільних наук лише у XIX столітті. На чому зосередилось літературознавство XIX століття? На це питання можна відповісти ознайомившись із назвами методологічних літературознавчих шкіл : міфологічна, біографічна, культурно-історична, компаративістики. Кожна школа — це також науковий метод, тобто певний підхід до вивчення літератури.

Міфологічна школа, завдяки дослідженням фольклору, відкрила величезне значення міфів для художньої творчості. Виявилось, що вся світова література вщерть наповнена різноманітними міфами: або національними, або античними, або міфами, які пов´язані з великими світовими релігіями: християнством, ісламом, буддизмом та іншими. Здалося, що вивчати літературу – це й означає вивчати міфи, які її наповнюють. Засновниками міфологічної школи вважать німецьких фольклористів братів Грімм, тих самих братів Грімм.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у літературознавстві XIX століття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея порівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в казках і міфах різних народів. Спочатку фольклористи вийшли на розуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов´язані одна з одною. За ними і літературознавці почали шукати ті основи, які визначають перегуки, подібні явища і тенденції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Просвітництво, Сентименталізм, Романтизм, Реалізм. У межах кожної сходинки можна порівнювати митців, не пов´язаних між собою і знаходити спільні риси: романтики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на літературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдяки порівняльному літературознавству сформувалося розуміння, що існує така єдність, як європейська культура, відбувається осягнення таких феноменів, як Західна і Східна культури.

Біографічний метод — літературознавчий метод, започаткований у XIX столітті Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника: треба пов´язувати кожен твір з біографічним фактом, оскільки біографія автора та його внутрішнє життя так чи інакше відбивається в його творчості. Сент-Бев - попередник психологічного аналізу творчості в зарубіжному літературознавстві XX ст. У радянському літературознавстві біографічний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому популярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Культурно-історична школа - літературознавча школа і метод у літературознавстві XIX століття, засновник - французький науковець Іпполіт Тен, автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літератури». В основі — філософія позитивізму, розуміння мистецтва як відтворення соціального життя суспільства. Тен намагався пов´язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має національний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незважаючи на близькість Тена до матеріалістичного світогляду, радянські літературознавці критикували його за відсутність класових критеріїв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мистецтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літератури так чи інакше давав про себе знати при вивченні історії світових літератур навіть у радянській науці.

Фройдизм — напрям у літературознавстві XX століття, в основу якого покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда. Головна ідея фройдизму базується на фройдівському розумінні процесу творчості, яку психо-аналітик назвав сублімацією. Сублімація — це втілення у процесі творчості витіснених у підсвідомість бажань і потягів. Аналізувати творчість і твори в аспекті фрейдизму означає знаходити приховані приховані психологічні стимули у внутрішньому світі автора. Як правило, витоки цих стимулів знаходяться у дитинстві, у взаєминах з батьками. Різноманітні заборони, зроблені батьками у дитинстві, вимагають компенсації в дорослому віці.

Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу, який передбачає пошук психологічних витоків тих чи інших якостей твору чи творчості. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зігмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного провідного мотиву чи образу творчості митця в дитячих психічних розладах, комплексах і неврозах. Більш поміркований варіант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у творчості беруться постійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким образом — важлива сторінка особистого життя автора, часто якесь велике прикре враження дитинства, взаємини з батьками, рідними. При цьому дослідники повинні послуговуватись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати психологію, зокрема, психоаналіз особистості. Крім того, потрібно базуватись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденниках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Формальна школа — школа в російському літературознавстві 1910-х років. її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський, Р. Якобсон, Ю. Тинянов. Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто, змісту як такого, «голого», самого по собі не існує, все, що ми бачимо у творі, -— форма. Про зміст ми дізнаємось тільки завдяки формі й через форму. Тому аналіз твору — це аналіз формальних засобів (або прийомів), якими користується автор.

Структуралізм — напрям у літературознавстві середини XX століття. Ідея структуралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російського літературознавства, який у 20-і роки емігрував і заснував празький лінгвістичний гурток). Леві-Строс відкрив універсальні закони функціонування первісного суспільства, суть яких полягає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на перетині літературознавства і лінгвістики, тлумачив твір як сукупність формальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралізму в літературознавстві звучить так: «Художній твір - це текст і структура». Текст - сукупність знаків, які мають значення і можуть бути розшифровані (перекладені на звичну мову). Структура - взаємозалежність елементів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соціального устрою. Структура - це цілісність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуванням по вертикалі). В основі структури - перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизонталі). Парадигматика і синтагматика говору утворюється рухом бінарних опозицій, або боротьбою нерозривних протилежностей (кажучи більш звичними словами- конфліктами, колізіями, антитезами тощо)

Структуралізм був дуже поширений на Заході в 60-і роки, навіть став модою, що зрештою призвело до спротиву серед науковців. З полеміки зі структуралістами виник новий напрям літературознавства, який пов´язують з іменем французького літературознавця Ж. Дерріди: декон-структивізм. Але особливо активно сперечалися зі структуралістами радянські науковці, яким страшенно не подобалась зосередженість науковців на формі твору, на формальних засобах. Радянське літературознавство завжди робило акцент на змісті (ідеї, теми, проблематика, позитивні чи негативні образи-персонажі). При цьому власне художній рівень творів ігнорувався, про нього йшлося скоромовкою, у кінці дослідження: мовляв, автор ще й використав якісь засоби. Таким чином підтримувався міф про поділ літератури на прогресивну (нашу, соціалістичну) і реакційну (західну, буржуазну). Зосередженість на формі, яку культивували структуралісти, могла б зруйнувати цей поділ. Але все ж у період так званої хрущовської відлиги західні ідеї проникли в Радянський Союз, багато хто з науковців зацікавився структуралізмом, тим паче, що можна було відшукати і простудіювати твори російських формалістів, які передували структуралізму. Отож і в Радянському Союзі з´явилися структуралісти. Зокрема у прибалтійському місті Тарту склалася навіть школа (її так і називали: тартуська школа літературознавства), що базувала свої дослідження на ідеях структуралістів Найвідомішим представником цієї школи був Юрій Лотман. Але загалом період дозволу на структуралізм тривав недовго Вже в 70-! роки радянських науковців почали спонукати до висунення альтернативного структуралізму методу вивчення художнього твору. Науковці Донецька, використавши ідеї структуралізму, але усунувши якоюсь мірою його крайнощі, спираючись водночас на найвагоміші надбання радянського літературознавства, заснували метод цілісного аналізу тексту. Цілісний аналіз тексту — це аналіз форми і змісту як єдності. Останнім часом ідеї цілісного аналізу поширились, стали активно використовуватись багатьма літературознавцями України. Певне, і структуралізм, і цілісний аналіз тексту — це найменш ідеологізовані, а отже, найбільш об´єктивно наукові відгалуження радянського літературознавства, за посередництвом яких сьогоднішні науковці мають можливість опановувати найновіші підходи до вивчення твору і творчості письменника.

Екзистенціалізм — напрям у філософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистенція» — буття, існування людини. Виник між класичним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в першу чергу в життєвих проявах, у проблемах її існування. Екзистенціалісти намагались скерувати людину на активне самопізнання. Тільки самосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складного, прикрого життя. Екзистенціалісти могли бути віруючими чи атеїстами, але всі сходились на бажанні допомогти людині у вирішенні її життєвих проблем. Покладання сподівань на Бога чи на будь-яку суспільну міфологію допомагає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждання. Людина повинна звільнитись від всіх залежностей і жити так, щоб усвідомити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її "життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мотиви самотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського самогубства тощо.