Філософія_1

Перехід від класичної філософії до некласичної

моделі чогось загального і цілісного неможливі. Замість моделювання світу як самодостатнього і цілісного завданням філософії стає його інтерпретація. Філософію єдності буття представники некласичної філософії піддають критиці, вважаючи її суперечливою від самого початку.

Класична філософія відзначається диференціацією напрямів і їх розмежуванням. Проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії істотно відрізнялася і не змішувалася. У некласичній філософії ця різниця була пом’якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання.

Для мислення класичної філософії характерне надання логосу універсального значення і розуміння його як трансцендентної основи буття універсуму. Завдяки цьому раціональним шляхом пізнаються єдині закони і загальні взаємозв’язки усього існуючого. Метафізика постає основним ученням і методом філософування. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до метафізичного стилю мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність метафізики адекватно осмислювати світ і людське буття. Значного поширення набуває діалектичний метод, його застосовують у різних ділянках філософського знання.

У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Гармонізація основних типів взаємозв’язків у природі і суспільстві була джерелом головних цінностей класичної культури, що істотно спиралася на античні зразки. Для некласичної філософії основні типи взаємозв’язків постають як суперечності. Осмислення суперечностей є істотною складовою діалектичного методу. Їх розглядають як основу змін і розвитку, як іманентну характеристику буття.

Істотною засадою класичного філософствування виступає співвідношення суб’єкта та об’єкта. Це відношення було стрижневим для будь-яких класичних філософських побудов і систем. Некласична філософія не відмовляється від суб’єкт-об’єктного позиціонування, проте різке розрізнення суб’єкта і об’єкта вже не має такого фундаментального значення, як у класичному філософському мисленні. Для некласичного типу філософствування дуже важко зберігати визначеність і непорушність меж цього відношення.

131

Тема 8

Для класичної філософії характерні понятійна форма мислення, визначення (дефініції) понять і категорій, логічна коректність їх змісту, намагання свідомо застосовувати закони і правила логіки, а також ґрунтовність і системність філософських творів. У некласичній філософії стабільність і традиційність категоріального апарата, стилю викладу, жанрів філософської роботи не вважаються обов’язковими. Представники некласичної філософії інколи демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З’являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис.

У соціальній філософії класичного періоду пануючою парадигмою був реалізм, а в некласичній відбувається зміна парадигми. У класичній філософії людину розглядали як носія свідомості, як розум у контексті пізнання. У некласичній філософії сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо).

Зазначені відмінності не вичерпують усього, що відрізняє класичну і некласичну філософії. Некласична філософія була значною мірою розривом з попередньою традицією і у багатьох питаннях її орієнтація мала протилежне спрямування, ніж у класичну добу.

8.2. Філософія А. Шопенгауера

Першим представником і засновником некласичної філософії був німецький мислитель Артур Шопенгауер (1788–1860). Спочатку він навчався у найвідомішому в Німеччині Геттингенському університеті і згодом у Берлінському університеті захистив дисертацію з філософії. Основну свою фундаментальну працю “Світ як воля і уявлення” Шопенгауер написав у 1819 р., коли йому виповнилося 30 років. Він був впевнений, що створив шедевр. Довгий час книга не мала ніякого попиту, було продано лише 230 примірників, і видавець змушений був більшість накладу віддати у макулатуру. Спроби викладання в університеті були невдалими. Він ненавидів Геґеля, намагався конкурувати з ним як викладач, але знову його чекала невдача. Життєві негаразди наклали відбиток на його настрій і стиль мислення. А. Шопенгауер песимістично ставився до життя і усіх його проявів. Вважається, що він, поряд

132

Перехід від класичної філософії до некласичної

з англійським поетом Колріджем, ввів саме поняття “песимізм”. На його думку, історія кожного життя – це історія страждань. Коли йому виповнилося 50 років, він отримав премію Королівського норвезького наукового товариства за роботу “Про свободу людської волі”. Згодом його праці набувають все більшої популярності, особливо “Афоризми життєвої мудрості”. Його визнають і за кордоном, і в Німеччині. Однак це, хоч і послаблює, але істотно не змінює скептичного і песимістичного ставлення Шопенгауера до світу. Багато часу і зусиль він віддає коментуванню своєї основної праці “Світ як воля і уявлення”. Невдовзі перед смертю друзі спитали, де б він хотів бути похований. Відповідь була такою: “Все одно. Вони знайдуть мене”.

Отримавши ґрунтовну філософську освіту в класичному стилі, А. Шопенгауер в своїй філософії відштовхується від ідей І. Канта та інших німецьких мислителів. Значний вплив на нього справили індуїзм і буддизм. Відома його надзвичайно висока оцінка “Упанішад”. Він доводив, що світ, який з’являється нам в уявленнях, залежить від суб’єкта та його пізнавальних властивостей. “Нема об’єкта без суб’єкта” – ось положення, – зазначав філософ, – яке назавжди робить неможливим будь-який матеріалізм. Сонце і планети без ока, яке їх бачить, і розсудку, який їх пізнає, можна назвати словами; але ці слова для уявлення – як мідь дзвінка”.

Весь оточуючий світ, на думку Шопенгауера, – це сукупність чуттєвоінтуїтивних уявлень людей. Земля, море, інші люди – це об’єкти-уявлення, і ті, хто їх сприймає, є також, врешті-решт, лише уявленнями. Отже, весь світ феноменів є свого роду “майя” (ілюзія, фантазія). Уявлення існують у просторі і часі і перебувають між собою у зв’язку, вираженням якого є закон достатньої підстави. Цьому закону мислитель приділяє велику увагу. Завдяки цьому можна дізнаватись про причини явищ, які мають сенс і сферу застосування в науці і техніці. Однак це зовнішнє явище несуттєве. Філософ вважав, що за явищами перебуває метафізична Воля (Will). В його творах це слово пишеться з великої літери. Вона істотно відрізняється від моральної волі І. Канта, що ґрунтувалася на інтелекті. Сам інтелект, за Шопенгауером, є лише знаряддям цієї Волі. Вона перебуває поза світом, є єдиною, безособовою могутньою силою. Її вияви різноманітні: магнетизм, хімічні реакції, прагнення рослин і тварин до існування та продовження роду. Особливу симпатію викликали в нього кроти, невтомні трударі, які у темряві протягом усього свого життя

133

Тема 8

копають землю, а отримують в результаті лише їжу і можливість запліднення, тобто засоби продовжити цей сумний шлях у нових кротах. Кожна жива істота, як здавалося Шопенгауеру, лише безглуздо чіпляється за позбавлене сенсу існування.

У людині ця Воля постійно перемагає усі плани і міркування розуму. “У секретну майстерню її, – писав Шопенгауер, – він (інтелект) не проникає. Він, правда, довірена особа волі, але довірена особа, яка не все знає”. Інтелект позбавлений права і можливості приймати рішення і діяти і не посвячений у таємні задуми власної волі. Шопенгауер назвав цю діючу силу, що керує людиною, волею до життя (Wille zum Leben). Це вроджене прагнення людини вижити і залишити потомство. Воля до життя змушує навіть найбільших раціоналістів і песимістів боротися за виживання у разі хвороби чи катастрофи. Через це люди, що здаються черствими і суворими, тануть при вигляді немовляти, а ті, хто спочатку були чи здавалися байдужими до своїх нащадків, перетворюються у люблячих і відданих батьків.

Волю до життя Шопенгауер характеризує як сліпу, дику, ірраціональну силу, яка не має ані плану, ані кінцевої мети. Ця воля є вічно невдоволеною, вона приречена пожирати себе, оскільки, крім неї, нічого немає. Це голодна воля, що породжує страждання, страх, ворожнечу. Тому життя людини перебігає у безконечних турботах, розчаруваннях, постійних тривогах. У 46 розділі другого тому своєї праці “Світ як воля і уявлення” філософ яскраво змальовує безрадісне і безглузде існування людей, сповнене страждань і позбавлене сенсу. Цей розділ має красномовну назву: “Про ницість і гіркоту життя”.

У розділі 44 “Метафізика статевого кохання” Шопенгауер міркує над питанням кохання, яке він вважав дуже важливим для людини, і дивувався, чому воно досі залишалося зовсім не розробленим у філософії. Недостатню увагу до проблем кохання і шлюбу він пояснював небажанням вдивлятися у ту сферу життя, яка суперечить уявленням про людину як раціональну істоту. Кохання в основі своїй ірраціональне. Статеве кохання, як зазначав філософ, є кінцевою метою чи не усіх людських устремлінь. Воно заважає найважливішим справам, інколи позбавляє розуму дуже розумних і поважних людей.

Воно втручається у політику і діяльність державних мужів і науковців. Пояснення, яке дає Шопенгауер феномену кохання, знаходиться у руслі його загальних уявлень про панування Волі над усім іншим, що існує в світі.

134

Перехід від класичної філософії до некласичної

Інтелекту дозволяється розуміти лише те, що є необхідним для успішного продовження роду. Тому воля робить безсилим інтелект, людина в цей період втрачає розум, щоб він не заважав виконати цю головну мету. Ось чому молоді люди так серйозно ставляться одне до одного, так захоплені одне одним при першій зустрічі, так пильно вивчають одне одного. Це вивчення і випробування є, за словами Шопенгауера, медитацією генія роду про можливість створення ним індивіда і про комбінацію його властивостей. Той факт, що воля до життя прагне досягнути власної мети, а не зробити нас щасливими, підтверджується тим сумом і байдужістю, які відчувають пари одразу ж після статевого акту.

Проте люди все ж таки відрізняються від тварин. Крім боротьби за виживання, пошуків партнерів задля забезпечення роду і турбот про нащадків, люди можуть ходити у театри, слухати опери, читати художні твори і філософські трактати. У цих справах Шопенгауер бачив потужне джерело протистояння вимогам волі до життя. Завдяки творчості ми можемо пізнавати суть наших нещасть і розчарувань. У такий спосіб для нас відкривається можливість позбавитися паніки, марних надій, ілюзій і самотності. Мистецтво і філософія дають нам змогу перетворювати біль у знання. Найдосконаліші твори мистецтва розмовляють з нами, хоч і нічого про нас не знають. “Поет, як і кожний художник, – відзначає філософ, – завжди показує нам лише одиничне, індивідуальне..., але розкриває в ньому усе людське існування, оскільки він лише на вигляд відображає в своїх творах одиничне, по суті ж – те, що було повсюди і в усі часи. Цим пояснюється, що сентенції поетів і особливо драматургів, навіть не будучи вимірами загального характеру, зазвичай застосовуються у дійсному житті”. Шопенгауер вбачав суть мистецтва в тому, що оскільки сюжети постійно повторюються, один приклад дієвий для тисяч випадків. Людина, яка прочитала про трагічну любов або побачила цей сюжет у театрі, вже не концентрується на власних стражданнях, своєму досвіді невдалого кохання, стає здатною не вбачати у цьому тільки своє власне нещастя. Муки, які переживаються, перетворюються в такі, що пізнаються. У цьому філософ вбачав можливість для людини втішатися у перебігу стражденного життя.

Отже, важливою ідеєю творчості Шопенгауера є те, що Воля перебуває у постійній боротьбі, вічному зникненні, які долаються лише через самопізнання. Весь світ є самопізнанням Волі. Тут Шопенгауер наближається до геґелівської

135

Тема 8

концепції самопізнання абсолютною ідеєю самої себе як імпульсу її саморуху і саморозвитку. Проте висновок з цього є доволі песимістичний, оскільки цей рух породжує нові вияви страждання і його поглиблення. На думку філософа, чим сильнішою є воля, тим яскравіші прояви її суперечностей, отже, тим сильнішими є її страждання.

Засоби позбавлення від страждань, які він вбачає у сфері етики, розглядаються в головній праці, а також роботах “Дві основні проблеми етики” і “Parerga und Paralipomena”. Основою моралі у людському житті є співчуття, яке виходить з розуміння, що джерелом існування і дій усіх істот є одна воля. Вбачаючи у світовій Волі джерело зла, Шопенгауер вважає моральним її заперечення. Людина через заперечення волі прагне подолати страждання, але тим самим послаблює і гальмує волю до життя. Зразки такої моральності філософ вбачає у житті християнських подвижників й індуських аскетів. Кінцевою метою моральної поведінки є “Днірвана”, яка розглядається як внутрішня радість та справжній небесний спокій, хоча, по суті, це самозаперечення Волі, а отже, і цілого світу. З Шопенгауера починаються у західній філософії традиції декадансу як передчуття масштабних бід і кризових станів людського суспільства.

Підсумовуючи цей огляд філософії А. Шопенгауера, можна відзначити такі основні ознаки його учення:

–єдина основа світу – Воля (Will);

–Воля – ірраціональна, сліпа, невгамовна, суперечлива;

–існує багато проявів єдиної волі;

–єдина реальність суб’єкта – відчуття;

–стосовно людей Воля отримує вираз як воля до життя;

–воля пізнавана через свої виявлення, які підпорядковані закону достатньої підстави;

–формами пізнання є наука і мистецтво;

–мистецтво розглядається як єдність пізнання і досвіду;

–одиничні факти у творах мистецтва є узагальненням багатьох аналогічних подій, тому мистецтво сильно впливає на людей, є способом перетворювати страждання у пізнання;

–основою моральності є співчуття, яке, однак, заперечуючи Волю як таку, послаблює волю до життя;

–ідеалом морального життя є монашество.

136

Перехід від класичної філософії до некласичної

8.3. Основні ідеї філософії С. Кіркегора

Іншим видатним мислителем, ідеї якого вважають базовими для некласичної філософії, є Сьорен Кіркеґор (1813–1855 рр.). Він народився у Копенгагені в сім’ї комерсанта, ревного лютеранина, і отримав суворе християнське виховання. За бажанням батька майбутній філософ вступив на теологічний факультет столичного університету, проте релігія у той час його не дуже цікавила, він більше уваги приділяв філософії, літературі, історії. Юнака вабили розваги, і загалом його спосіб життя у той період можна назвати “естетичним” (так пізніше позначить мислитель першу стадію життя кожної людини). У 1836 р. стався важкий моральний перелом, внаслідок чого С. Кіркегор починає життя відлюдника і концентрується на релігійно-філософській творчості. Така зміна способу життя пов’язана з особистою трагедією, обставини якої є загадковими. Відмовившись від своєї нареченої, він до кінця життя прожив одинаком в батьківському будинку і лише зрідка виходив до міста. Спадщина Кіркегора є великою, становить 28 томів, з яких 14 томів займає “Щоденник”. Серед цієї кількості написаного найвідомішими є “Про поняття іронії, з особливою увагою до Сократа”, “Або-Або (Enten-Elter). Фрагмент із життя”, “Страх і трепет. Діалектична лірика”, “Поняття страху”, “Повторення”, “Філософські крихти”, “Етапи життєвого шляху”. Головним теоретичним твором, в якому досліджуються поняття істини і парадоксу, вважається “Заключна ненаукова післямова до філософських крихт”. У 1849 р. було опубліковано працю “Хвороба до смерті. Християнсько-психологічний розвиток до відродження і пробудження”, яка стала символічним завершенням філософської діяльності мислителя. Він після цього вже не працював у галузі філософії, писав на теми церковно-релігійні. Життя його ставало все більш важким і сповненим розчарувань, особливо щодо діяльності церкви, яка, на його думку, зрадила духові ранніх християнських громад.

Центральна ідея філософії С. Кіркеґора – принцип людської індивідуальності. Духовний індивід, “Одиничний” (den Enkelte) визначає правила своєї поведінки на противагу соціальному середовищу та її законам. Чим він успішніший в своїй справі, тим більше одинокий. Пізніше мислитель проголосить бунт Одиничного проти роду, соціального класу, держави, суспільства. Він загалом вважав усе універсальне, загальне хибним і відверто критикував класичну філософію, особливо німецьку за її відірваність від

137

Тема 8

реального людського життя. Лише Одиничний є істинним і тому він один може увійти у контакт з Богом, без якого для людини закритий шлях до самопізнання. Тільки Одиничному властиве “існування”.

Категорія “існування” – ядро філософії Кіркеґора. Під існуванням він розуміє буття неповторної людської індивідуальності з її внутрішніми переживаннями і відчуттями. Існування – це діалектична ситуація, боротьба суб’єкта, який перебуває у протилежності кінцевого і нескінченного, страху і вибору. Акт вибору – це абсолютно вільний і нічим не детермінований, загадковий, миттєвий, інтуїтивний і понадрозумний стрибок духу. У цей момент людині відкривається істина. Розвиваючи цю концепцію, С. Кіркегор, крім вже згаданих понять “одиничне”, “існування”, вживає незвичні для класичної філософії терміни: “страх”, “провина”, “гріх”, “вибір”, “стрибок”, “відчай”, “хвороба до смерті” та ін.

Свій метод С. Кіркеґор виводить із сократівських діалогів Платона і вважає діалектикою нескінченної негативності. Починаючи з перших своїх творів, Кіркегор веде сам з собою сократівські діалоги, ставить запитання, дає відповіді, заперечує їх. При цьому він застосовує метод іронії. Говорячи про іронію, Кіркегор посилається на Сократа і підкреслює здатність іронії маскувати антисоціальну позицію Одиничного.

Важливу роль у філософії С. Кіркегора відіграє поняття “вибір”, яке є засадничим для його етики. З поняттям “вибір” пов’язане вчення про три стадії земного буття Одиничного і водночас три способи життя. Їм відповідають три моральні позиції – “естетична”, етична і релігійна. Перехід від однієї стадії (позиції, способу життя) до іншої відбувається суб’єктивно, внаслідок вибору, стрибка духа, миттєво.

“Естетична” стадія – це чуттєвий спосіб життєдіяльності, йому властиві еротизм, цинізм, хаотичність і випадковість. Духовний стан індивіда дуже нестійкий, людина перебуває у стані розгубленості, суперечливості. Кіркегор зазначає, що “сутність людини розпадається на тисячі окремих частин, подібно до того, як розпорошується легіон вигнаних бісів”. Реальними втіленнями “естетичного” способу життя може бути гульвіса, поет, п’яниця та ін., в яких немає сталих моральних орієнтирів або глибокої релігійної віри. “Існування” на цій стадії розвивається. Людина може відчути і усвідомити марнотратство і порожнечу свого життя. Спочатку людина сприймає себе іронічно, а потім її

138

Перехід від класичної філософії до некласичної

охоплює невдоволення, яке зрештою переходить у відчай. Тут виникає альтернатива: залишитися на стадії “естетичного”, що вже не задовольняє духовних прагнень, чи перейти до наступної стадії існування.

Друга стадія людського життя – етична. Індивід займає позицію послідовного і безкомпромісного розрізнення добра і зла і однозначно обирає добро, намагаючись дотримуватися в своєму житті моральних принципів та обов’язків. Вираженням цього способу життя є Сократ. Це образ трагічного героя, життя змушує його йти на важкі жертви. Одиничне тягне його до одних вчинків, а загальні, зовнішні етичні правила вимагають зовсім іншого. В еволюції етичного існування все більше поглиблюється суперечність між вічними принципами моралі і повсякденною емпіричною, гріховною реальністю конкретного людського життя. Врешті-решт, з’ясовується, що людина ніколи не може бути морально досконалою, що вона грішна і завжди винувата. Тоді індивід долає суперечність і переходить до третьої стадії “існування”.

Цю стадію С. Кіркегор називає релігійною. Одиничний обирає себе як грішника, винного перед Богом. Цим актом вибору людина вступає в особистий контакт з божественною персоною і тоді через каяття стверджує себе як особистість. Релігійна свідомість є суперечливою, вона, за Кіркегором, “є Дсинтезом безконечності і конечності, тимчасового і вічного”. Коли людина встановлює контакт з Богом, внутрішні конфлікти в її духовному світі стають особливо гострими. Прикладами релігійного життя є біблійний Йов, а також патріарх Авраам. Авраам готовий виконати волю Бога і принести в жертву свого сина і заради своєї віри він здатний взяти на себе моральну відповідальність за порушення заповідей того самого Бога. У цьому випадку йдеться про ще одне дуже важливе поняття філософії Кіркегора – парадокс. Парадокс мислитель тлумачить як страждання “існування”, причиною якого є конфлікт духовних станів людини. Це стан абсурдності як спосіб існування свідомості. Свідомість хоче пізнати парадокс, лине до парадоксу, вбачаючи у парадоксі свою найвищу мету. Але парадокс руйнує мислення. Парадокс, за Кіркегором, є істотною характеристикою життя, мислення, пізнання. Парадоксальними є усі ситуації, в яких людина має відношення з Богом. Про це свідчить як Старий, так і Новий Заповіт. Причиною цієї парадоксальності є зіткнення вічного із тимчасовим. Парадоксальними, абсурдними, на думку Кіркегора, є усі справжні істини, тобто істини віри. “Віра, – зазначає

139

Тема 8

Кіркегор, – саме являє собою той парадокс, що індивід як такий, вищий від загального, правомочний, не підкорений йому, а поставлений над ним;...

індивід як індивід перебуває в абсолютному відношенні до абсолютного”. Парадокс віри полягає і в тому, що Бог передає свій авторитет одиничному, кінцевому, людині-пророку. У парадоксальний спосіб вічна істина втілюється в одиничній людині, конечному – Христі. Отже, віра як така, є по суті, парадоксом. Віра – це вибір, ризик, чудо (Вірую, тому що абсурдно!).

Для гносеології Кіркегора властивим є надання вірі значно більшої ваги, аніж розуму, науковому пізнанню. Він вважав, що наукові, зокрема математичні знання, не є справжніми істинами, оскільки вони не дають нічого для “існування” Одиничного. Йому потрібна власна істина, яку він переживає, у якій внутрішньо переконаний. За Кіркегором, істина не є процесом пізнання, істина не є чимось зовнішнім для людини, в істині людина “існує”. Критерієм істини він вважає посилення суб’єктивності, наприклад, готовність за неї страждати, віддати життя тощо. Кіркегор розглядає це питання у спеціальній праці: “Чи може людина дати себе вбити за істину?"

На релігійній стадії більше ніж у попередніх етапах свого життя людина перебуває у стані страху. Кіркегор визначає страх як сутність існування людини, як “діалектичну двозначність”. “Страх” – це стан тривожного відчуття небезпеки перед таємним, невідомим, містичним. Страх існування є основою свободи, яка тягне людину до небезпечного, але привабливого кроку – перейти від можливого до дійсного. Але страх залишається і після цього кроку, як, наприклад, страх Адама до й після гріхопадіння.

На третій стадії існування страх і трепет виростають порівняно з іншими стадіями і доводять людину до величезного духовного виснаження. Людина постає перед Богом і це означає не тільки бути з Ним у контакті, але й у конфлікті. Це томління, відчай, “хвороба до смерті”, в якій прагнення до загробного життя поєднується з відразою до цього. Людина мучиться, оскільки хоче позбавитися земного існування, проте не має сил наблизити для неї бажане. Людина страждає, перебуває у відчаї, тому що не може бути самою собою. “Відчай, – зазначає Кіркегор, – міститься у самій людині, відчай є визначенням духа”.

Отже, головними особливостями філософії С. Кіркегора можна вважати такі положення:

140