Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Проте якщо вони у тій чи іншій формі з'явилися з виникненням держави, то наука про політику формувалася в міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля. Політичну науку вони розу­міли як науку про загальне благо, втіленням якого має бути держава. Так, Сократ започаткував перехід політичної свідомості з дотеоретичного на теоретичний рівень. Поглядам на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю він надав форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми організації державної влади. Арістотель призначення політики і науки про неї вбачав у тому, щоб наділяти людей позитивними рисами, забезпечувати їх справедливе спільне проживання в суспільстві. Для реалізації цього призначення політики необхідно шукати найкращі форми державного правління.

Арістотель багато в чому заклав основи політології як окремої самостійної науки, тому іноді його називають батьком цієї науки. Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню прак­тичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу, та це ще не була політологія в сучасному її розумінні.

Крім Н. Макіавеллі, великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної сис­теми соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Велико­британії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін. У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створен­ням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі. У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій.

Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. в центрі уваги західної політології перебувала держава, її інститути і форми, то в 30—50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американ­ським ученим належить також заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона вперше з'явилася в університетах США в середині ХІХ ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демо­кратичних цінностей. У європейській вищій школі політологію почали викладати лише з середини XX ст.

СРСР, як й інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології, до осягнення демократичного світового надбання суперечило інтересам панівної комуністичної верхівки. Тому аж до другої половини 80-х років в СРСР політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, Історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін.

Ставлення до політології почало змінюватися лише в період пере­будови. 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою «Політичні науки». В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій, присвоєння вчених ступенів кандидата політичних наук і доктора політичних наук. У цей же час політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Відповідні процеси відбувались і в Україні. З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах. Однак негативна реакція керівників багатьох вузів, особливо технічних, на надмірну ідеологізацію навчального процесу за часів комуністичного панування призвела до вилучення з навчальних планів ряду соціально-гуманітарних дисциплін, у тому числі політології.

Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах збільшено до 108 годин. Крім того, ця дисципліна введена до переліку спеціальностей підготовки фахівців.

Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київ­ському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїн­ському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова (Київ), Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У недержавної форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний факультет.

Політологічні знання, на перший погляд, здаються простими й доступними. Напевне, цим пояснюється та легкість, з якою іноді розпочинають підготовку політологів, пишуть словники, підручники й навчальні посібники з цієї дисципліни, захищають кандидатські і навіть докторські дисертації. Та видима простота політологічних знань є оманливою, і ми поки що перебуваємо лише на самому початку тривалого процесу опанування цієї науки на рівні її світових досягнень.

Рекомендована література

Александров Н. Д., Сулимое В. Е,

О некоторых методологических основах политологии // Социально-полит, науки. 1991. №3.

Алексеева Т. А.

Предмет политической философии // Полит. исследования. 1992.

№3.

Бодуен Ж..

Вступ до політології. К., 1995.

Бойме К..

Сравнение в политической науке // Социально-полит. науки. 1992.

№2.

Бутенко А. П.

Политология как наука и как учебная дисциплина в современной

России // Социально-полит. журн. 1993. № 9—10.

Гаджиев К. С.

Опыт введения в политологию. Концептуальный и политический

аспект // Полит. исследования. 1992. № 1—2.

Гареев Э. С, Дорожкин Ю. И., Штейнгарт Р. 3.

О политологии и ее преподавании в вузе // Социально-полит.

науки. 1991. № 7.

Ильин М. В., Коваль Б. И.

Что есть политика и что — наука о политике (опыт нетради­ционного обзора) // Полит. исследования. 1991. № 4.

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е.

Основные категории политической науки (раздел учебного

пособия) // Полит. исследования. 1996. № 4.

Истон Д.

Новая революция в политической науке // Социально-полит. журн.

1993. № 8.

Краснов Б. И.

Политология как наука и учебная дисциплина // Социально-полит.

журн. 1995. № 1.

Малыхин А., Чернышев В.

Наука о политике // Социально-полит. науки. 1991. № 1. Марченко М. Н.

На пути становления политической науки в СССР // Социально-полит. науки. 1991. № 3.

Панарин А. С.

Философия политики. М., 1996.

Политика как научная дисциплина по Д. Хелду // Полит. иссле­дования. 1991. № 5. Рогачев С. Я.

Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. 1993. № 5.

Рудич Ф. М.

Политология: теоретический и прикладной контекст // Социально-полит. журн. 1996. № 5.

Федун Л. А.

О предмете и методе политологии // Социально-полит. науки. 1991.

№ 3.