Філософія_1

Філософія доби Відродження

інтенсивна доба може розглядатись як порівняно самостійна епоха та як поворотний момент в розвитку Європи і як особливий інтегруючий орієнтир в розумінні європейської історії та в її магістральному русі, у специфічноєвропейському спрямуванні та зосередженні (у тому сенсі, що ця епоха висвітлює щось важливе для європеїзму взагалі, класичного етапу європейського розвитку історії).

Якщо уявити собі магістраль європейського історичного розвитку як умовну “пряму”, яку ми нібито проводимо через два її культурно-історичні “пункти” – Античність та середньовіччя, – то Відродження постане як третій історичний пункт: у Відродженні відбувся своєрідний та плідний синтез двох попередніх епох, в якому кожна з них (Античність та середньовіччя) по-новому переосмислюються, змінюють свої основні акценти. Ці епохи тут не тільки не заперечуються, а навпаки, по-новому стверджуються, перетворюються як досягнення людського духу і матеріального життя, стають доленосними для подальшого розвитку Європи, а частково і усього світу. Ця епоха в своїй культурі і філософії прагнула відтворити і античні досягнення (цим частково пояснюється її назва), але також і ідеали раннього християнства (в особі Реформації, протестантизму). Однак це вже не могло бути тільки поверненням до далекого минулого в його “чистоті” та адекватності; здобутки минулого на основі усього попереднього історичного шляху були переосмислені новою епохою. Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда інколи доволі радикально – передусім в напрямку антропоцентризму і критики традиційної католицької церкви). З іншого боку, ідеї натурфілософії, антропоцентризму, платонізму та інших філософських шкіл античності (стоїцизм, епікурейство, неоплатонізм, герметизм) набувають якісно оновленого змісту і значення і в духовнохристиянських пошуках та переосмисленнях цієї епохи, а також в новому конкретно-науковому баченні та наукових досягненнях. Навіть сама релігія у цей час стала у певному сенсі світською (О. Лосєв), а природознавство – вже науково-емпіричним (Ґ. Ґалілей). У той самий час наука та філософія не позбавились деяких форм містики (Й. Кеплер, Т. Парацельс, Я. Бьоме та ін.), а мистецтво вперше починає використовувати пошуки та досягнення науки.

Культурна атмосфера Відродження набуває унікальної специфіки, що характеризується новою тверезістю розуму (Н. Макіавеллі), своєрідним романтизмом містики (не лише християнської, але й іудейської, герметичної,

81

Тема 5

східної тощо), і також культурним титанізмом та соціальним утопізмом. Яскравий і суперечливий вияв цієї епохи сягає не лише Нового часу, а й некласичної та сучасної культури, її проблематики і навіть її крайнощів (сучасний тоталітаризм, сатанізм, сучасна містика тощо). Саме в добі Відродження слід шукати коренів деяких сучасних проблем, національних революцій і реформ – як соціально-культурних, так і релігійних. У ній доволі інтенсивно розвивалися початкові тенденції як сучасних буржуазних відносин та цінностей, так і соціально-орієнтованих, соціалістичних (від радикального комунізму до соціальної та правової держави). Отже, ця епоха посідає своєрідне і надзвичайно важливе місце в розвитку історії та культури. Порівняно з іншими епохами вона була дуже короткочасною, драматично вразливою, мінливою, а тому дуже швидко минула і розчинилась в інших епохах. Вона швидко трансформувала свій життєрадісний оптимізм, віру в цінність людського розуму, життя, особистої творчості в драматично-реалістичний скепсис, іронію (М. Монтень, М. Сервантес) і в трагічно-песимістичне переосмислення людини, її природи та історії (пізні В. Шекспір, Мікеланджело). Вона поєднувала в собі бурхливо-радісний творчий розквіт, універсальний розвиток (матеріальний і духовний) і жорстокість, смуту, надзвичайне поширення насильства та переслідувань (інквізиція, контрреформація).

Проте, незважаючи на негативні ознаки та тенденції, вона дала могутній поштовх всьому подальшому розвитку історії і культури Європи; яскраво акумулювала та висвітлила специфіку європейського розвитку. Вона, можливо, перегукується і з перехідним етапом сучасності, а тому має право розглядатися як порівняно самостійний і самоцінний історичний період.

Доба Відродження – це не тільки великі духовні досягнення, зокрема у філософії, не тільки переосмислення духовних досягнень середньовіччя та розширення обріїв суспільного досвіду, – це також і великі зрушення у матеріальному житті цієї доби.

Ці зрушення були пов’язані зі зростанням значення міст, збільшенням їх питомої ваги в економіці, розвитку буржуазних відносин. У цей період міста стали центрами активної виробничої діяльності та торгівлі, динамічного розвитку освіти, науки, духовних пошуків, формування нового типу особистості та її самосвідомості. У цей час відбувалися і великі географічні відкриття, що не тільки відкривало нові торговельні шляхи, але й незвичні обрії

82

Філософія доби Відродження

світобачення людини. Усе це разом було причиною значних змін у філософському світогляді, що привели до формування вищої теоретичної самосвідомості як квінтесенції цієї доби та усієї її культури. Доба Відродження має, з одного боку, привабливий, світлий гуманістичний образ, а з іншого – драма- тично-суперечливий бурхливий історичний характер. Її яскравий, універсальний і динамічний образ не можна звести лише до певного короткочасного містка між певними епохами. Вона – унікальне та універсальне “подвійне дзеркало”, надзвичайно важливий координуючий історичний орієнтир і попередніх для неї епох, і наступного культурного та суспільного розвитку Європи і світової історії.

Питання 2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропоцентризм, платонізм і натурфілософія

У розвитку філософії епохи Відродження можна виділити три найбільш вагомі періоди:

1.Гуманістичний антропоцентризм – середина XIV–XV ст.

2.Платонічний – середина XV – перша третина XVI ст.

3.Натурфілософський – друга половина XVI – початок XVII ст. Гуманістичний період починається з діяльності флорентійця Данте

Аліг’єрі (1265–1321) – родоначальника гуманізму Відродження. Видатний поет епохи Ренесансу обґрунтував цінність і значущість земного життя людини. Визнаючи подвійну природу людини (тілесну і духовну), він прагне довести, що корінь буття людини полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне земне діяння. Далі цю лінію звеличення людини продовжував геній Італії – поет Франческо Петрарка (1304–1374). Хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини полягає в тому, щоб уславити себе земними вчинками. Звідси випливає протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у своїх різних виявленнях. Цю лінію також продовжили Калюччо Салютаті, Поджо Бранчоліні, Лоренцо Вала, Джаноццо Манетті та ін. Загалом гуманістична антропологія була спрямована на:

а) обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

б) піднесення гідності людини;

83

Тема 5

в) прирівнювання її у чомусь до Бога (титанізм).

Другий період, або період платонізму не тільки продовжує названі тенденції, але здійснює їх спеціальне філософське обґрунтування, для чого протиставляє канонізованому і схоластично витлумаченому вченню Арістотеля учення Платона і неоплатоніків (хоча і в цей час учення Арістотеля не забувається, а переосмислюється, наприклад, у творчості П. Помпонацці).

Найвидатнішим платоніком Відродження і, напевно, одним із найвизначніших його філософів був Микола Кузанський (1401–1464), який виявлення невимовної сутності Бога тлумачив метафізично та символічно: через протилежності абсолютного максимуму і мінімуму, через ступінь причетності усіх речей до божественного Єдиного. Випереджаючи погляди і відкриття М. Коперніка і Ґ. Ґалілея, він стверджував, що Земля не може бути центром світобудови, проте людина являє собою фокус природи, бо в людині усі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною, і людина навіть могла б стати рівною Богу (титанізм), якщо б спромоглась подолати свою обмеженість. Її розум здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає його (розум) до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

Доба Відродження є також часом діяльності славетного Марсіліо Фічіно (1433–1499), якого більшість дослідників вважає справжнім початківцем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 р. він відкрив флорентійську платонівську академію. Він також уперше переклав латинською мовою кодекс праць Платона. Його погляди коротко можна викласти такими положеннями:

–Бог пронизує увесь світ як ієрархію форм буття (“не Бог – у речах, а усе

уБогові”);

–у центрі світобудови перебуває душа, яка є єдиним внутрішнім зв’язком усіх речей та явищ світу; вона постає в єдності єдиного і множинного;

–усе у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любові, яка є найбільшою силою

світу;

–людина вінчає собою усі сутності нижчого порядку і здатна керувати ними та собою;

–проявом сутності людини постає прагнення до свободи та високе її цінування;

–потенційно у своїх діях людина здатна зрівнятися з Богом;

84

Філософія доби Відродження

– усі релігії є лише проявом “всезагальної релігії” і кожна лише частково виражає одну єдину істину.

З М. Фічіно погоджується його уславлений учень – флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463–1494). Він вбачав людську сутність у свободі. Новим моментом його філософії є таке: людині не надана її досконалість, але вона може її досягти, оскільки людська сутність перебуває в становленні, в активному творенні її діяльністю людини. Мірандола також вважав за можливе інтегрувати в єдину філософську мудрість найкращі ідеї з дуже різних філософських шкіл та релігій. Ця ідея у той час сприймалася як вкрай єретична, але вона випередила сучасне екуменічне розуміння цієї проблеми.

Загалом платоніки Відродження, ніби передбачаючи в дещо наївній формі сучасний антропний принцип будови космосу, вписували людину в таку світобудову, яка уподібнювалась одухотвореній та універсальній живій природі (панпсихізм і гілозоїзм). Своєрідною концентрацією такого ренесансного платонізму був пантеїзм: розуміння усього тотожним Богові.

Третій напрям філософії Ренесансу – це натурфілософія, яка в цю епоху була спрямована не тільки на розуміння сутності природи і Всесвіту, але в новому переосмисленні набула конкретно наукового і навіть емпірично-екс- периментального змісту. Одним з перших прибічників такої, вже не античної натурфілософії був Леонардо да Вінчі (1452–1519), який поєднував в собі мислителя, ученого-практика, механіка, математика і геніального митця – дослідника людської особистості. Саме він зорієнтував науку до практики, а мистецтво і закони художнього ремісництва прагнув оперти на досягнення наукових досліджень. Його філософія також була спрямована на звеличення людини. Світ, за вченням Леонардо, є витвором Бога як великого майстра та винахідника, а завдання людини полягає у пізнанні природи. Основою такого пізнання є досвід, початком його є відчуття (серед яких найпершим є зір). На основі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами, найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення. Зазначимо, що у творах Леонардо починає звучати мотив неоднозначного, суперечливого розуміння сутності людини і навіть песимізму і скептицизму: людина у своїх творах може сягати Бога, а може стати нижче від худоби.

Натурфілософський період знаменується діяльністю видатних учених (астрономів, математиків, фізиків-механіків, лікарів-анатомів тощо). Це Микола Копернік (1473–1543) з його видатним твором “Про колообіг небесних

85

Тема 5

сфер” – геніальним доведенням геліоцентричної будови світу, і Йоган Кеплер, і Джіроламо Кардано, і Андре Везалій, і Мігель Сервет та ін.

Гуманістичний рух набуває у цей період різноманітного та активного соціального звучання – і в сфері ідей соціального реформування та утопізму, і в царині народження національно-етнічної самосвідомості (в Україні у цей час запроваджено “козацьку республіку”); і, нарешті, в напрямку релігійної Реформації та виникнення рухів протестантизму (Лютер, Кальвін, Цвінглі, Меланхтон та ін.) та згодом контрреформації.

На зламі ХV–XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по усій Європі: від Англії до України (Рутенії). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи, де виділяються насамперед такі особистості, як Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гутен, Томас Мор, П’єр де ля Рамус, Альберт Дюрер, Вільям Шекспір та ін. Еразм Ротердамський (1469–1536) підкреслював в Ісусі Христі його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої релігії – “філософії Христа”. Тут на перший план виходять етика та вирішення проблем земного життя, адже завдяки подвигу Христа знаходить виправдання людська природа. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога для людини недосяжна, потрібно любити людину.

В натурфілософський період Відродження розгортається діяльність Ніколо Макіавеллі (1469–1525), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму (за його єзуїтський принцип “мета виправдовує будьякі засоби”), а з іншого, – фундатором нової революційної етики – тверезого, реалістичного бачення політичної дійсності і тогочасного історичного життя. Християнські моральні норми добрі та привабливі, але за реальних умов життя неможливі для виконання. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні, їм можна протиставити лише реальну силу, відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджаючи хід подій, в тому числі бути недобрим. Тут головне – кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, усі засоби для її здійснення справедливі. Враховуючи такі міркування, Н. Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком прийнятні для цього і шпигунство, і доноси, і навіть політичні вбивства тощо, оскільки кінцева мета таких дій благородна. Політична

86

Філософія доби Відродження

діяльність відбувається не заради тільки егоїстичних цілей, а заради кращого майбутнього усіх людей у сильній та могутній державі. З іншого боку, – саме реальні, егоїстичні інтереси людей є засадами усіх людських дій і причинами реальних процесів у політиці.

Отже, можна констатувати неоднозначний, складний, суперечливий характер реального гуманізму Відродження і новий реалістичніший тип мислення людей цієї доби. Головним є те, що у цьому новому співвідношенні людини і світу, макрокосмосу і мікрокосмосу в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності усіх її якостей, в земних вимірах, тобто саме гуманістичний напрямок ренесансної філософії був визначальним для двох інших (нового платонізму та нової натурфілософії Відродження) напрямків. Водночас людину було органічно вписано у природний процес, у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Світогляд набував пантеїстичних та панпсихічних ознак, тобто у спеціально продуманому і осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм та пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму). Світ сприймали і розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотвореності, динамізмі та внутрішній єдності: такий пантеїзм був ще однією характерною ознакою доби Відродження (“Вся природа – це і є Бог, але і Бог це є природа”). Варто відзначити, що і в русі Реформації та протестантизму людина стає ближче до Бога, а Бог до людини без особливого посередництва церкви, як це було в традиційному католицизмі.

Питання 3. Філософські ідеї пізнього Відродження. Духовні та інтелектуальні підсумки філософії ренесансної епохи

Уже в XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи, причому у цей пізній період гуманізм більше пов’язаний вже із власними ренесансними культурними засобами, аніж з Античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як необхідну, сутнісну і органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт лише вимірювати людиною, як це було раніше (“людина – міра речей”). У міркуваннях про людину дедалі відчутніше звучить мотив її трагічної долі і неможливості для неї переламати хід власного життя (новий стоїцизм).

87

Тема 5

Зазначені моменти яскраво звучать у творі П’єра-Анджело Мадзоліні “Зодіак життя”, де акцент буття переноситься більшою мірою з людини на Бога. Світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія самого Бога. Світ існує вічно і вічно твориться, причому він твориться Богом за необхідності, яка пронизує усю світобудову, визначає природу усіх речей. Бог творить не для нас, а для себе, тому найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань (епікуреїзм). Акцент всемогутності Бога дає можливість Мадзоліні зробити висновок про можливість існування інших планет, заселених живими істотами (ідея, яку пізніше підхоплює розвиває і за яку потім постраждав від інквізиції Джордано Бруно).

Оскільки людину в судженнях Мадзоліні позбавлено панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді “перевернуте життя”. Що ж протиставляє цьому автор “Зодіака життя”? – Насамперед людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Причому освічена людина завжди протистоїть “черні”, цінує гідність, свободу, яку потрібно спрямовувати на загальне благо і уміння досягати особистого щастя у земному житті. Найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип (або “золоте правило”): чого не бажаєш собі, не роби цього іншому (це в майбутньому в добу німецької класичної філософії стає максимою “категоричного імперативу” в етичному вченні І. Канта). Досягається земне благо через гармонізацію душі і тіла, земного і духовного.

Ще більший драматизм і скептицизм відчувається стосовно становища та сутності людини у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1531– 1592). У центрі його “Досвідів” перебуває звичайна людина. Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але потрібно розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є не що інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам та здібностям, щоб певною мірою виконати своє життєве призначення. “Краще наше творіння – жити у згоді з розумом”, – підкреслював

88

Філософія доби Відродження

Монтень. Інколи він вважав саме життя селян взірцем гідного способу життя – у злагоді з природою, але частіше прославляв індивідуалізм і самозаглиблення. Оцінюючи становище і сутність людини, він стверджував, що кожна людина є представником усього людського роду. Усі релігії мають принципову єдність (як це звучало, але радикальніше і у Мірандоли) і ґрунтуються вони на звичаях (підкреслювалося світське походження релігії). Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв’язків. Шлях до пізнання – це самоаналіз, в якому ми, як і загалом у пізнанні, повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою (моменти скептицизму). Крім того, як і А. Мадзоллі, М. Монтень стверджує можливість існування багатьох інших світів. Бог у Монтеня виступає як необхідність, що панує у світі.

Усе більше і більше у пізньому Відродженні утверджується натурфілософія, насамперед в ідеях і конкретних дослідженнях природи Б. Телезіо

(1509–1598), Джордано Бруно (1548–1600), Ґалілео Ґалілея (1564–1642), Йогана Кеплера (1571–1630). У Б. Телезіо цей напрямок набуває певних матеріалістичних тенденцій. Оскільки людина у пізнанні повинна спиратись насамперед на розум та відчуття, коли вони досягають очевидності, то пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини; наука, дослідницький розум стають радикально автономні від релігійної віри.

Безперечно, найвідомiшим в цей період мислителем і натурфілософом був Джордано Бруно. Ще більше навіть, ніж його вчення, зробила його “зіркою першої величини” надзвичайно яскрава і драматична доля. Він продовжує розвивати ідеї великого платоніка Відродження – М. Кузанського, певні думки П. Мадзоллі і М. Монтеня, але створює і своє власне оригінальне eчення, яке здійснило вплив на учення про монади у Г. Лейбніца (XVII ст.) і на філософію І. Канта.

Вихідна категорія міркувань Бруно – це Єдине, яке тотожне Буттю як збігу сутності (есенції) та існування (екзистенції). Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму (тут явний вплив М. Кузанського), збігом усіх протилежностей (це, як і у М. Кузанського, прояв саме ренесансної діалектики). Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

89

Тема 5

Розгорнута матерія втілюється у мінімумі – атомі, що має потенції максимуму (яке передбачення сучасного відкриття могутності атомної енергії!). Активність матерії спричиняється світовою душею, тобто загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. І, нарешті, умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. Оскільки душа, рух, відчуття притаманні усьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Ці твердження, вочевидь, входили у суперечність із християнським розумінням унікального положення Землі у Всесвіті і опікування Бога лише людиною, вміщеною в центр світобудови. Усе це викликало обурення церкви і проголошення Д. Бруно єретиком, що й призвело до спалення його на площі Квітів у Римі у 1600 році. Його пантеїстичні та натуралістичні погляди були своєрідною інтегральною концентрацією філософських ідей Відродження, досить продуманою та стрункою.

Водночас саме доля цього великого філософа майже наприкінці Відродження знаменує собою надзвичайно динамічну суперечливість цієї історичної доби. Причому, як вже було зазначено вище, в його поглядах були геніальні зародки подальших ідей, розвинутих в добу Нового часу. Зокрема, – це діалектика, монадологія, теорія пізнання, яка не випадково перегукується навіть з ідеями І. Канта тощо.

У певному сенсі нащадком ідей М. Коперніка та Д. Бруно був Ґалілео Ґалілей, який ставився до природи, яка оточує буття людини, як до лабораторії та майстерні. Природа – це сукупність законів, які можна пізнати за допомогою експериментів і математики, об’єкт для дій та дослідження людини. Але природа є байдужою щодо дій людини і не змінюється у процесі пізнання. Це розкривало двері в науку Нового часу, де людина стає активним суб’єктом, а природа стає об’єктом активності людини.

Ґ. Ґалілей також особливо наголошує на тому, що саме математичне пізнання є найнадійніше й найперспективніше для пошуків істини. Геомет- рично-математичні виміри речей є певним критерієм їх первинних якостей, а інші якості – “вторинні”, залежать від суб’єктивних якостей людини та сприй-

90