Філософія_1

Давньогрецька філософія

вести полеміку (еристика), керувати настроями натовпу тощо, одним словом, виникає потреба у софістах (дослівно – “спеціалісти по мудрості” (V–ІV рр. до н. е.). Заслугою софістів було те, що вони першими серед греків

переорієнтували мислення від дослідження космосу, гармонії Всесвіту до людини. Розум для софістів є не знаряддям “космосу”, як вважали “фісіологи”, а є особистою силою, властивістю людини, яка вперше починає відчувати владу над світом.

Протагор (бл. 480–410 рр. до н. е.) – засновник софістики виголосив: “Людина – є мірою усіх речей”, а також суддею в пізнавальному процесі і сама визначає як істинне, так і неістинне. Горгій (бл. 484–375 рр. до н. е.) стверджував, що оскільки немає абсолютної істини, тоді усе є хибним та умовним.

Справедливо підкреслюючи відносний та суперечливий характер людських знань (те, що для одного є добро – для іншого зло), виступаючи проти догматизму традицій, софісти сприяли розвитку логічного мислення (правда, у “софістичному варіанті": головне не пошуки істини, а досягнення особистої користі). Софісти також пробуджували інтерес до внутрішнього світу людини, її суб’єктивності. Варто відмітити, що саме софісти вперше показали відмінність між законами природи та законами суспільства, між тим, що існує “по природі” і тим, що існує “по закону”. Вони виділили особливу сферу людської життєдіяльності – сферу культури (на відміну від природи) і протиставили штучне та природне. Софісти учили покладатись не на авторитет, а на власне розуміння, бути активними, утверджували оптимістичне світосприйняття.

Незважаючи на ці заслуги, все ж розум для софістів був засобом досягнення власної користі. Софісти, абсолютизувавши відносний характер людських знань, не зуміли виявити критерії істини. Доводячи відносність усього (цим самим закладаючи підвалини релятивізму), софісти руйнували не лише картину світу, що була характерною для попередніх учень, а й засади моральності людини. Отже, можна стверджувати, що софісти залишили людству негативний досвід використання розуму у суто меркантильних цілях, те, що суперечить самій природі розуму. Пізніше Арістотель назве софістику “уявною мудрістю”.

51

Тема 3

Однак позитивним залишається те, що саме софісти привернули увагу греків до практичних завдань філософії, задали новий пошуковий алгоритм філософствуванню, підготували антропологічний поворот, який зробив античний філософ Сократ, якого ще назвали “справедливішим із людей”, “втіленням філософії”. “Якось на афінській площі Сократ відкрив розум...”. У цих словах сучасного іспанського філософа Ортега-і-Гассета підкреслена сутність того внеску, який зробив Сократ в європейську культуру. Сократ (469–399 рр. до н. е.) поділяв деякі положення софістів (скажімо, критикував некритичне відношення до богів традиційної релігії тощо). Однак він виступив проти софістів, започаткувавши пошуки смислів буття у внутрішньому людському самозосередженні (улюблений вислів Сократа: “Пізнай самого себе”). Філософія, вважав Сократ, повинна вчити людину як потрібно гідно жити, дбати про свою душу. Сократ увів у вжиток так званий сократівський спосіб бесіди – “маєвтику” (дослівно “допомога породіллі”), коли за допомогою питань і відповідей в процесі діалогу людина звільняється від самовпевненості, від плутанини думок, від некритичного сприйняття чужої думки і здійснює сходження до істини. Тим самим здійснюється як пізнання світу, так і пізнання людиною самої себе. Сам Сократ вважав, що він володіє лише умінням розпізнавати, де є знання, а де – гадка (“я знаю тільки те, що я нічого не знаю, але інші люди не знають навіть і цього”). Цей метод (д.-грецьк. – “шлях, яким слідують”), що поруч із конструктивним (маєвтика) містить і деструктивне (іронію), Сократ блискуче використав під час розгляду найскладніших питань людського життя. Доброчесність Сократ вважав вищим, абсолютним благом, ціллю людського життя, бо лише благо дає людині щастя. Доброчесність складається із знання добра, а також вчинків, які відповідали б цим знанням. З позиції Сократа, зло твориться людиною через її незнання. Сократа справедливо називають творцем моральної філософії, оскільки мета його повчань – на основі знання дати людині стійкі життєві орієнтири, які б замінили вікові традиції. Сократ залишиться у віках як людина, яка ціною свого власного життя відстояла свої ідеали.

Діяльність самого Сократа знайшла продовження у творчості так званих “сократичних шкіл”, основними з яких є кіренейська, кінічна та мегарська. Засновником кіренейської школи був Арістіп (бл. 435 – 366 рр. до н. е.). Мета людського життя, на його думку, – це насолода, щастя – сукупність насолод, а

52

Давньогрецька філософія

мудрість полягає у тому, щоб не бути рабом задоволень, а підкоряти їх своїй розумній волі. Представники кінічної школи, навпаки, вважали, що жити треба аскетично. Засновником школи кініків був Антисфен Афінський (бл. 455– 360 рр. до н. е.). Найвідоміший серед кініків був Діоген Сінопський (бл. 404– 323 рр. до н. е.), який увійшов в історію своїми дивацтвами: наприклад, він жив у діжці. Головною доброчесністю кініки вважали не багатство, не здоров’я, навіть не життя, а внутрішню свободу. Через нехтування загальними життєвими цінностями за ними пізніше збереглась назва “циніки”. Засновником мегарської школи вважається Евклід (бл. 450–380 рр. до н. е.), який твердив, що єдину і загальну сутність буття можна пізнати лише розумом. Мегарики створили цілу низку парадоксальних суджень, за допомогою яких намагалися довести неістинність одиничного. Один із них під назвою “рогоносець”: “Що ти не втратив, те маєш; ти не згубив роги, отже, ти маєш роги”.

Платон (427–347 рр. до н. е.) відомий як найвірніший учень Сократа і творець однієї з найвідоміших філософських теорій. Створена ним школа під назвою Академія, проіснувала 915 років. На щастя, основні праці Платона (“Бенкет”, “Федон”, “Парменід”, “Держава”, “Закони” та ін.) дійшли до наших днів. Особливість учення Платона полягає у тому, що він намагається дати відповідь на ті складні питання, які поставили “фісіологи” (у чому полягає своєрідність родових речей) і Сократ (як зрозуміти природу людини). Платон вперше створює цілісну філософську систему, яку поділяють на три частини: діалектику (“те, що належить до розмови”, бо філософія – розмова душі сама з собою); фізику (“те, що стосується природи”) та етику (вчення про мораль).

Платон наполегливо доводив, що дійсність поділяється на два світи: вічний, незмінний, “істинно існуючий” світ безсмертних ідей і мінливий, рухливий, чуттєвий світ смертних речей. Платон наголошує на ідеальності “істинно існуючого” світу, вводячи поняття ідеї – родове у відношення до речей. За Платоном, людські індивідууми існують тому, що існує особливе буття, особлива сутність, яка відповідає загальному поняттю “людина”. Ідеї недосяжні для чуттєвого сприйняття, вони осягаються лише розумом.

Другий початок реального світу Платон називає “простором” та “годувальницею усього сущого”; пізніше це стало називатись “матерією”. Характерними ознаками “матерії” є: вічність, безформність, невизначеність, пасивність. Це є первинний матеріал, із якого з’являються усі різноманітні

53

Тема 3

чуттєві речі. Ці два початки існуючого, що не залежать один від одного, поєднує Бог-деміург: він впорядковує первісний Хаос, вселяє розум у душу Космосу, а в тіло душу. Отже, космос у Платона має душу. Платон вважав, що душі створені Богом, а тому безсмертні. Людська душа складається із трьох частин: розумна, чуттєва (афективна) душа та душа, що жадає. Перебуваючи у потойбічному світі, людські душі спостерігали світ чистих ідей, але через якусь випадковість вони впали на землю. Душі, які довше від усіх спостерігали чисті ідеї, вселяються на Землі у мудреця, царя, державного діяча, а ті, які лише миттєво торкнулись світу ідей, вселяються у софіста або тирана. Вчення про душу пояснює і ієрархію трьох станів у державі-полісі: філософи-правителі (мудрість), воїни (мужність), вільні трудівники (землероби, ремісники – розсудкова послушність). На думку Платона, коли кожен буде робити свою справу сумлінно і не втручатися у справи інших, коли існує гармонія трьох частин людської душі, тоді держава справедлива.

Вихідне положення гносеології Платона зводиться до того, що, перебуваючи на землі, душа забуває про царство ідей, але прагнення до знань, краси, тощо пробуджують у душі згадку про світ ідей. Отже “знання – це пригадування (анамнезіс)” тих ідей, які душа колись споглядала, це прорив до світла (символічний образ печери). Спогади стимулюються мистецтвом діалектики, виявленням суперечностей тощо.

Тут прокладається місток до етики Платона, де необхідно відмітити його виступ проти неминучості сліпої долі, фатуму, проголошення особистої відповідальності людини за свою долю, роздуми про джерела зла тощо.

Масштабність фігури геніального учня Платона Арістотеля (384–322 рр. до н. е.) у короткому окресленні виглядає так: систематизатор античних філософських знань, накопичених за два століття розвитку; енциклопедист античності; перший класифікатор наук і творець нових наук (логіки, зоології, біології, психології, етики, поетики, політики тощо); мислитель, який виділив філософію як науку і створив оригінальну філософську систему, яка є завершенням і вершиною усієї античної філософії; засновник Лікею; вихователь великого полководця Олександра Македонського. Основні праці: “Метафізика”, “Органон”, “Фізика”, “Історія тварин”, “Про душу”, “Політія”, “Нікомахова етика”, “Поетика”.

Арістотель розпочинає свою творчість з критики ідей Платона (відомий вислів Арістотеля “Платон мені друг, але істина дорожча”). Ось деякі

54

Давньогрецька філософія

аргументи, які наводить філософ: платонівські ідеї не відрізняються від речей (це непотрібне подвоєння світу); сутність речей не може перебувати поза самою річчю; не зовсім зрозуміле питання про породження речей через причетність до ідей; нерухомі ідеї ніяк не пояснюють народження, смерть, зміни, які є в нашому світі.

На думку Арістотеля, дійсність складається з речей, які є єдністю форми та матерії. Сутність речей визначається формою, тому що матерія є лише можливістю буття. Реально ж вона може існувати тільки оформленою, однак вона також є причиною утворення речей. Щоб пояснити становлення речей, Арістотель вводить розрізняння можливості та дійсності: можливістю виступає матерія, а форма – це дійсність. Процес переходу від можливості до дійсності вимагав пояснення причини руху і його кінцевої мети. Таких причин Арістотель виділяє чотири: матеріальна причина (те, із чого виникає річ); формальна причина (що є річ); дієва причина (як є річ); цільова (заради чого є річ). Причиною руху в світі загалом може бути тільки “Форма усіх форм”, яку Арістотель називав Світовим розумом (“першодвигун”).

Арістотель вперше створив логіку як окрему філософську дисципліну, трактуючи її як інструмент (органон) наукового пізнання. Логіка Арістотеля розглядає як зміст мислення, так і його форми. У зв’язку з цим її предметом є основні закони мислення, проблема істини судження, його різновиди, види силогізмів та доказів.

Запровадивши учення про душу людини, Арістотель створив нову галузь науки – етику (науку про мораль). Він розробив категоріальний апарат етики, приділив увагу пошукам міри (середньої лінії поведінки). Філософ вважав, що людина не може бути справедливою, не прикладаючи для цього свою волю і не керуючись розумом. Цікавими є міркування про три основні способи людського життя: прагнення до задоволення, почестей і споглядальний спосіб життя, який, на думку Арістотеля, дає людині найвищу насолоду, наближає її до божественного стану.

Історичною заслугою Арістотеля є створення основ політичної науки (на базі досліджень існуючих в античності форм правління та вивчення конституцій грецьких полісів). У класифікації форм держави Арістотель переважно йде за Платоном, стверджуючи, що влада може бути: 1) у однієї людини; 2) у не багатьох; 3) у більшості. На основі цього він виділяє форми державного

55

Тема 3

устрою, які можуть бути правильними або неправильними. На думку Арістотеля, правильні форми – це монархія, аристократія і політія. Неправильні – тиранія, олігархія, демократія. На відміну від Платона, який вважав найкращою формою правління аристократію, Арістотель вибирає політію, особливістю якої було те, що її основу становив середній прошарок громадян (це співзвучно із сучасним уявленням про місце та роль “середнього класу” як опори держави). На думку Арістотеля, за природними здібностями люди поділяються на наділених розумом (це є вільні люди) та на наділених міцним тілом (це є раби); йому належить визначення раба як “знаряддя, яке говорить”.

Філософія Арістотеля мала такий великий авторитет в подальшому, що в епоху середньовіччя панувала фраза, яку відносили до філософа: “Сам сказав”

(Іpse dixit).

В. Пізня давньогрецька філософія.

У IV ст. до н. е., завоювавши Схід, Олександр Македонський сприяв взаємному змішуванню грецької та східних культур, тому наступна епоха стала називатися елліністичною. З IV ст. до н. е. починає розвиватися так звана елліністична філософія, до якої належав: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, пізніше неоплатонізм. “Дух епохи” визначив особливості проблематики цих шкіл: втрата твердої опори, почуття загубленості, ненадійності під час вирішення питань життя спричинили те, що в елліністичній філософії на перший план виступають антропологічні проблеми, а центром їх є окремий індивід. Переорієнтація на морально-етичні проблеми, індивідуалізм та суб’єктивізм, запозичення вихідних ідей у своїх попередників стають вирішальними особливостями пізньої античної філософії.

Епікуреїзм виникає у ІV–ІІІ ст. до н. е. і проіснував до IV ст. н. е. Засновник – Епікур (341–270 рр. до н. е.). Відома також його школа “Сад Епікура”. Основне місце у філософії Епікур відводив етиці, мета якої – визначити блаженне, щасливе життя. Основою щасливого життя є подолання “трьох страхів”: страх неминучості смерті; страх перед природною необхідністю; страх перед карою богів за несправедливе життя. Страхи приводять до страждань, до неспокою. Щоб їх здолати, потрібно змінити свій внутрішній стан. Мета щасливого життя – задоволення (гедонізм), а для цього передусім, потрібне тілесне здоров’я і душевний спокій, рівновага (атараксія). Щоб їх

56

Давньогрецька філософія

досягнути, потрібно жити розумно, добре та справедливо, бо щастя у нас самих. Гасло життя епікурейця: “живи непомітно”, оскільки мудра людина самодостатня і їй не не потрібно займатись суспільною (політичною) діяльністю.

Стоїцизм виник наприкінці VI ст. до н. е. і проіснував до III ст. н. е. Назва походить від грецького слова “стоя”, що означає “портик” (альтанка з колонами), де була розташована школа, яку заснував Зенон із Кітіону (336– 264 рр. до н. е.). Головні представники: Зенон, Хрисіпп, Ціцерон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

На відміну від Епікура людина, з погляду стоїків, прагне не до насолоди, а до самозбереження. Головне для людини – це жити у злагоді з самим собою і загальним законом, який править Всесвітом (“живи згідно з природою”). Основою чеснот є розум. Той, хто має хоча б одну чесноту, має їх усіх, бо вони невіддільні одна від одної. Стоїки були переконані, що людині нікуди дітись від своєї долі, тому за будь-яких обставин потрібно зберігати душевний спокій, незворушність (стан атараксії). Люди, на думку стоїків, поділяються на два види: мудреці і невігласи, мудреці є дуже рідкісним явищем на землі (Сенека вважав, що мудрець народжується один раз на 500 років). Однак як мудрець, так і невіглас підкоряються необхідності. Мудрість допомагає невігласу стримувати афекти від зіткнення з невідомими йому діями необхідності. Тому потрібно виробити у собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність, завдяки яким можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу – “апатію” (відсутність переживань).

Скептицизм (грец. “скептикос” – той, що вагається) формується наприкінці IV ст. до н. е. і проіснував до III ст. н. е. Засновник – Піррон з Еліди (360–270 рр. до н. е.). Представники: Піррон, Тімон, Енесідем, пізніше Секст Емпірик.

Скептичне вчення поєднує аналітичні студії та етичні проблеми. Дійшовши висновку про неможливість однозначного вирішення запитання про сутність світу, скептики зосередились на питаннях людського життя. Основне їх запитання: що потрібно для щасливого, блаженного життя? Незворушність, байдужість, спокій – усе інше не має значення, оскільки не існує виправданих знань. Щоб досягнути щастя, потрібно дати відповідь на запитання: якими є речі, як до них ставитись, яку користь ми отримуємо від цього? На перше запитання відповіді немає, на друге – краще утриматись від суджень і в

57

Тема 3

результаті ми маємо “користь” – спокій, життєве самовладання (“автаркію”). У своїх так званих “скептичних тропах” скептики докладно аналізували пізнавальні можливості людини і ознаки помилок у пізнанні, за що Ґ. Ґегель (ХІХ ст.) назвав їх діяльність шляхом до наукової критичності.

Неоплатонізм виникає в останній період існування Римської імперії у

ІІІ ст. н. е. і проіснував до VI ст. н. е. Засновник Плотін (295–270 рр. н. е.). Представники: Плотін, Прокл, Порфирій. Особливістю неоплатонізму є те, що він вписував людину у цілісний космічний процес, началом і засадою якого було Єдине – невичерпне, вічне, безмежне і благе. Людина, за Плотіном, має вищу частину душі, що знаходиться у божественному світі, а тому має одвічне прагнення до того світу. Мета людини – повне звільнення від матеріального і повернення у світ істинного буття. Для цього потрібно набути таких чеснот, як мужність, розуміння, цнотливість, справедливість, за допомогою яких відбуватиметься очищення від матеріального. Коли людина подолає усе тілесне і ціною великих зусиль та повного зосередження на меті переживе особливий містичний стан – екстаз, – лише тоді вона може наблизитись до божественного, з’єднатися з Єдиним.

Неоплатонізм є останнім великим досягненням, завершенням античної філософії.

У підсумку важливо відзначити те, що пізня антична філософія, зосередившись на внутрішніх проблемах індивіда, вперше переконливо довела існування автономії духовних явищ щодо зовнішніх обставин життя людини. Тим самим вона перекинула місток до наступної історичної епохи, що цілком зосередилась на духовному як першій силі буття.

Питання 3. Значення давньогрецької філософії

Антична філософія за тисячоліття свого розвитку створила принципово новий тип світогляду, який спирався на силу, могутність людського розуму. З цим періодом розвитку пов’язано народження філософії як окремого напряму інтелектуальної діяльності людини, виділення основних філософських дисциплін, розроблення вихідної філософської проблематики. У межах античної філософії створювався фундамент для розвитку таких наук, як математика, фізика, біологія, зоологія тощо, оскільки у ті часи філософія включала до свого змісту майже усі можливі знання і науки. Антична філософія дала оригінальні

58

Давньогрецька філософія

взірці тлумачення проблем людини, суспільства, держави. Будучи доволі віддаленою від прямого досвіду діяльності, вона тим не менше не розривала зв’язків із життя, а завдяки виходу на широкі узагальнення відкрила та ввела в

науковий обіг цілу низку фундаментальних ідей: складної будови речовини, динамічного стану буття, якісної різнорідності явищ, існування єдиного закону впорядкування світу, зв’язків людського життя із космосом, суспільством, культурою.

Висновки

Антична філософія започаткувала низку дисциплін, звернених до дослідження інтелектуальних та духовних процесів, зробила відчутні кроки у проясненні проблем пізнання, мислення, засад людської доброчесності тощо. Однак безмежна віра в можливості розуму призводила до недооцінки досвіду. Грецькі мислителі не зуміли також підійти до розуміння людини як особистості тощо.

Завдання для самостійного опрацювання лекцій

Тема 3. Давньогрецька філософія

Теоретичні питання:

1.Чому греки почали свої філософські пошуки зі спроб осягнення світу?

2.Який зміст софісти вкладали у тезу: “Людина є мірою усіх речей”?

3.Яке філософське відкриття (поворот у філософії) здійснив Сократ?

4.Розкрийте основні положення вчення Платона про ідеї.

5.Сформулюйте провідні ідеї філософії Арістотеля.

6.Охарактеризуйте провідні філософські напрями елліністичної філософії та їхні світоглядні орієнтири.

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Перший етап розвитку античної філософії називають натурфілософським, тому що на ньому першим об’єктом філософського осмислення була природа, а першою проблемою поставало осмислення основних сфер людської

життєдіяльності:
Так	Ні

59

Тема 3

2. Фалес Мілетський вважається першим грецьким філософом, тому що

він:

а) мав царське походження і високо цінувався своїми співвітчизниками; б) висунувши ідею першопочатку світу, почав доводити свої твердження.

3.Сократ основну увагу у своїх міркуваннях приділяв:

а) космосу та законам його розвитку; б) людині та внутрішнім чинникам її поведінки; в) атомістичній теорії.

4.Хто із античних філософів сказав: “Я знаю лише те, що я нічого не

знаю?

а) Піфагор; б) Анаксимандр; в) Сократ; г) Зенон; д) Демокріт.

5.Хто із філософів вважав, що в основі речей лежать вічні та незмінні ідеї?

а) Сократ; б) Геракліт; в) Платон;

г) Арістотель.

6.За Платоном необхідно припустити, що в основі речей лежать вічні та незмінні ідеї, тому що:

а) у світі нічого не виникає із нічого і не зникає в нікуди; б) тільки за такої умови ми можемо перейти від сприйняття речей до їх

мислення; в) справжнє буття є вічним та незмінним;

г) тільки за такої умови людина зможе мати надійні знання; д) на поверхні речей все змінюється, але сутність речей залишається

незмінною.

7.Співвідношення філософії Платона та Арістотеля можна передати так:

а) між ними немає нічого спільного; б) філософія Платона ґрунтується на деяких ідеях Арістотеля;

в) філософія Арістотеля ґрунтується на вихідних ідеях Платона, але

змінює спрямування філософського пізнання;

60