Розділ і. Теортико-методологічні засади статистичного аналізу працюючих у сільському господарстві

1.1. Забезпеченість сільського господарства трудовими ресурсами: стан, проблеми та шляхи вирішення

Праця в сільському господарстві, як і в інших галузях економіки, — це цілеспрямована діяльність людини, спрямована на відозміну і пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. Люди, їх майстерність, освіта є найбільш важливим складовим елементом продуктивних сил, що визначально впливає на стан економічного розвитку підприємств та конкурентоспроможність їх продукції.

Кожне аграрне підприємство функціонує за певної чисельності персоналу — сукупності працівників, які мають необхідний фізичний розвиток, знання, практичні навички для управління виробництвом, якісного і своєчасного виконання передбачених технологією робіт у сфері агропромислового виробництва.

Кожне аграрне підприємство може ефективно працювати за умови, коли воно має необхідний професійний і кваліфікаційний склад працівників, доцільну кадрову структуру. При цьому під професією розуміють вид трудової діяльності, що вимагає для її здійснення відповідної суми спеціальних знань (оператор машинного доїння, тракторист-машиніст, оператор тваринницького комплексу тощо). В межах професії можуть виділятися спеціальності — її різновиди з вужчим характером трудової діяльності (в ремонтній майстерні, наприклад, можуть бути токарі (професія) різних спеціальностей — токар-розточувальник, токар - револьверник тощо). Аграрні підприємства можуть істотно відрізнятися за професійним складом своїх працівників, що зумовлено їх різною спеціалізацією та неоднаковим ступенем диверсифі­кації виробництва. Результати діяльності аграрного підприємства значно залежать від кваліфікації персоналу, яку можна визначити як ступінь підготовленості кожного працівника до виконання ним професійних обов’язків (функцій). Скажімо, робітників за рівнем кваліфікації поділяють на чотири групи: висококва­ліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані.[8]

Залежно від умов найму працівників (без визначення або з визначенням строку їх зарахування до складу трудового колективу) їх класифікують за такими категоріями:

1. Постійні працівники — ті, які є членами підприємства або прийняті на роботу по найму на тривалий термін без його точного визначення. Засновники (учасники) приватних підприємств — сільськогосподарських виробничих кооперативів, ТОВ, СФГ, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю виступають членами цих підприємств, а тому їх правомірно відносити до даної категорії працівників.

2. Тимчасові працівники — ті, яких зараховують до складу трудового колективу тимчасово на термін до двох місяців.

3. Сезонні працівники — ті, яких зараховують до складу трудового колективу на термін від двох до шести місяців для виконання сезонних робіт.

Отже, склад трудових колективів приватних підприємств фор­мується за рахунок членів підприємств і найманих працівників з різними умовами найняття на роботу. В державних аграрних підприємствах усі працівники є найманими і залежно від умов найму можуть бути віднесені до категорії постійних, тимчасових або сезонних працівників.

Персонал державних сільськогосподарських підприємств залежно від сфери трудової діяльності його членів класифікують на такі групи:

- персонал, зайнятий у сільськогосподарському виробництві (персонал основної діяльності);

- персонал, зайнятий у підсобних промислових виробництвах;

- персонал, зайнятий в обслуговуючих виробництвах.

До персоналу першої групи відносять працівників, зайнятих у рослинництві, тваринництві, садівництві, поточним ремонтом бу­дівель і споруд виробничого сільськогосподарського призначення, працівників транспорту, що переважно обслуговує сільськогосподарське виробництво.

До персоналу другої групи включають працівників переробних цехів, цегельних заводів, столярень, працівників майстерень по ремонту техніки та працівників транспорту, що обслуговують промислове виробництво.

До складу персоналу, зайнятого в обслуговуючих виробництвах, належать працівники складів, матеріально-технічного постачання, працівники, які здійснюють капітальний ремонт будівель і споруд несільськогосподарського призначення, працівники транс­порту, які обслуговують неосновне виробництво і непромислове виробництво, наприклад комунальне господарство.

Приватні аграрні підприємства можуть використовувати дану класифікацію для аналізу свого персоналу за сферами діяльності й оцінки якості роботи.[8]

Проблема зайнятості посідає одне з найважливіших місць на сучасному етапі формування соціально-економічної політики держави, зокрема в умовах фінансово-економічної кризи. Зважаючи на перспективність українського села та той факт, що чисельність сільського населення становить 31,7%, варто звернути увагу на можливості соціально-економічної перебудови села в контексті сільського господарства. Адже ситуація, що склалась нині у сфері зайнятості сільського населення, невтішна. Чисельність безробітних з числа сільських жителів складає 215,9тис. осіб за офіційними даними станом  на 01.02.2010 р., що становить 5,7 % . Основну увагу варто приділити областям Західної України, в яких частка сільського населення є переважною, зокрема в Чернівецькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях в сільському секторі налічується 56-58 % домогосподарств.  Крім того, в аграрних областях переважає і відсоток не працевлаштованих незайнятих громадян (наприклад, в Івано-Франківській області відмічено скорочення даного показника на 1,5% і складало в січні 2009 року 3,8%).

Проблеми використання трудових ресурсів є предметом досліджень багатьох науковців. Значний внесок у їх розробку на сучасному етапі внесли українські вчені – Д.Богиня, О.Грішнова, М.Долішній, В.Дієсперов, С.Злупко, Е.Лібанова, С.Пирожков, К.Якуба та багато інших. Разом з тим, низка питань потребують поглибленого дослідження щодо регіонального забезпечення та ефективного використання трудових ресурсів сільських територій.[5,7,8,9,11]

Так, у Тернопільській області на 1 жовтня 2008 р. частка безробітних громадян, що проживають на селі склала 62,4 %, при цьому молодь до 35 років складала 38,4 %  зареєстрованих безробітних. У Чернівецькій області на вересень 2008 р. із загальної чисельності безробітних, які перебували на обліку, 75,1 % становили мешканці сільської місцевості, з них 33,7 % – це молодь віком до 35 років. У Закарпатській області на червень 2008 р. безробітних нараховувалося 70,3 % мешканців сільської місцевості, з них 34,7 % сільська молодь.

Дослідження показали, що трудовий потенціал сільськогосподарських підприємств Тернопільщини, як у минулому, так і в даний час, становить працездатне населення – 46,9%, а у фермерських господарствах – 59%.

Проблемами зайнятості сільському господарстві та соціально-трудовими відносинами на селі займались Величко А.Є., Жибак М.М., Замора О.І.. [8,9,10]

Аналізуючи економічну активність сільського населення, варто сказати, що  за підсумками 2008 року вона становить 65, 6 % від всього сільського населення.  Щодо якісного складу зайнятих на селі, слід сказати, що середній вік працюючих у сільському господарстві за останні 5 років складає 58 років,  а, отже, працювати в селі залишаються люди передпенсійного та пенсійного віку. Водночас, чисельність потенційно освіченої молоді зменшилась на 53,3 тис. осіб, тобто в 2-3 рази. [1,2]

Основною перешкодою високому рівневі зайнятості в сільськогосподарському виробництві, є відсутність перспектив та низький рівень оплати праці. Диференціація оплати праці у економіці серед видів діяльності склалась так, що найвищі показники заробітної плати за підсумками січня 2010 року пов’язані з фінансовою діяльністю - 4179 грн. В сільському господарстві середня заробітна плата складає 1114 грн., що порівняно з середньою зарплатою по всіх видах діяльності в економіці України (1916 грн.) складає 58,14%.[13]

Важливим аспектом у забезпеченні соціально-трудової стабільності є соціальне партнерство, що реалізується через укладання трудових угод. Станом на 31.12.2009 року укладено та зареєстровано майже 95 тис. колективних договорів, ними охоплено біля 9 млн. працівників, що складає 83,9% до облікової кількості штатних працівників, а з числа працівників сільського господарства - 86,9% всіх штатних працівників. [13]

Важливою перешкодою зайнятості в селі є нерозвиненість соціальної інфраструктури. У понад 12 % сіл немає жодного об’єкта соціальної сфери та побутового обслуговування, майже зруйнована система громадського транспорту. Така ситуація і зумовлює незайнятість трудових ресурсів в сільській місцевості та депопуляцію. Рівень благоустрою житла сільських домогосподарств нижчий, ніж міських. На селі лише кожне п’яте домогосподарство має водопровід та обладнане каналізацією, газовою колонкою – 5 %, централізованим газопостачанням 43 %, телефонним зв’язком 20 %. В Україні сьогодні 50 % усіх медичних послуг в сільській місцевості надається на первинному рівні. За даними Міністерства охорони здоров’я України, у 2008 р. до закладів охорони здоров’я, розташованих у сільській місцевості, було направле­но 1964 молодих спеціалістів (46 % від загальної чисельності випускників медичних закладів державного замовлення). [15] Але статистичні дані не від­сте­жують відсоток медичних працівників, які залишають сільські медичні заклади при першій нагоді через низьку заробітну плату, відсутність сучасного медичного обладнання, невирішеність житлово-побутових умов. Враховуючи сучасний стан, сільський мешканець, зокрема молода людина на селі, є психологічно мотивованою на переїзд до більш, з її точки зору, соціально захищеного міста, регіону або ж країни.

Для подолання вказаних проблем слід забезпечити ефективну державну підтримку, а саме: удосконалення орендних відносин, створення сприятливих умов праці і проживання в сільській місцевості. Першим кроком до цього є реформування правової бази з метою сприяння соціально-економічній перебудові села з врахуванням європейського вектору інтеграції України відповідно до вимог Єврокомісії.

Держава повинна посилити і соціальну функцію через обґрунтовану оплату праці і соціальні гарантії та забезпечити зацікавленість працівників і роботодавців в покращенні соціально-трудових відносин, що є важливим чинником мотивації, вирішити питання транспортного зв’язку сільської місцевості з містом, забезпечити впровадження на державному рівні гарантованого робочого місця в аграрному секторі із забезпеченням рівня середньої заробітної плати по відповідному регіону.  [9]

На сучасному етапі особливо сільська молодь потребує комплексної державної підтримки, в першу чергу в отриманні якісної базової та професійної освіти, створенні умов медичного обслуговування та працевлаштуванні. 

У напрямку подолання безробіття серед сільської молоді вже є певні позитивні зрушення, пов’язані з становленням фермерства на селі та розвитком інфраструктури зеленого туризму. Проте ці два напрямки знаходяться у стадії розвитку та потребують розробки і прийняття на регіональному та державному рівнях програм, направлених на визначення правового статусу цих сфер діяльності, забезпечення умов початкового кредитування, встановлення пільгових податко­вих періодів тощо. [10]