Соціал-демократизм

Шляхи й методи боротьби за соціалізм були предметом гострих дискусій від самого по­чатку виникнення організованого робітничого руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій соціал-демократії революційний шлях до соціалізму через завоювання політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. В ході гострих дискусій, які точились між соціал-демократами навколо цих пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим класом, представленим соціал-демократією, як у мирній, парла­ментській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у формі демократичної парламентської республіки; усуспільнення засобів виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добро­вільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих колективних господарств тощо. Концепція стала так званою справою марксистів другого покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії Карла Каутського (1854—1938).

Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської концепції. Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850—1932) висунув та обгрун­тував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий час має ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної економіки.

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами, особливо з К. Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди ревізіонізмом і продовжував обґрунтовувати неминучість соціалістичної революції. Ленінська концепція революції, сформульована з ураху­ванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіаліс­тичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення диктатури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демо­кратами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику. Слідом за цим уряди своїх країн підтримали Інші соціал-демократичні партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних партій припинив своє існування. Під час війни соціал-демократи проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчизни». Російські ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і проле­тарську революцію.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

В цілому перед Другою світовою війною соціал-демокра­тія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Велико­британії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р. соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали комуністи. У Західній Європі лише італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не мали своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра­тичних партій, в країнах Західної Європи їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був від­новлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» — програмний документ соціал-демократичного руху. Деклара­ція означала відмову від розуміння соціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва, офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою соціал-демократичного руху і проголошувала демократію найвищою цінністю, одночасно метою й засобом її досяг­нення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізо­вані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія.

Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або є правлячими. Незаперечні, наприклад, соціальні досягнен­ня у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних виплат були уповільнення темпів економічного розвитку, зниження підприємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення спожи­вацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику, шукати найоптимальніші варіанти практичного поєднання соціальної захище­ності та економічної ефективності. Про це свідчать і рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу, який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була прийнята нова програма Соцінтерну — «Декларація прин­ципів», в якій переглянуто попередні погляди на деякі методи економічної діяльності, котрі раніше вважались незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналі­зація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні державна власність не є гарантією економічної ефективності або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій, з яких більш як ЗО партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і найвпливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічу­ється близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Євро­пи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.