Філософія_1

Філософія нового часу

Лок вимагає усвідомлення того, що тут ми маємо справу з поняттями зовсім іншого порядку, ніж з простими властивостями, що спостерігаються в чуттєвому досвіді, а тому, використовуючи ці поняття в нашій мові, ми повинні прояснити їх зміст. У цій вимозі яскраво проявиться дух Просвітництва: боротьба з викривленими думками і затьмареними поняттями уможливлює розумне спілкування як у публічному житті, так і в науці.

В утворенні абстрактних понять Лок допускає активну творчу діяльність розсудку (рефлексії). Що ж стосується загального значення ідей, то перевірка полягає у зведенні їх елементів до простих ідей сприйняття. Але це не означає, що складні ідеї є лише сумою простих, а виражає лише те, що окремі прості дані відчуттів є необхідною, але не достатньою умовою пізнання. Тому Лок не є радикальним сенсуалістом, крім того, він не відкидає повністю існування інтуїтивного знання. Він, наприклад, вважав, що існування Бога закладене у людському розумі, що певні етичні правила важливі для усіх і тим приймав ідею природного права.

З’ясувавши, звідки беруться наші думки та відчуття, Лок провів розрізняння між “первинними” і “вторинними” чуттєвими якостями. Під первинними якостями розуміються просторові властивості речей. Властивості, пов’язані із особливостями відчуттів, Лок називав вторинними чуттєвими якостями (тепле, холодне, зелене тощо). Вони відображають не ознаки самих речей, а тільки їх зовнішній вплив на наші відчуття. Можна сперечатися, чи солодке яблуко чи кисле, але ніхто не заперечуватиме, що воно кругле, нікого не переконаєш, що воно важить вісім кілограмів, коли в ньому лише двісті грамів. Тому Лок приймав фізичний світ за реальність.

Джордж Берклі (1658–1753) був одним з найпослідовніших сенсуалістів. На його думку, існує тільки те, що ми відчуваємо; його вихідна теза звучить так: “Бути – це означає бути сприйнятим”. Припущення, ніби за тим, що ми відчуваємо, стоїть якась “субстанція”, було б надто поспішним, оскільки ми не відчуваємо ні “матерії”, ні “речовини”. Людині можна навіяти ті чи інші відчуття, її можна загіпнотизувати, і вона навіть зможе сидіти без стільця. Але якщо не сам стілець був твердим, то що змусило мене відчути його твердість? Берклі називає це “волею” або “духом”. Він вважав, що усі наші ідеї мають причину поза нашою власною свідомістю, і ця причина за своєю природою нематеріальна. Вона – дух. За Берклі, моя душа може бути причиною моїх

101

Тема 6

уявлень, як це буває уві сні. І тільки якась інша воля або дух слугує причиною ідей, які формують наш “матеріальний” світ. Усе, говорить він, “спричинене духом, який є причиною усього у всьому” і “з якого складаються усі речі”. Звичайно, Берклі мав на увазі Бога. Усе, що ми відчуваємо і бачимо, є “наслідком дії Божої сили”. Бог присутній у нашій свідомості і викликає у ній ціле розмаїття ідей і відчуттів, яким ми постійно піддаємося. Об’єктами нашого пізнання є ідеї, вони зводяться до сприйнять, постійні комбінації ідей утворюють речі, але уявлення та їх комбінації знаходяться тільки в розумі; сприйняття завжди конкретні та індивідуальні, тому абстрактні ідеї є лише ілюзіями, відмінність між первинними та вторинними якостями оманлива.

Девід Юм (1711–1776) починав з твердження, що людина має два різні типи уявлень: враження (безпосереднє сприйняття зовнішньої реальності через відчуття) та ідеї (уявлення уявлень; спогади про враження). Як і у Лока, вони є простими та складними. Юм стверджує, що часто ми складаємо фальшиві ідеї та уявлення того, чого не існує у природі. Прикладом може бути крилатий кінь. Свідомість з одного враження взяла крила, а з іншого – коней, склеїла до купи і так сконструювала фальшиву “ідею”. Юм прагнув перевірити усі складні уявлення, аби переконатися, чи можуть вони існувати насправді. Він запитував: від якого враження походить те чи інше уявлення, з яких простих ідей складається складне поняття? Так Юм одержав критичний метод для аналізу людських уявлень. Згідно з цим методом можна знайти зв’язки між науковими природничими ідеями і враженнями, тому вони щось сповіщають про реальність. Але цього не можна сказати про метафізичні ідеї. Юм спростовує наявність духовної субстанції, “я”, чи ядра особистості. Уявлення “я”, на його думку, є довгим ланцюгом простих вражень, які ніколи не сприймаються водночас, це лише в’язка розмаїтих вражень, які набігають одне за одним з незбагненною швидкістю і перебувають у стані постійної зміни та руху.

На цій підставі Юм відхиляв будь-яку спробу довести існування безсмертної душі або Бога. Він не був віруючим, але й не був переконаним атеїстом. Юм – агностик. Агностицизм – це вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішеним питання про істинність або хибність людського пізнання та про існування Бога. За істину Юм приймав тільки те, у чому переконався на власному чуттєвому досвіді. Усі інші можливості залишалися відкритими. Звично говориться, що камінь падає на землю згідно з законом тяжіння. Але ми

102

Філософія нового часу

ніколи не переконувалися на чуттєвому досвіді в існуванні такого закону. Лише пересвідчувалися у тому, що речі падають, але чому це відбувається, виходячи з досвіду, пересвідчитись неможливо. Досліджуючи зміст загальних понять, Юм сконцентровує свою увагу на законі причинності. За цим законом усе, що відбувається, повинно мати свою причину. Юм підкреслює, що очікування того, що одне явище спричиняє друге, закладене не в речах, а у нашій свідомості. Ця природна переконаність людини, що лежить в основі здорового глузду, настільки добре упорядковує світ і події навколо, що ми можемо успішно влаштовуватись у житті. Проте наші очікування спокушають нас робити поспішні висновки. Послідовність певних подій у часі ще не означає існування причинного взаємозв’язку між цими діями. Навчити людей не робити поспішні висновки і є найпершим завданням філософії.

Отже, Юм виступає проти ідеї емпіризму, яка полягає в тому, що досвідні науки дають нам надійне знання. Але й розум у будь-якому разі не забезпечує доступу до необхідних і незмінних принципів природи. Ми повинні покладатись на практичні знання і здоровий глузд. І хоч ця основа не є непогрішною, але є достатньою. В етиці і політиці він віддає почуттям і звичкам те місце, яке забрав у розуму.

Питання 4. Вчення про субстанцію Б. Спінози і Г. Лейбніца

Бенедикт Спіноза (1632–1677) вбачав завдання філософії у тому, щоб допомогти людям побачити життя з позиції вічності. Якщо намагатися охопити єдиним поглядом не лише безмежний простір, але й безмежний час, то людина стає непомітною частинкою природи, маленькою хвилькою на поверхні безмежного моря. Спіноза твердив, що усе існуюче є природою, а оскільки він наділяв природу характеристиками всеосяжної сутності, то вважав, що вона і є Богом. Бог є в усьому існуючому, і все існуюче має існування у Богові. Отже, Бог – це і є сам світ (ця позиція має назву пантеїзму).

Прослідкуємо за рухом думок самого Спінози. Найважливіша його праця “Етика” викладена методом, який використовується в геометрії. “Етика” у Спінози означає “мистецтво життя” і “мораль”. За Спінозою, нам відомі дві властивості або ж форми вияву Бога, які він називає атрибутами Бога, і цими двома атрибутами є Декартові мислення і протяжність. Бог, або природа має безмежно багато інших властивостей, але людині відомі тільки ці два атрибути.

103

Тема 6

Найпростіші явища у нашому повсякденному житті є різними модусами атрибуту мислення або протяжності. Модус – це певний конкретний спосіб вияву субстанції. Небо, дерева, земля, трава – це модуси атрибуту протяжності, думка про них, наші уявлення про них – модуси атрибуту мислення. Ми думаємо, що рухаємося, але можна сказати, що це природа снує наші думки і природа рухається в нас. Бог визначає все, що б ми не робили. Але Бог, на думку Спінози, зовсім не лялькар у ляльковому театрі, який смикає за ниточки і так керує виставою. Бог, або природа є внутрішньою причиною того, що відбувається. У цілісності все має своє місце і діє згідно зі своєю природою; виходить, що субстанція тотожна законам природи. Спіноза, як і Декарт, дотримується механістичного розуміння протяжності. З його вчення про субстанцію випливає, що людина є модусом двох атрибутів – протяжності і мислення. Узгодженість між душею і тілом досягається не в результаті впливу одне на інше, а тому, що одне і друге є вираженням єдиної події в субстанції. Така позиція називається психофізичним паралелізмом. Вона охоплює і політичну сферу, оскільки у відношеннях людини з субстанцією втрачають сенс і примус, і свобода.

Якщо існує тільки субстанція, яка є “причиною самої себе”, а людина лише її модус, чи можна в цьому випадку говорити про існування індивіда та його свободи? Так, але лише тією мірою, в якій вона діє на основі власної природи. Тому для людини визначена мета – охопити все єдиним поглядом та позбутись дії афектів (пристрастей). Лише тоді здобудемо свободу, найвище щастя і душевний спокій. Це й мав на увазі Спіноза, коли казав дивитися на все “з позиції вічності”. Душевні негаразди, вважав він, породжені любов’ю до речей, які піддаються численним змінам. Але ясне і виразне розуміння породжує любов до предмета незмінного і вічного. Особисте безсмертя – ілюзія, але в нашій душі є й вічне. Душа може пам’ятати або уявляти, поки існує тіло, але в Богові є ідея, що виражає сутність нашого тіла у вічній формі, і ця ідея є вічною частиною душі. Інтелектуальна любов до Бога, яку ми відчуваємо, міститься у тій вічній частині душі.

Отже, згідно з ученням Декарта та Спінози, лише під вантажем істини людина відчуває себе вільною, підкоряється тільки самій собі, а не зовнішнім силам.

104

Філософія нового часу

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716) був великим ученим, логіком і філософом. Намагаючись підірвати підвалини механіцизму, він проводить розмежування між сферами власне філософською і власне науковою. Протяжність, на його думку, не може бути сутністю тіл, тому що її недостатньо, щоб пояснити усі властивості тіл, інерцію та силу, що спричиняє сам рух. Це означає, що по той бік протяжності і руху існує ще щось, що має не механікогеометричну природу, а метафізичну, власне воно і є “силою”. Від такої сили походять і рух, і протяжність. Лейбніц вірив у безмежну кількість субстанцій, які він називав “монадами”, щоб підкреслити їх простоту і неподільність. Усе, що існує, є або однією простою монадою, або сукупністю монад, тобто вони є елементами усіх речей, тому, якщо ми зможемо пізнати природу монади, то в такий спосіб пізнаємо природу усього сущого на світі. Основними видами діяльності монад є: а) діяльність сприйняття і уявлення; б) тенденція до послідовних сприйнять.

Що сприймає і відображає кожна монада? Кожна субстанція з точністю відображає сутність усіх інших через існуючі між ними зв’язки, тобто кожна монада є мікрокосмосом, “живе дзеркало Всесвіту”, і якщо мати проникливий розум, то можна пізнати в найдрібнішій монаді усе, що відбулось, відбувається й відбудеться в майбутньому. У кожній миті присутня сукупність часів і подій у часі. Монади утворюють ієрархію, в якій вищі відрізняються від нижчих більшою ясністю і виразністю, з якою вони відображають Всесвіт. За словами Лейбніца, нижчі монади “сплять без сновидінь”, тільки на найвищому рівні відображення досягає свідомості.

Активність самостійна тільки у Бога, у інших вона обмежена “матеріальністю”. “Першоматерія” монади полягає у невиразності сприймань. Отже, маса, непроникливість і протяжність, які раніше вважались істотними характеристиками матерії, у Лейбніца стають “наслідками”, “проявами”. Простір, як він являється чуттям і як його розуміють у фізиці, нереальний, а натомість є його реальна протилежність: розміщення монад у тривимірному порядку відповідно до тієї позиції, з якої вони відображають світ. Кожна монада бачить світ у певній, властивій тільки їй перспективі; тільки в цьому розумінні ми можемо умовно стверджувати, буцімто монада існує в просторі. Порожнього простору немає: кожна можлива позиція зайнята тільки однією реальною монадою. Немає двох абсолютно подібних монад – це принцип Лейбніца

105

Тема 6

“тотожності нерозрізнюваних”. Як простір бере початок у взаємовідношеннях речей, так само й час є феноменальним результатом, що випливає із послідовності речей. Об’єктивна основа часу полягає у факті попереднього нинішнього і наступного існування речей, звідси й випливає ідея часу. Згідно з Лейбніцом, усяка тілесна субстанція взагалі є не накопиченням монад, а агрегатом, уніфікованим однією вищою монадою як домінуючою ентєлєхією. У тварин панівною монадою є душа в класичному розумінні як життєве начало, у людини – духовне начало. Оскільки кожна монада є живою, то увесь світ – живий. Усяке тіло має панівну монаду (душу), проте члени цього тіла сповнені іншими живими істотами, рослинами, тваринами, які, своєю чергою мають панівну ентєлєхію, тобто життєве начало. Це нагадує біг до нескінченності, у поступово спадаючій перспективі. Тому у Всесвіті немає нічого необробленого, безплідного, мертвого, немає хаосу і безпорядку. Ця концепція веде до двох важливих висновків: 1) не можна говорити про народження і смерть. Те що ми називаємо “народженням”, “розмноженням” є приріст і розвиток, а смерть є регресом; 2) слід говорити не про епігенез, тобто розмноження тварин, а про преформацію. У статевих клітинках закладені усі органи майбутнього організму, розвиток полягає лише у розгортанні вже існуючих зародків.

Лейбніц продовжує Декартову теорію, що субстанції не можуть взаємодіяти.

Монади не мають “ні вікон, ні дверей”, але їхні уявлення відповідають тому, що знаходиться по той бік від “вікон і дверей”, бо Бог створив усіх одночасно взаємоузгодженими. Підставою для такої погодженості є власна природа монад. Лейбніц вважав, що кожна монада відображає Всесвіт, але не тому, що Всесвіт діє на неї, а тому, що Бог наділив її природою, яка спонтанно відтворює такий результат. Існує наперед установлена гармонія між змінами в одній монаді і змінами в іншій, що створює враження взаємодії. Це подальший розвиток теорії двох годинників, що б’ють одночасно, бо обидва йдуть синхронно. У Лейбніца безмежна кількість годинників так зроблена Творцем, що усі мають бездоганні механізми. Тим, кому наперед встановлена гармонія видається химерною, Лейбніц вказує, що це чудовий доказ існування Бога.

На відміну від Спінози, Лейбніц у своїй системі видідяє більше місця свободі волі. Він висуває “принцип достатньої підстави”, згідно з яким усе, що трапляється, має свою підставу; та коли йдеться про непов’язані чинники, то

106

Філософія нового часу

підставою їхніх дій є “схильність без необхідності”. Дії людини мають певні мотиви, але достатня підстава її дії не має логічної необхідності. Дії Бога мають той самий ступінь свободи. Він завжди чинить якнайкраще, хоча логічно не зобов’язаний так чинити. Лейбніц погоджується з Томою Аквінським у тому, що Бог не може діяти всупереч законам логіки, проте може узаконити все, що є логічно можливим, і це дає йому велике поле вибору. Умовою його вибору є відсутність тотожних індивідів (інакше як можна вибрати між однаковими?). Тут ми бачимо філософське обґрунтування індивідуалізму. Взаємини між людьми виникають спонтанно. Це відповідає поведінці учасників ринкової економіки, зумовленої не видимим примусом, а вимогами ринку.

Особливе місце серед раціоналістів ХVІІ ст. посідає французький філософ і учений Блез Паскаль (1623–1662). На відміну від них він займає позицію екзистенційної безвихідності щодо пізнавальних можливостей розуму. По-перше, він виокремлює сферу безпосереднього пізнання, що здійснюється серцем. По-друге, буттєвий статус людини, її серединне становище між двома безоднями, двома нескінченностями – у великому і у малому, обмежує розум, робить людину парадоксальною істотою. Ми прагнемо істини, але знаходимо лише невпевненість. Ми шукаємо щастя, а знаходимо біль і смерть. Людина – слабке творіння, тростинка, але мисляча, тому велич її полягає в тому, що вона здатна усвідомити свою ницість. Гідність людського мислення вимагає зосередитись на собі і на Богові, мислити перед обличчям смерті. Людина, яка усвідомила трагізм свого становища, може знайти вихід лише в християнській вірі.

Як бачимо, раціоналісти на відміну від сенсуалістів намагаються створити метафізичні системи, чітко обґрунтувати фундаментальні метафізичні і релігійні питання. Вони мали велике значення у створенні механістичної картини світу, що відіграла значну роль у розвитку природознавства і обґрунтуванні вихідних засад гуманізму.

6.5. ПРОСВІТНИЦТВО зароджується на початку ХVІІІ ст. в умовах абсолютизму. Біля витоків французького Просвітництва стояли Вольтер і Монтеск’є, в середині століття свою діяльність розгорнули Ламетрі, Дідро, Кондильяк, Руссо, Тюрго, Гельвецій і Гольбах, в Німеччині у цей час з’явилася ціла плеяда мислителів: Віланд, Лессінг, Гердер, Гете, Х. Вольф, які, на відміну від французів, поміркованіше ставилися до релігії і були об’єднані навколо національної ідеї. В Україні наприкінці цього століття просвітницькі ідеї

107

Тема 6

проростали на ґрунті німецького Просвітництва. Майже офіційним був підручник “Моральна філософія” Х. Баумейстера, учня Х. Вольфа, у перекладі П. Лодія.

Гаслом Просвітництва було: “Май мужність скористатися власним розумом!” Вольтер (1694–1778), прийнявши ланцюжок міркувань: для активності потрібна свобода волі, а для забезпечення останньої потрібен Бог як вищий принцип, зробив висновок: “якщо б Бога не було, його треба було б видумати!” Він бореться як проти релігійного фанатизму, так і проти атеїзму, ототожнюючи його з аморалізмом. Він не раз заявляв, що практична діяльність людей важливіша, ніж усі метафізичні мудрування. “Будемо обробляти свій сад!"– вигукує він у “Кандиді”, маючи на увазі, що варто трудитися і боротися. Пропонує філософський підхід до історії замість теологічного (йому належить термін “філософія історії”). Оскільки дії людей випливають з їхніх переконань, то боротьба думок є рушійною силою історичного процесу.

Ш.Л. Монтеск’є (1689–1755) розробив принцип розподілу влади як умови свободи і розкрив вплив географічного середовища на політику. К.А. Гельвецій (1715–1771) намагався пояснити людину з наукових позицій. Рушійною силою історичного процесу вважав приватний інтерес. Людина шукає задоволення й уникає страждань. Такий спосіб дії є добрим. Якщо людей просвітити стосовно того, що веде до задоволення і що веде до болю, то тоді кожний шукатиме доброго і результат буде добрим для кожного. Ж.-Ж. Руссо (1712–1778) вважав, що природні почуття (солідарність) ведуть нас до того, щоб служити загальному інтересу, тоді як наш розум спонукає до егоїзму. Тому ми повинні виходити не з розуму, а з почуттів, щоб бути доброчесними. Він дотримується ідеї “суспільної угоди”: “Кожний з нас віддає свої права громаді, верховну владу над якою здійснює загальна воля, і як член громади кожен з нас стає невід’ємною часткою цілого. І в цій загальній волі рівність (політична і економічна) має пріоритет над свободою”. У боротьбі проти релігійних забобонів великого значення набувало обезбожнення природи. У 1740–1750-х роках в Парижі утворився потужний напрямок – матеріалізм. Найзагальніше механістичний світогляд матеріалізму виразив П. Гольбах (1723–1789) у “Системі природи”, він прямо заявляє, що загальний рух у природі породжує рух окремих тіл і частин тіл, а останнє, своєю чергою, підтримує рух цілого, природа є ланцюгом причин і наслідків, що безперервно

108

Філософія нового часу

виникають один з одного, тому ми можемо пояснити фізичні і духовні явища, звички за допомогою чистого механіцизму. Д. Дідро (1713–1784) обґрунтовує органістичну концепцію матеріалізму: природа гетерогена, складається з нескінченної кількості елементів (молекул), яким притаманна своя специфічна внутрішня сила, – звідси породжується всезагальне бродіння, перекомбінація маси матерії, наслідком чого стає і виникнення Всесвіту, і еволюція життєздатних форм. Трансформізм Дідро разом з еволюційною гіпотезою Х. Вольфа (1678–1754) стали важливими віхами в становленні еволюційних поглядів на природу.

Німецьким просвітникам Г.Е. Лессінґу (1729–1781) і Й.Г. Гердеру (1744– 1803) вдалося уникнути спрощеного погляду на релігію як оману з боку церковників, властивого французьким просвітникам. У праці “Виховання людського роду” Лессінґ відзначає, що спочатку одкровення вело за собою розум і несло в собі глибокий морально-виховний зміст для людства, але у міру морального дозрівання людини вже розум веде її по шляху добра до свободи. Гердер як ніхто інший чітко сформував ідею поступального розвитку суспільства, висунувши як рушійну силу сукупність природних чинників. Велику роль у вихованні гуманності надавав релігії.

Просвітництво формується не стільки як теоретична система, скільки як ідеологічний рух, що має специфічні ознаки в різних культурних регіонах Європи, але основа руху єдина, – це віра у необмежені можливості людського розуму, історичний оптимізм, віра в поступ науки і суспільства. Культ розуму припускає захист наукового і технічного пізнання як знаряддя перетворення світу і поступового покращання умов матеріального і духовного життя людства. Просвітники, враховуючи позиції деїзму і матеріалізму, стверджували вільнодумство і антиклерикалізм, намагалися очистити людський розум від забобонів і тим самим зробити його вільним в усіх своїх проявах. Вони боролися проти фанатизму і нетерпимості католицької церкви. Бога розглядали як розумну першопричину світу, а “природну релігію” як регулятор історичного процесу. Просвітники заперечували теологічне пояснення історичного процесу і стверджували раціоналістичну теорію суспільної угоди, яка ґрунтувалась на неісторичному уявленні про незмінну сутність абстрактного індивіда (від природи усі є добрими). У центрі уваги просвітників – “природна” людина, яка керується у своїй поведінці не тільки розумом, але й почуттями.

109

Тема 6

Людина добра, але суспільство зле, штовхає її на злочини, робить її нещасною. З цього логічно випливала необхідність приведення суспільства у відповідність до універсальних “природних законів”, спираючись на які, можна встановити на землі Царство Розуму, де людина стане щасливою. У соціальній сфері “природні закони” проявляли себе як закони моральні, які є основою суспільного життя. Людина – істота політична і тому здатна до створення правил, норм, законів, інститутів і установ, які регулюють відносини між людьми. Просвітництво – це декларація і послідовне приведення в життя таких принципів, як релігійна й етична терпимість, захист невід’ємних природних прав людини і громадянина, відмова від догматичних метафізичних систем, що не піддаються фактичній перевірці, критика марновірств, втілених у позитивних релігіях, боротьба проти станових привілеїв і політичної тиранії.

Філософія Просвітництва істотно відрізнялася від філософії попереднього століття в розумінні природи самого розуму. Якщо для великих метафізичних систем XVII ст. Декарта, Спінози і Лейбніца розум – це територія “вічних істин”, спільна для людського і божественного духу, і усе, що ми пізнаємо, ми інтуїтивно сприймаємо у Богові, то для просвітників найважливішою функцією розуму є його здатність, встановлюючи зв’язки між фактами, вирішувати проблеми. Розум може встановити навіть причини релігійної віри. Але розум має деяку інерцію – він не може зупинитися на простому встановленні причин, він йде далі, конструюючи з причин, отриманих шляхом дедукції, щось нове. Цю “двокроковість” розуму можна розуміти як вираження алгоритму справи, певний образ необхідної дії. Так Лессінґ, помітивши динамічність розуму, говорив, що він не стільки володіє істиною, скільки прагне до неї. Д. Дідро бачив особливість філософії своєї епохи у “зміні звичайного способу мислення”.

Висновки

Отже, розум просвітників не визнає вроджених істин, він незалежний від релігійного одкровення, тобто не містить позадосвідних даних. Д’аламбер відзначає, що людину не можна звести тільки до розуму, не можна й світ без залишку розділити на розум, але усе, що має відношення до людини і природи, можна досліджувати за допомогою розуму. Отже, критичний розум просвітників спрямований проти філософського “духу системи” з тим, щоб

110