Інші типології політичних партій

За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на ідейно-політичні, праг­матичні та харизматично-вождистські. Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. Прагматичні — це такі партії, які орієнту­ються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії виборців.

Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його під­тримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямова­ність, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

Ідеологічна спрямованість політичних партій значною мірою визначає їх основні, загальні цілі й характер діяль­ності, за якими партії поділяються на революційні, рефор­містські та консервативні. Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські орієнтуються на значні перетворення існую­чого ладу, але зі збереженням його основ. Революційними проявили себе комуністичні партії, реформістськими — соціал-демократичні. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни.

З класифікацією політичних партій за соціальною осно­вою, ідеологічною ознакою, основними цілями та характером діяльності тісно пов'язаний їх поділ на ліві, центристські і праві. Нагадаємо, що такий поділ був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї — парламенту Франції — праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч — радикали, які обстою­вали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали — посередині між консерваторами і радикалами. Відтоді правими стали називати прихильників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націона­лістичних, фашистських тощо) — власники.

Звичайно, такий поділ відносний. Основні цінності та орієнтації правих і лівих, особливо в останні десятиліття, часто перетинаються. Так, у 80-ті роки соціал-демократичні партії багато чого запозичили в лібералів, наприклад орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання економіки. Зі свого боку, ліберали й навіть консерватори за прикладом соціал-демократів стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.

Залежно від типу організаційної структури політичні партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єд­нують у своїх лавах невелику кількість впливових професій­них політиків і спираються на фінансову підтримку підпри­ємницьких структур. Французький політолог М. Дюверже, який ще в 50-х роках запропонував таку (бінарну) класифі­кацію політичних партій, назвав кадрові партії «партіями нотаблів» (від франц. notable — видний, почесний, імени­тий) — людей, чиє становище в суспільстві забезпечує їм авторитет у політичному житті.

Кадрові партії є децентралізованими об'єднаннями. Вони, як правило, не мають фіксованого членства, зверта­ються до громадян лише в період виборчої кампанії. Такими є, наприклад, консервативні й ліберальні партії країн Захід­ної Європи, Республіканська й Демократична партії США.

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християн­ських партій. Масовими можуть бути і фашистські партії.

Кадрові й масові партії розрізняють іще за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові — більш як 10 відсотків.

Масові партії можуть мати слабку або міцну організа­ційну структуру. Партії з міцною організаційною структу­рою — це партії централізовані, з чітким членством, ієрар­хічною побудовою, сильним керівним центром, здатним забезпечити партійну дисципліну і проведення програмної політичної лінії. До них належать передусім комуністичні і фашистські партії. Партіями зі слабкою організаційною структурою є соціалістичні й соціал-демократичні.

М. Дюверже згодом доповнив свою бінарну класифіка­цію, виокремивши поряд з кадровими й масовими третій тип політичних партій — непрямі партії. Це такі партії, прина­лежність до яких визначається членством в іншій організації. Наприклад, у Великобританії член профспілки, яка входить до Британського конгресу тред-юніонів, автоматично стає (якщо не відмовляється) членом Лейбористської партії. Отже, ця партія є непрямою.

За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділяються на: неподільно пануючі в політичній систе­мі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів; правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу; опозиційні — такі, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими пар­тіями політичного курсу.

На відміну від таких партій, що легально діють у полі­тичній системі, в країні можуть бути й нелегальні партії — законодавчо заборонені чи такі, котрі через переслідування діють у підпіллі. Заборона всіх або майже всіх політичних партій притаманна диктаторським режимам. У деяких країнах забороненими є комуністичні партії як такі, що прагнуть до зміни суспільного ладу неконституційним шляхом.

За парламентською основою розрізняють парламентські (парламентсько-електоральні) і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне викори­стання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за резуль­татами виборів. Як зазначає М. Дюверже, для таких партій завоювання місць у представницьких органах є сутністю життя, причиною існування й вищою метою, а парламентська фракція виступає головною ланкою, іноді — керівним та організаційним центром.

Характерними рисами непарламентських партій, за М. Дюверже, є доктринальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.

Можливі й інші типології політичних партій. У сучасній західній політології поширена трикомпонентна типологія — виокремлення кадрових партій, масових партій і партій виборців. Різні характеристики партій дають можливість глибше зрозуміти їхню сутність, стратегію й тактику діяль­ності, місце і роль у політичній системі.