Філософія_1

Історія української філософії

нового типу світогляду, що спирається на наукові механіко-метафізичні концепції Нового часу. Характером перехідної доби, якою є друга половина ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст., називається у дослідницькій літературі як бароко, зумовлені такі найістотніші ознаки тогочасного світогляду, як контрастність і дуалізм. У філософії бароко поєднуються і гуманізм Ренесансу, і теоцентризм середньовіччя, і раціоналізм Нового часу.

Незважаючи на інтенсивне засвоєння києво-могилянцями західноєвропейської науки, ідея Бога залишається непорушною, щоправда її містичний зміст замінюється інтелектуальним. Київські філософи компромісно вирішують антиномію між наукою і релігією. Адже Бог, наділивши людину розумом, сприяє тому, аби вона пізнавала світ, а тим самим наближалась до Абсолюту. Києвомогилянці, захоплюючись науковими відкриттями у галузі природознавства й фізики, стверджували їхню корисність для самої метафізики, передусім для божественної теології. Зокрема, Ф. Прокопович наголошує на позитивному значенні фізики, яка є “особливо корисною для пізнання першопричини – істинної для Бога та його єдності”. У раціоналістичних філософських ученнях обґрунтовується положення про Бога як першопричину світу, гаранта його розумності та незмінності функціонуючих у природі законів. У питанні співвідношення Творця і творіння утверджується натуралістичний пантеїзм, коли існування світу речей розуміється як результат божественної еманації – “розлиття божественної благодаті”. “Бог як невидима всемогутня сила, – говорить Ф. Прокопович, – наповнює собою світ і становить сутність будь-якої речі”, бо “ціле визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає”. Українські філософи були добре обізнані із вченнями Декарта, Гоббса, Спінози і під їх впливом розвивали також деїстичні ідеї, згідно з якими Бог, після створення світу вже не втручається в хід природних законів, бо запроектувавши їх і “сам зв’язав себе законами”. А відтак, втручаючись в них в подальшому, – розмірковує той же Ф. Прокопович, – він би “суперечив сам собі”. Подібні погляди київських учених доводять, що їх філософське мислення переорієнтовувалось від богопізнання до пізнання природи і Всесвіту. Українські барокові філософи підносили значення розуму й інтелекту до універсальних категорій, які забезпечують людську життєдіяльність, дають людині реальну силу у перетворенні світу і власного життя. Інтелект і розум – це ті атрибути, які роблять людину рівною Богові, бо, як твердить Ф. Прокопович: “вона (людина) може набути усе потрібне для збереження життя та користування ним”.

191

Тема 10

Раціоналізм бароко якнайкраще сприяв формуванню ідеології Просвітництва. Однією із провідних ідей Просвітництва стала ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. У дусі просвітницької ідеології стверджується й особлива цінність самої людини, здатної до духовного самовдосконалення і соціального самоствердження. Українські барокові філософи в руслі гуманістичних просвітницьких традицій стверджують, що доброчинності кожного індивіда не є вродженими, а набуваються у процесі навчання й виховання. Отже, завдяки інтелекту людина здатна осягнути найвищі моральні цінності, розпізнати добро і зло, правду й кривду, справедливість і несправедливість, а відтак уникнути зла і піднестись духовно, наближаючись до Абсолюту. Етичні курси києво-могилянських професорів розглядались власне в практичному сенсі, бо спрямовувались на досягнення людиною земного щастя і небесної винагороди за доброчинне життя. Людина, наділена розумом, вільною волею, знаннями, спроможна сама домогтися щастя, не чекаючи його як дарунку від Бога. Просвітницькі й гуманістичні ідеї, які плекали київські професори, знаходили позитивний відгук в тогочасному інтелектуальному середовищі.

Серед вихованців Києво-Могилянської академії найталановитішим і найунікальнішим по праву вважається Григорій Савович Сковорода (1722– 1794), якого називають типовим представником української просвітницької філософії. Біографія філософа засвідчує рідкісний приклад того, що власна філософська система узгоджувалась із обраним ним способом життєвої поведінки. Григорія Сковороду часто називають українським Сократом. Сам філософ деякий час викладав у Переяславській і Харківській колегіях, але, будучи непримиренним щодо усяких посягань з боку вищих чиновників на свободу своєї діяльності, він полишив викладацьку роботу, став домашнім учителем, а згодом – мандрівним філософом-проповідником. Аскетичний образ мандрівного філософа сприймається багатьма поколіннями українців як ідеал мудреця-пророка, який навчав свій народ, доносив йому правду про істинне благо. На думку Григорія Сковороди, саме “філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові усього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.

192

Історія української філософії

Ця провідна теза про єдність філософії і життя скеровувала його роздуми до релігійної і моральної проблематики. Хоча учення Сковороди не являє собою абсолютно викінченої і завершеної системи, все ж суцільною і монолітною її робить той основний принцип, на якому побудовані усі його філософування: пропагування того істинного шляху, який би допоміг людині стати щасливою і досягнути вищого блаженства. Звідси основна особливість філософії Сковороди – практична спрямованість. Шлях до щастя, на думку мислителя, пролягає через самопізнання, що відображені в таких основних гаслах – “пізнай себе”, “поглянь у себе”. Філософ вважає, що найважливішим у людині є її емоційно-вольове начало – “серце”, із якого виходять і думки, і бажання, і почуття. Як релігійний філософ, Сковорода в центр усієї філософії ставить ідею бога і в дусі пантеїзму ототожнює бога із “природою”, “натурою”. Звідси концепція двонатурності світу: “Весь світ, – говорить Сковорода, – складається з двох натур: одна видима, друга – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог”. Невидима натура (Бог) є первинною по відношенню до видимої, що підносить духовне начало в людині над тілесним. Теорія самопізнання скеровує людину до пізнання цієї божественної сутності. Доповнюється вчення про дві натури теорією “трьох світів”: макрокосму (природний світ речей і явищ), мікрокосму (малий світ, людина) і символічного світу – Біблії, через яку людина і поєднується із Всесвітом. Самопізнання як богопізнання – це ключ до розуміння таїни буття світу і самої людини. У цьому Сковорода наслідує Сократа. Принцип “пізнай себе” має на меті пізнання людиною власних природних здібностей, нахилів, що в практичному сенсі пов’язане із вибором способу життєдіяльності. З морально-етичної точки зору щасливою людина може стати лише тоді, коли знаходить “сродну” працю, тобто займається тією діяльністю, яка відповідає внутрішньому покликанню. Коли людина займається “сродною” працею, то отримує насолоду і відчуває себе щасливою і, навпаки, джерелом великого нещастя є “несродна” праця, яка виконується важко, ніби з примусу.

Уявлення Сковороди про ідеальний суспільний устрій – “духовну республіку” ґрунтуються на ідеях соціальної і природної рівності, справедливих законах, мудрості правителів, які забезпечують дійсно людські умови життєдіяльності громадян. Благополуччя людей є недосяжним у неблагополучному і несправедливому суспільстві.

193

Тема 10

Оцінюючи значення філософського доробку Григорія Сковороди, дослідники одностайні в тому, що саме Сковорода є основоположником української класичної філософії, в якій яскраво виявляються специфічні ознаки української ментальності. Творчість Сковороди мала вирішальне значення для поступального розвитку вітчизняної філософії наступного століття, ідейну основу якого становила ідеологія романтизму.

Питання 4. Особливості української філософії ХІХ–ХХ ст.

Від кінця ХVІІІ ст. внаслідок повної ліквідації автономії Козацької держави фактично суспільне життя українців підпорядковується політиці Російської імперії. 80 % української території опиняється під владою Росії, а Галичина, Закарпаття, Північна Буковина відходять до володінь іншої імперії – Австро-Угорської. Цілком очевидно, що в колонізаційних умовах найактуальнішими стають питання національно-державної історії, свободи нації, національного самоствердження. Інтерес до цієї проблематики підсилювався стильовими особливостями романтизму, який підносив значення народних культурних традицій, відроджував давній фольклор, спонукав до самоосмислення національного минулого народу. Під впливом європейського романтизму, передусім німецького, в українській філософській думці відбуваються істотні зміни. В ідейному плані вона збагачувалась перекладами праць таких видатних німецьких філософів, як І. Кант, Г. Геґель, Ф. Шеллінг, Х. Вольф, Х. Баумгартен. Критично опрацьовують цю спадщину на професійному рівні такі провідні філософи, як Я. Рубан, П. Лодій, Й. Шад, Кавунник, К. Зеленецький, П. Авсенєв та ін.

Філософія романтизму визначала ідейну спрямованість і тогочасної української літератури. Тому аналіз вітчизняної філософської думки ХІХ ст. стосується не лише суто філософських трактатів, але й художньої, науковопубліцистичної і суспільно-політичної літератури. Актуальні для доби ідеї сформульовані в історико-етнографічних та літературних творах І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Гоголя та ін. Один із провідних діячів романтизму Михайло Максимович (1804–1873), який був вченим-енциклопедистом і першим ректором Київського університету ім. Св. Володимира, відзначався широкою обізнаністю із історією, етнографією

194

Історія української філософії

і фольклором України. Це стало основою для його ґрунтовних філософських узагальнень, викладених, зокрема, у “Листі про філософію”, де він наголошує на основному завданні цієї науки, а саме: зведення різних знань до спільного начала і їх системне викладення. Тому філософія як “любов до мудрості” захована у всьому, в кожній науці, кожному творі, музиці і поезії. У процесі філософування він наголошує на особливому значенні історії, яка становила основну сферу його досліджень і спонукала до фундаментального опрацювання творів українського народного мелосу і фольклору. У 1827 р. він опублікував надзвичайно цінну збірку “Малороссийские песни”. М. Максимович на основі порівняльного аналізу українського і російського пісенного фольклору навів найістотніші відмінності етнічної ментальності двох близьких народів. Він висловлює думку про необхідність відстоювання української національної ідеї, що зблизило його із Тарасом Шевченком і зумовило підтримку діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Окрему сторінку у філософії романтизму посідає творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809–1852), яка лише віднедавна досліджується в контексті національної філософської традиції. Адже належність М. Гоголя до російської культури на може заперечити його український тип філософування з усіма характерними для нього рисами. Філософія М. Гоголя розкривається не лише в художніх, але й в спеціальних творах, таких як “Сповідь автора”, “Вибрані місця з листування з друзями”, а також в епістолярній спадщині. Основну увагу він зосереджує на проблемі духовності людини, складних нюансах пошуку життєвого сенсу. Гоголь називає душу “серцем”, а серце людини – “криницею”, яка “не для усіх приступна”. Шлях до людської душі пролягає через самопізнання, бо лише віднайшовши ключ до власної душі, можна відкрити і душі інших. Подібно до Сковороди М. Гоголь наголошує на тому, що кожна людина наділена від Бога певною здібністю до праці, що визначає її місце у житті. І “тяжко буде покараний той, хто закопав у землю талан, який дістав від Бога”. М. Гоголь настійно наголошує на необхідності плекання душевної краси, для якої найбільшою небезпекою постають маленькі кривди, непомітні відхилення від істини й добра. Як сатирик він висміює духовну порожнечу, людські черствість і нікчемність. Образ чорта щоразу виникає у творчій уяві письменника і філософа як втілення потворності і зла, як антипода Бога.

195

Тема 10

Філософію українського романтизму яскраво репрезентує діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846), до якого належали Микола Іванович Костомаров (1817–1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819– 1897), Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) та ін. Ідейні прагнення братчиків відображено у “Книзі буття українського народу”, написаного М. Костомаровим. Її провідною суспільною ідеєю є перебудова слов’янського світу на основі федеративного союзу окремих народів і автономності кожної із етнічних культур. Як висловився Тарас Шевченко, щоб “усі слов’яне стали добрими братами і синами сонця правди”. У цьому простежується відмінність від закликів російських демократів, які прагнули, аби “усі слов’янські ріки злилися в єдиному російському морі”. Специфічною особливістю світогляду кириломефодіївців є християнський характер їхньої творчості. Як підкреслює Д. Чижевський, їй властиві такі три основні ознаки: “есхатологічний настрій, яким вони овіяні, їх релігійна філософія історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ нації як духовної єдності, шлях якої (той самий, що і окремої людини) – наслідування Христу...”. Власне цими релігійними моментами, на думку цитованого дослідника, – пронизані політичні і соціальні ідеї “Книги буття” – ідея рівності, ідея українського визволення і слов’янофільство.

Ідеєю духовно-культурного відродження України пронизана філософія і Пантелеймона Куліша, яка за своїм суперечливим характером називається “хуторянською філософією”. “Хитання” у поглядах Куліша значною мірою зумовлені невизначеністю його політичної позиції. На його думку, український народ “становить націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному”. Основним чинником у державному самоствердженні українців Пантелеймон Куліш відводить національній культурі, просвіті. Будучи типовим романтиком, він ідеалізує історичне минуле і поетизує село з його багатющою народною культурою. Він захоплюється “простотою” народною, яка протистоїть штучній “городянській” філософії, і радить втікати від міського життя і йти в село. “Велика бо сила в простому народньому слові і в простій народній пісні, – пише філософ, – і тайна тої сили – в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили...”. “Хуторянська” філософія П. Куліша має екзистенційно-кордоцентричну спрямованість і сповнена антитеїстичного духу.

Послідовнішою і завершенішою в ідейному плані є філософія ще одного учасника Кирило-Мефодіївського товариства Тараса Шевченка (1814–1861),

196

Історія української філософії

який палко відстоював позицію державно-політичного суверенітету України. Уся творчість поета-мислителя пронизана болем до важкої долі рідного народу і закликами до боротьби за національне визволення. Як типовий романтик він прагне реанімувати історичну пам’ять, аби підживити народний патріотизм і зміцнити національний дух. У своїх історіософських міркуваннях Тарас Шевченко є найпрогресивнішим з-поміж усіх сучасних йому мислителів. Особливо сильно звучить у нього ідея національної і соціальної свободи, а також рівності усіх народів і націй, які відстоюють своє природне право на волю і щастя. Глибокий філософський зміст літературно-поетичних творів Тараса Шевченка цілковито виправдовує його образ в свідомості українців усіх поколінь як апостола правди, світла і миру.

В історії української філософії романтизм називають ще добою університетської філософії, пов’язаної із діяльністю Харківського (1805) та Київського (1834) університетів, де сформувались два провідні культурноосвітні і наукові осередки. Особливе філософське значення мають дослідження професора Харківського університету О. Потебні (1835–1891) в галузі мови. Його концепція “філософії мови” опирається на ідею тісного взаємозв’язку мови і мислення, яка є близькою до міркувань німецького філософа В. Гумбольдта. Мову філософ вважає знаряддям думки, а тому розглядає її як діяльність і творчий процес, що має суспільний характер. Творцем мови є народ, а тому мова втілює дух нації. Мовна спільність є неодмінною передумовою національної єдності. У цьому контексті О. Потебня і розглядає такі категорії, як “народ” і “нація”. Мова народжує народний дух, народний дух – національну ідею, а далі – національні прагнення, волю, дію тощо. Тому мова є знаряддям національної свідомості і якщо нація втрачає мову, то приречена на загибель і “розчинення” в інших. Втрата мови не дає змоги пригнобленій нації відстояти свою незалежність і вона перетворюється просто в населення. Ці погляди були надто актуальними для того часу, коли в умовах дії горезвісного указу 1876 р. українська мова гинула і процес денаціоналізації набував тотального характеру.

Одним із найвизначніших і найоригінальніших філософів ХІХ ст. вважають Памфіла Юркевича (1827–1874), який навчався, а потім викладав у Київській духовній академії. З 1863 р. він очолив кафедру філософії у Московському університеті. Напрямок його інтелектуально-теоретичних пошу-

197

Тема 10

ків визначає “кордоцентризм”, а тому науково-теоретичний доробок П. Юркевича називають “філософією серця”. У цьому сенсі він виступає спадкоємцем того типу філософування, який заклав Г. Сковорода. Найбільший вплив на Юркевича справила філософія Платона і Канта. Він ніколи не схвалював крайніх позицій у філософському дискурсі, а тому критикував однобічність як матеріалізму, так й ідеалізму, за їх абстрактність і загальність. П. Юркевич стверджував, що філософії притаманна цілісність і повнота, а тому філософія як цілісний світогляд, на думку вченого, є справою не людини, а людства.

Основну увагу Юркевич акцентує на проблемі людини, її духовній сутності, способах пізнання світу і морального удосконалення. На думку філософа, твердження про те, що сутністю душі є мислення, заперечує все суттєво-моральне в людині, веде до заміни любові абстрактним розумінням обов’язку, не передбачає натхненного, сердечного потягу до добра, а лише “холодне” і байдуже розуміння світу. Співвідношення розуму й сердечної любові в площині моральності набирає характеру вирішення дилеми “серце – голова”. Здійснення добра можливе як акт щирого серця, щирої душі. “У серці людини, констатує Юркевич, – знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша”. Тому саме серце і є центром морального життя людини, саме серце є “вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон”. Як релігійний філософ Юркевич вважав, що серце є також центром релігійних переживань людини. Рух до духовного вдосконалення розпочинається із порухів серця. Саме серцем людина пізнає Бога і вищу істину. Розум і любов філософ порівнює із світильником і єлеєм. У міру того, як в серці згасає єлей любові, згасає і світильник. Це співвідношення між світильником і єлеєм, тобто між головою і серцем відображає ідею гармонійного співвідношення між знаннями і вірою. Людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, а виникає він, на думку Юркевича, із глибини серця, бо розум – це вершина, а не корінь духовного життя.

Наведені ідеї Юркевича звучать дуже сучасно і актуально, а тому заслуговують на широку популяризацію. Тим паче, що філософія Юркевича є дуже “українською”, оскільки передає сутнісну специфіку української душі,

198

Історія української філософії

самобутність народного світорозуміння, відповідає традиційній духовності. “Філософія серця” Юркевича є типовою власне і для українського романтизму.

Серед західноукраїнських мислителів “титаном думки” справедливо називають Івана Франка (1856–1916), який мав учений ступінь доктора філософії. Основну увагу він зосереджував на суспільно-політичній проблематиці, але критично ставився до популярних на той час марксистських теорій і комуністичних рухів, далекоглядно передбачаючи ту небезпеку, яку міг принести тоталітаризм. “Державний соціалізм”, на його думку, загрожував “державним деспотизмом та уніформізмом”, що в майбутньому могло б стати ”джерелом нових революцій”. У цьому виявися пророчий дар генія. Основу суспільного прогресу він вбачав в освіті й науці, розвитку техніки й економіки, соціальних перетвореннях. А в релігії Франко вбачав запоруку моральності і людини, і суспільства.

Вагоме місце у філософських роздумах Франка посідає національна проблематика, концепція “плекання” національної мови як ознаки національної автентичності кожного народу. В українській інтелектуальній історії, на думку дослідників, Франко був першим, хто вивів національну ідею з кола міфологізованого сприйняття та персоналістської етики. Усвідомлення індивідом своєї національності як детермінанти власної долі є проблемою морального вибору, альтернативою чого є зрада. Тому національна ідея належить до сфери етичної, бо права нації випливають із прав людини. Нація – це мільйони “Я”, а кожне “Я” – це неподільний атом спільноти, а тому вирішує в кінцевому підсумку її майбутнє. Свобода, політична самостійність – це закономірний рух кожного народу. Франко був переконаний, що суспільно-економічні питання самі собою ведуть будь-яку націю до виборювання політичної самостійності. Тут Франко не підкреслює якоїсь “винятковості” української нації, бо здобуття національної самостійності стосується усіх націй. Усі народи вільні і мають право на вільний розвиток.

Суспільно-історичну проблематику ґрунтовно опрацьовує видатний український учений, історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866– 1934), відстоюючи право українського народу на власну національну історію, а відтак і на власну державу. Він розробляє ідею національного самовизначення і учення про державу.

199

Тема 10

Одним із видатних українських мислителів, учення якого справило великий вплив не лише на вітчизняну, але й світову філософську думку, є Володимир Вернадський (1863–1945), який у 1918 р. був обраний першим президентом Української академії наук. Світове визнання отримало його вчення про ноосферу (сферу розуму). “В останні тисячоліття, – стверджує учений, – спостерігається інтенсивне зростання впливу одного виду живої речовини – цивілізованого людства – на зміну біосфери. Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан, в ноосферу...

Людина вперше реально зрозуміла, що вона є мешканцем планети і може – навіть повинна – мислити та діяти в новому аспекті”. У контексті цієї теорії підноситься вкрай важлива для сьогоднішнього дня проблема відповідальності людини за свою діяльність, передусім за наслідки науково-технічного прогресу. Вернадський покладав на учених завдання особистої моральної відповідальності за втілення своїх наукових експериментів. Він наголошував на великій практичній цінності філософських знань, які мають тісно поєднуватись із науковою думкою. У науково-теоретичній спадщині Вернадського представлена цілісна система Всесвіту і філософія суспільного життя. Він підтримував національно-культурний рух в Українській державі 20–30-х рр. ХХ ст., відстоюючи право українців на національно-культурне самовизначення, за що був підданий репресіям в умовах сталінського режиму.

Характеризуючи загалом розвиток української філософії радянської доби (20–90-ті рр. ХХ ст.), варто наголосити, що філософія, як і інші гуманітарні науки, була надто заідеологізована і заполітизована. Опрацювання класичної філософської проблематики фактично унеможливлювалось. Партійні органи ретельно контролювали, аби філософія як “класова наука”, не виходила за межі теорії і методології марксизму. Партійна цензура переслідувала і знищувала усе, що не відповідало усталеним штампам. Усе ж і в умовах тоталітаризму філософські дослідження проводились, навіть дуже активно в межах дозволених тем, напрямків, персоналій. Адже існували філософські факультети, зокрема в Київському університеті від 1944 року, а також Інститут філософії Академії наук України – від 1946 року. Особливе пожвавлення філософських досліджень припадає на 1960-ті рр. Але кардинальні зміни відбулись вже на початку 1990-х рр. в умовах незалежної України.

200