- •Політологія
- •Передмова
- •Розділ 1 становлення й розвиток політичних ідей
- •Предмет політології
- •1 Об'єкт і предмет політології політологія та інші науки про суспільство
- •Предмет політології
- •Закономірності політології
- •Структура політології
- •2 Основні категорії, методи і функції політології Категорії політології
- •Методи політологічних досліджень
- •Функції політології
- •Становлення політології як науки і навчальної дисципліни
- •Глава 2
- •1 Зародження політичних ідей та їх розвиток у стародавньому світі
- •Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
- •Політичні вчення Стародавній Греції
- •Політична думка у Стародавньому Римі
- •Вчення Фоми Аквінського про державу
- •Політичне вчення Марсилія Падуанського
- •3 Політичні вчення епохи відродження
- •Політичне вчення Нікколо Макіавеллі
- •Вчення Жана Бодена про державу
- •Політичні ідеї утопічного соціалізму
- •4 Становлення і розвиток політичної науки нового часу
- •Політичні вчення в Голландії
- •Політичні вчення в Англії
- •Політичні вчення у Франції
- •Політичні вчення в Німеччині
- •5 Основні напрями західноєвропейської політичної думки XIX - початку XX ст.
- •Класичний лібералізм
- •Критично-утопічний соціалізм
- •Марксизм
- •Елітизм
- •Глава 3 зародження і розвиток української політичної думки
- •1 Політичні погляди у київській русі
- •«Слово про закон і благодать»
- •«Повість врем'яних літ»
- •«Руська правда»
- •«Повчання»
- •«Слово о полку Ігоревім»
- •2 Українська політична думка литовсько-польської і польсько-козацької доби (XVI-xvііi ст.)
- •Станіслав Оріховський - Роксолан
- •Христофор Філалет
- •Іван Вишенський
- •Становлення козацько - гетьманської держави
- •Пилип Орлик
- •Стефан Яворський
- •Феофан Прокопович
- •3 Політична думка україни в XIX ст.
- •Микола Костомаров
- •Тарас Григорович Шевченко
- •Михайло Драгоманов
- •Сергій Полонинський
- •Іван Франко
- •4 Основні напрями розвитку української політичної думки у першій половині XX ст.
- •Соціалізм
- •Націоналізм
- •Націонал - демократизм
- •Розділ 2
- •Суб'єкти політики
- •Функції політики
- •2 Зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя Місце політичних відносин у системі суспільних відносин
- •Види політики
- •Політика як наука й мистецтво
- •Глава 5 політична влада
- •1 Влада як суспільне відношення Сутність і види влади
- •Політична влада
- •Концепції влади
- •2 Ресурси й легітимність політичної влади
- •Ресурси політичної влади
- •Поняття легітимності влади
- •Ознаки легітимності
- •Типи легітимності політичної влади
- •Глава 6 соціальні засади політики
- •1 Сутність та особливості соціальних відносин
- •2 Соціальні спільності як суб'єкти політичних відносини
- •Соціально-класові спільності
- •Соціально-етнічні спільності
- •Соціально-демографічні спільності
- •Соціально-професійні спільності
- •Соціально-теритериторіальні спільності
- •3 Соціально-політичні конфлікти Поняття соціально-політичного конфлікту
- •Соціальна політика
- •Глава 7
- •1 Сутність і значення системного аналізу політики Сутність системного аналізу
- •Концепція політичної системи д. Істона
- •Модель політичної системи г. Алмонд
- •2 Структура і функції політичної системи суспільства Структура політичної системи
- •Функції політичної системи
- •Закономірності функціонування політичної системи
- •З. Типологія політичних систем
- •Розділ 3 інституціоналізовані форми політики
- •Глава 8
- •Держава - головний інститут політичної системи суспільства
- •1 Сутність, ознакита функції держави Сутність та основні ознаки держави
- •Основні концепції походження держави
- •Функції держави
- •2 Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади
- •Глава держави
- •Парламент
- •Поділ державної влади
- •3 Форми держави
- •Форми державного правління
- •Форми державного устрою
- •Організація державної влади в Україні
- •Глава 9
- •1 Сутність та основні ознаки правової держави з історії теорії правової держави
- •Основні ознаки правової держави
- •2 Громадянське суспільство та його взаємозв'язок з державою Становлення концепції громадянського суспільства
- •Структура громадянського суспільства
- •Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства
- •3 Проблеми становлення правової держави і громадянського суспільства в україні
- •Формування правової держави
- •Становлення громадянського суспільства
- •Глава 10 політичні партії і партійні системи
- •1 Сутність, генезис і функції політичних партій Сутність політичної партії
- •Генезис політичних партій
- •Функції політичних партій
- •Типологія партій за соціальною основою
- •Інші типології політичних партій
- •3. Партійні системи
- •Поняття партійної системи
- •Багатопартійна система
- •Двопартійна система
- •Однопартійна система
- •4 Політичні партії та основні типи сучасних виборчих систем
- •Мажоритарна виборча система
- •Пропорційна виборча система
- •Змішана виборча система
- •Взаємозв'язок форм правління і виборчих систем
- •5 Партійна й виборча системи в україні Становлення багатопартійності в Україні
- •Особливості партійної і виборчої систем України
- •Глава 11 групи інтересів
- •1 Поняття і функції груп інтересів Сутність групового підходу до вивчення політики
- •Поняття «групи інтересів»
- •Функції груп інтересів
- •2 Типологія груп інтересів
- •Профспілки
- •Жіночий рух
- •3 Політичне представництво груп інтересів
- •Безпосереднє політичне представництво інтересів
- •Опосередковане політичне представництво інтересів
- •Глава 12 політичні режими
- •1 Поняття і структураполітичного режиму Поняття політичного режиму
- •Структура політичного режиму
- •2 Типологія політичних режимів
- •Типологія політичних режимів г. Моски
- •Політичні й державні режими
- •Демократичний. Політичний режим
- •Трансформація політичних режимів
- •3 Теоретичні засади демократії Поняття демократії
- •Політичні принципи демократії
- •Основні концепції демократії
- •Розділ 4 персоналізовані аспекти політики
- •Глава 13
- •Особа як суб'єкт політики
- •1 Політична суб'єктність особи Поняття «людина», «індивід», «особа»
- •Політична суб'єктність особи
- •2 Основні типи й види політичної поведінки
- •Поняття політичної поведінки
- •Типи й види політичної поведінки
- •Основні форми політичної участі. Референдум
- •Специфіка масової поведінки в політиці
- •Мотивація політичної поведінки
- •3 Політика і мораль Історичний аспект
- •Моральна дилема в політиці
- •Глава 14 політичні еліти
- •1 Поняття і сучасні концепції політичних еліт Поняття політичної еліти
- •Сучасні концепції політичних еліт
- •Функції політичної еліти
- •Типологія політичних еліт
- •Еліта і бюрократія
- •Шляхи формування політичних еліт
- •Глава 15 політичне лідерство
- •1 Сутність, витоки і функції політичного лідерства Сутність політичного лідерства
- •Витоки політичного лідерства
- •Функції політичного лідерства
- •2 Типологія та механізми формування політичного лідерства Типологія політичного лідерства
- •Механізми формування політичного лідерства
- •Глава 16 політична культура
- •1 Сутність і структура політичної культури Сутність політичної культури
- •Структура політичної культури
- •Поняття політичної свідомості
- •Політична психологія та ідеологія
- •Буденна й теоретична політична свідомість
- •Індивідуальна, групова й масова політична свідомість
- •3 Типи й функції політичної культури
- •Типологія політичної культури г. Алмонда і с Верби
- •Типологія політичної культури є. Вятра
- •Вплив політичної культури на політичну систему
- •Функції політичної культури
- •4 Політична соціалізація Сутність політичної соціалізації
- •Етапи політичної соціалізації
- •Розділ 5 політика як міжнародний процес
- •Глава 17
- •Міжнародна політика
- •1 Зовнішня політика Міжнародна і зовнішня політика
- •Цілі і функції зовнішньої політики
- •Засоби зовнішньої політики
- •2 Міжнародні політичні відносини Сутність та особливості міжнародних відносин
- •Структура міжнародних політичних відносин
- •3. Світовий політичний процес Поняття світового політичного процесу
- •Марксистська концепція світового політичного процесу
- •Геополітичні концепції
- •Концепція політичного реалізму
- •Модерністські концепції
- •Глава 18 світові ідейно-політичні доктрини
- •1 Класичні буржуазніідейно-політичні доктрини і сучасність
- •Лібералізм
- •Консерватизм
- •2 Основні ідейно-політичні доктрини в робітничому русі
- •Комунізм
- •Соціал-демократизм
- •3. Ідейні засадиполітичного екстремізму
- •Анархізм
- •Троцькізм
- •Взаємовплив політичних ідеологій
- •Глава 1. Предмет політології
- •Глава 2. Основні історичні віхи пізнання політичних
- •Глава 3. Зародження і розвиток української політичної думки
- •Глава 4. Природа політики
- •Глава 11. Групи інтересів
- •Глава 17. Міжнародна політика
- •Глава 18. Світові ідейно-політичні доктрини
Організація державної влади в Україні
За конституційним визначенням «Україна суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»(ст. 1). Демократичний характер української держави конституційно закріплюється через республіканську форму правління і принципи народного суверенітету: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6).
Вищими органами державної влади в Україні є глава держави — Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої влади — Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів і вищі суди — Конституційний Суд, Верховний Суд і Вищий Господарський Суд.
Форму державного правління в Україні Конституція визначає лише у найбільш загальній формі, проголошуючи її республікою. Та чи інша форма республіканського правління — президентська, парламентарна чи змішана — в Конституції конкретно не визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення, передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як спосіб формування і функціонування уряду.
Щодо способу формування і функціонування уряду Україна в роки незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської до президентської, а потім — до президентсько-парламентарної форми правління. Якщо в перші роки незалежності основний склад уряду визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави і главою державної виконавчої влади України» (це головна ознака президентської республіки) й визначивши, що він «як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолювані ним Уряд — Кабінет Міністрів України — та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади» (ст. 19) і «призначає Прем'єр-міністра України, формує новий склад Уряду України — Кабінет Міністрів України» (ст. 22).
Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є главою держави...» (ст. 102) і не тільки «призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч. 9), а й «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах» (ст. 106, ч. 10), «утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106, ч. 15). Такі повноваження Президента свідчать про те, що він фактично є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цього не визнає. Реально в Україні існує дуалізм виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президентом і Прем'єр-міністром за домінуючої ролі глави держави.
За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної Ради щодо формування і функціонування уряду належать: «розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України», «надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13). Верховна Рада також «може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України» (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України» (ст. 115).
Такий розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів між Президентом і Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а участь парламенту в цьому процесі зводиться до надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму державного правління як змішану, причому саме як президентсько-парламентарну, а не навпаки — парламентарно-президентську.
Відповідно до цієї форми правління в Україні впроваджена подвійна політична відповідальність уряду: Кабінет Міністрів несе політичну відповідальність і перед Президентом, і перед Верховною Радою, які можуть відправити його у відставку. Проте Президент ніяким чином не відповідає за дії виконавчої влади, оскільки формально не визнається її главою, а Кабінет Міністрів не має ніяких засобів впливу на Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським шляхом і не спирається на партійну більшість у парламенті. Це спричинило нестабільність уряду, яка виявилася, зокрема, в тому, що за роки незалежності в Україні діє вже дев'ятий за складом уряд. Впроваджуючи президентсько-парламентарну форму правління, в Україні не вдалося реалізувати її основну перевагу — забезпечення стабільності уряду.
Завдяки змішаній формі правління Президент України має досить широкі повноваження. Крім наявних у глави держави в президентській республіці повноважень, Конституція надала йому право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, причому «законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово» (ст. 93), а також право розпуску парламенту: «Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися» (ст. 90).
Організація державної влади в Україні нині нагадує ситуацію, описану російським конституціоналістом С. Ю. Кашкіним: «У більшості країн, які скинули в недавньому минулому тоталітарні режими (Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія, Союзна Республіка Югославія та Сербія і Чорногорія, що входять до її складу), встановилася змішана республіканська форма правління, за якої уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний президент, який нерідко є харизматичним лідером нації, тобто маючи загальновизнану популярність і народну довіру, не втручаючись у поточне управління, спрямовує політичний курс. Глава уряду нерідко виступає в ролі «хлопчика для биття»: коли щось не виходить, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом. У цьому, напевне, даються взнаки риси певної національної психології, які склалися за багато десятиліть, а іноді навіть віки одноосібної влади» .
Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації хіба що в гірший бік, тому що уряд в ній не спирається на парламентську більшість, а це лише додатково погіршує умови його функціонування. Чітко визначеної і стабільної більшості у Верховній Раді взагалі немає, що пов'язано з умовами її формування та функціонування. Оскільки представлені у Верховній Раді політичні партії не беруть участі у створенні уряду, який формується позапарламентським шляхом, то їм немає потреби об'єднуватися в більшість з метою створення урядової коаліції, на яку міг би спиратися Кабінет Міністрів.
Створення стійкої та ефективно діючої більшості у Верховній Раді утруднюється також порядком її формування. За чинним виборчим законодавством одна половина з 450 народних депутатів обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а друга — у єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий порядок трапляється в демократичних державах. Однак на відміну від інших держав в Україні народні депутати, обрані в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою, не зв'язані у Верховній Раді ні партійною, ні фракційною дисципліною, поводяться там на власний розсуд і відстоюють не стільки суспільні, скільки вузькогрупові й персональні інтереси.
Не краще стоїть справа і з тими народними депутатами, які обрані до Верховної Ради за партійними списками. Хоч потрапили вони до парламенту завдяки партіям, проте не несуть ніякої відповідальності ні перед самими партіями, ні перед їхніми парламентськими фракціями і можуть вільно переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди. Така практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких із них в разі залишення партійної фракції обраний за партійним списком депутат втрачає мандат. Навіть депутати-мажоритарники там зв'язані партійною дисципліною, бо без партійної підтримки вони мали б незначні шанси перемогти на виборах і нічого б не змогли вирішувати в самому парламенті. Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисципліною, є поєднанням різноспрямованих групових і персональних інтересів і відстоює не стільки загальнонаціональні, скільки групові інтереси. Він є некерованим і фактично неструктурованим. У ньому важко сформувати постійну більшість, тому рішення приймаються ситуативною більшістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фракцій, оскільки ті можуть вільно їх залишати, ставлячи під загрозу саме існування фракції.
Як зазначає російський конституціоналіст В. А. Рижов, «не можна уявляти собі парламент як арену, на якій рівноправно стикаються всі і всілякі наявні в даному суспільстві інтереси, тому що депутати — просто провідники інтересів своїх виборців. Відсутність розвиненої партійної структури, яка опосередковує відносини між виборцями і парламентом, у нашій країні та в ряді інших держав після падіння панування компартій призвело до того, що парламент став-таки ареною боротьби найдрібніших інтересів — амбіцій окремих депутатів та їхніх груп, жодним чином не пов'язаних з інтересами виборців. Світовий досвід показує, що парламент тоді виступає справжнім представником нації (народу), коли в його складі наявні великі політичні об'єднання депутатів, які виражають інтереси значних верств виборців».
Організація державної влади в Україні, особливо законодавчої гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим кроком у цьому напрямі було б формування Кабінету Міністрів на основі парламентської більшості, що надавало б сенсу її створенню.
Необхідність створення більшості й забезпечення стабільності уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення партійно-політичної структурованості парламенту, а у зв'язку з цим — змін у виборчому законодавстві, найімовірнішим варіантом яких є перехід до суто пропорційної виборчої системи. Відбуватиметься, отже, дрейф у бік парламентарної форми правління. Однак самі по собі такі зміни не гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Важливе значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі механізму здійснення державної влади, у тому числі виборчої системи.
За формою державного устрою Україна є унітарною державою. Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Рекомендована література
Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. К., 1996.
Авер'янов В. Б.
Органи виконавчої влади в Україні. К., 1997.
Барнашов А. М.
Теория разделения властей: становление, развитие, применение.
Томск, 1988.
Білоус А. О.
Політико-правові системи: світ і Україна. К., 2000.
Вебер М.
Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990.
Дарендорф Р.
От социального государства к цивилизованному сообществу //
Полит, исследования. 1993. № 5.
Енгельс Ф.
Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 21.
Ильин М И.
Политический дискурс: слова и смыслы. Государство // Полит.
исследования. 1994. № 1.
Каст С. И.
Империи: генезис, структура, функции // Полит. исследования. 1997. № 5.
Кувалдин В. Б.
Президентская и парламентская республики как формы демократического транзита (российский и украинский опыт в мировом контексте) // Полит. исследования. 1998. № 5.
Ладиченко В. В.
Поділ влади: Теорія і практика. К., 1998.
Ленін В. І.
Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції // Повне зібр. творів. Т. 33.
Ленін В. І.
Про державу. Лекція в Свердловському університеті 11 липня 1919 р. // Повне зібр. творів. Т. 39.
Макаров О. В.
Соотношение права и государства// Государство и право. 1995. № 7.
Моллимен Л.
Федерализм и национальное государство (к истории вопроса) //
Полит. исследования. 1992. № 4.
Ребкало В.
Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. 1995.
№ 6.
Рябов С. Г,
Державна влада: проблеми авторитету й легітимності К., 1996.
Рябов С. Г.
Політологічна теорія держави. К., 1996.
Сахаров И. А.
Институт президентства в современном мире. М.., 1994.
Тавадов Г. Т.
Современные федерации и их субъекты // Социально-полит. журн.
1997. № 1.
Тарасов Е. Н.
Государство как институт политической системы // Социально-полит. журн. 1994. № 1—2.
Четверний В. А.
Размышления по поводу теоретических представлений о государстве // Государство и право. 1992. № 5.
Чиркин В. Е.
Основы сравнительного государствоведения. М., 1997.
Что такое демократия? Парламентаризм и правительственная система — определение и разграничение // Полит. исследования. 1992. № 3.
Шабо Ж.-Л.
Государственная власть: конституционные пределы и порядок
осуществления // Полит. исследования. 1993. № 3.
Шаповал В. М.
Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К., 1995.
Шаповал В. М.
Зарубіжний парламентаризм. К., 1993.
Шаповал В. М.
Президент у механізмі здійснення державної влади. К., 1995.
Энтин Л. М.
Разделение властей: опыт современных государств. М., 1995.