Філософія_1

Філософії ХХ – початку ХХІ століть

7. Покажіть спільне та відмінне у поглядах представників аналітичної філософії та неопозитивізму.

Тестові питання для самоперевірки:

1. Філософія ХХ ст. відрізняється своєю одностайною відданістю традиціям класичної філософії:

Так. Ні.

2.Оберіть правильний варіант відповіді на запитання. До загальних особливостей філософії ХХ ст. належить:

а) її надзвичайна тематична та методологічна строкатість; б) її відданість традиціям класичної філософії; в) тісне переплетення в ній класичних та некласичних традицій;

г) її негативне ставлення до історично попередньої філософії; д) актуалізація в ній попередніх форм та напрямів філософії.

3.У галузі філософського осмислення дійсності заслуга З. Фройда полягає в тому, що він:

а) підпорядкував несвідоме свідомому; б) вперше вжив поняття несвідомого;

в) завдяки відкриттю та окресленню змісту та меж несвідомого істотно ускладнив розуміння чинників людської поведінки;

г) ініціював розгортання так званої “сексуальної революції” у ХХ ст.; д) завдяки відкриттю несвідомого зміг пояснити багато явищ культури.

4.Оберіть правильний варіант відповіді на запитання. До напрямів сцієнтистської філософії ХХ ст. належить:

а) неопозитивізм; б) аналітична філософія; в) антропологія; г) неотомізм; д) неокантіанство.

5.Представники неопозитивізму вдались до розроблення та запровадження процедури:

а) сублімації; б) соціалізації;

в) компліментарності; г) екологізації; д) верифікації.

181

Тема 9

6.Оберіть правильний варіант відповіді на питання. Найпершими осередками розроблення неопозитивізму в Європі ХХ ст. були:

а) Баденська та Марбурзька школи; б) Сен-Вікторська та Шартрська школи; в) Німеччина, Франція та Італія;

г) Віденський гурток, Англійська та Львівсько-Варшавська школи.

7.Аналітична філософія вважала своїм найпершим завданням:

а) проведення аналізу вихідних понять певної теорії з метою звести їх до атомарних суджень;

б) аналіз співвідношення фактів з мовою та термінологією науки; в) здійснення процедури верифікації; г) виявлення архетипів колективного несвідомого;

д) аналіз програм політичної та соціальної діяльності.

8. Феноменологічна філософія Е. Гуссерля виходила з припущення:

а) що через феномен виходить у з’явлення ноумен; б) що феномен постає результатом дії речей-в-собі на органи чуттів

людини; в) що феномен є тим, чим він є, що за ним не стоїть ніяка інша

реальність; г) що феномен – це те, що виходить за межі повсякденного, що є

незвичним та оригінальним.

9.Філософія екзистенціалізму зосереджувалась насамперед на окресленні людського буття:

а) за допомогою науки та наукової термінології; б) через його відношення до світу природного буття; в) в його соціальних та психологічних якостях;

г) через його внутрішнє людське сприйняття та переживання.

10.Виберіть ті поняття, що були запроваджені М. Хайдеґґером для окреслення людського способу буття:

а) отвір у бутті; горизонт предметності; б) тут-буття; при-бутті-перебування; в) Воно, Я, Над-Я; г) аніма, анімус; д) буття-до-смерті.

182

Історія української філософії

Тема 10

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Українська філософія як органічна складова світової у своєму розвитку пройшла ті самі історичні етапи. Своєрідність суспільно-політичних умов, особливості інтелектуально-духовних пошуків на кожному окремому етапі визначили деякі характерні ознаки вітчизняної філософської культури.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.Загальні особливості української філософії.

2.Філософська думка Київської Русі і доби Відродження.

3.Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво-могилянців та Г. Сковороди.

4.Українська філософії ХІХ–ХХ ст.

Питання 1. Загальні особливості української філософії

Українська філософія є своєрідною за своїм характером, хоча від самих початків розвивалась в руслі загальних філософських процесів. Один із кращих дослідників української філософії Д. Чижевський стверджував, що національна самобутність нашої філософської культури детермінована як чинниками суспільно-історичного розвитку, так і деякими особливостями національного характеру українців. До найтиповіших рис українського національного характеру належать: а) емоційність і чутливість, які зумовили перевагу ірраціонального типу філософування над раціональним; б) сентиментальність й естетизм, що проявились у відчутті краси, її пошуку в усьому, схильності до пишної декоративності й орнаментальності у мистецтві і побуті; в) психічна рухливість, яка давала змогу швидко адаптуватись до складних життєвих ситуацій, але водночас зумовлює певну психічну нестабільність і надмірне

183

Тема 10

панікування; г) шанування індивідуальної свободи, що виявлялось в опорі іноземному пануванню, але також у схильності до розбрату і внутрішніх протистоянь; д) особливо шанобливе ставлення до Землі й природи (антеїзм).

Означуючи специфіку української філософії, більшість дослідників звертає увагу на її несхильності до побудови строгих раціонально-абстрактних систем: в ній “серце” домінує над “головою”. У вітчизняній філософії яскраво засвідчена етико-виховна тенденція, схильність до моральних повчань і практичних настанов.

Істотною ознакою української філософії є також релігійність; щоправда, ця релігійність не позбавляла її можливості обґрунтовувати необхідність досягнення людиною земного щастя і суспільного блага. Підтвердженням цього є особливе зацікавлення історичною й історіософською проблематикою. Суспільно-політичні концепції українських мислителів в усі часи активно впливали на формування національної ідеї, сприяли зміцненню національної самосвідомості народу. Звичайно, зазначені вище найзагальніші особливості української філософії не вичерпують детально тему її самобутнього характеру, але допомагають зорієнтуватись у спектрі тих найважливіших проблем, які становлять стрижень філософського дискурсу в Україні.

Варто відзначити й те, що хронологічні межі деяких етапів розвитку європейської філософії в Україні є зміщеними. Так, з певним запізненням розвивається українська ренесансна і барокова філософія. Не так яскраво відтворена доба Просвітництва і класицизму, проте пліднішим для вітчизняної філософії став романтизм.

Питання 2. Філософія Київської Русі і доби Відродження

Філософія як особливий вид інтелектуальної діяльності зароджується в Україні наприкінці Х ст. з утвердженням християнства, але витоки протофілософського (тобто такого, що потім переростає у філософське) осмислення сенсу людського буття, природних явищ сягають більш ранніх часів ще задовго до хрещення Русі та появи писемності. Первісною системою передфілософських знань є стародавня міфологія, яка відображала спосіб життєдіяльності і характер тогочасного світосприйняття і світорозуміння. За визначенням Д. Чижевського, давньоукраїнське язичництво (назване після запровадження християнства “поганством”) і народний світогляд стали “національними під-

184

Історія української філософії

валинами”, на яких виросла українська філософія. Язичництво становило собою своєрідну природну релігію, яка втілювала ідею природної першопричини Всесвіту, вічного коловороту життя, безперервного кругообігу природи. У язичницькій міфології як сукупності оповідей і переказів про явища природи і людську життєдіяльність в образно-наочній формі відбилось прагнення людини упорядкувати оточуючий світ і ствердити нерозривну єдність людини і природи.

Введення християнства стало передумовою рішучих змін в системі міфологічних уявлень і вірувань, коли замість міфологічного утверджується релігійно-філософський тип світорозуміння. У Київську Русь християнство прийшло із Візантії у Х ст.; разом із ним була успадкована і надзвичайно багата релігійно-богословська література. Візантія, культивуючи грецьку духовну традицію, тому стала посередником проникнення у Русь класичної грецької премудрості. Найвидатніші ідеї грецьких філософів, таких як Піфагор, Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель, Епікур, Софокл, а також праці візантійських “отців церкви” – Іоана Дамаскіна, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста – стали справжнім джерелом ідейного натхнення для київських книжників. Саме християнська патристика найбільше стимулювала розвиток тогочасної української філософії. Це було природним і закономірним явищем, бо немає у світовій культурі таких випадків, – як зауважує Д. Чижевський, – аби “філософська творчість проявилась в якогось народу спонтанно, незалежно від чужих впливів...”. Але чужі запозичення набували власного вираження, бо трансформувались відповідно до вже існуючої духовної традиції. Тому специфіку української філософії княжої доби становить поєднання візантійської філософської традиції із давніми язичницькими уявленнями (так званий феномен “двовір’я”).

Окрім них, були й інші джерела, з яких наша філософія черпала ідейні сили, – це західноєвропейська середньовічна схоластика. В. Горський зазначає, що від самих початків українській філософській культурі притаманна здатність до творчого синтезу різних світоглядних систем світової філософії, її зв’язок із здобутками середньовічної Візантії, а через них – з ідеями античних філософів, зв’язок із духовними надбаннями болгарської культури, культури Сходу, Західної Європи”. Сформований в тих умовах спосіб філософування у дослідницькій літературі отримав назву “софійно-гуманістичного”. Суть цієї філо-

185

Тема 10

софії полягала у тому, аби пояснити природу людини, визначити сенс її життя і навчити досягати вищого ідеалу досконалості. У міркуваннях про людину як єдність душі й тіла помітне наслідування візантійських патристів, зокрема Іоана Дамаскіна, який стверджував, що “…створив Бог людину, наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина – це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом і є серединою між розумом і матерією, він пов’язує собою зриме і незриме, чуттєве й те, що тільки розумом осяжне”. Опираючись на “Шестиднев”, київські книжники, зокрема в “Ізборнику” 1073 року, а також в інших пам’ятки писемності, роблять спробу обґрунтувати дуалізм двох субстанцій в людині, бо душа, як “сутність жива” тільки у поєднанні з тілом, стає реальністю. Наділення душі божественною сутністю посилило тенденцію до етизації філософських міркувань, тобто висловлювались певні моральні настанови, норми, практичні поради, як досягнути морального ідеалу. У центр цих морально-етичних учень ставиться проблема вічної боротьби між добром і злом. Цю особливість виявляють такі видатні київські богослови, як митрополит Іларіон, Феодосій Печерський, літописець Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін. У цьому ж контексті підноситься значення історіософської тематики, спрямованої на осмислення історичної долі свого народу, а також його органічної причетності до загальнолюдської історії. Найпоказовішими щодо цього є міркування митрополита Київського – Іларіона, викладені у видатному творі “Слово про Закон і Благодать”, де викладена ідея рівності усіх народів перед Богом, оскільки усі народи покликані Благодаттю до спасіння, хоча одні раніше, а інші пізніше. У цьому сенсі, на думку Іларіона, Старий Заповіт – Закон суперечить Новому Заповіту – Благодаті, бо Старий Заповіт розділяє народи, відстоюючи право “богообраності” юдеїв, а Благодать дарована усьому людству. Іларіон розвинув оригінальну концепцію світової історії, як поступального руху від рабства до свободи. Кожен християнин відповідальний як перед власним народом, так і перед людством. Істинний християнин опікується благом свого народу і примножує “всебічне добро”. Велика заслуга автора “Слова...” полягає у формулюванні “власної патріотичної концепції всесвітньої історії”. Саме Іларіон заклав фундаментальні основи подальшого розвитку української історіософії.

Поглиблює цю важливу тему автор “Повісті минулих літ” чернецьлітописець Нестор (бл. 1056–1113), названий “батьком руської історії”. Цінні

186

Історія української філософії

ідеї суспільно-політичного, філософсько-світоглядного та морального характеру містять також “Повчання” Володимира Мономаха (1053–1125). Цінність його етичної концепції полягає в практичній зорієнтованості, бо, звертаючи свої помисли до Бога, Мономах акцентує увагу на значенні земного буття людини, необхідності перейматись не стільки особистими, скільки державними інтересами. Глибоким філософським змістом сповнені, зокрема “Моління” Данила Заточеника (кінець ХІІ – початок ХІІІ ст.). Автор цієї найдавнішої пам’ятки української світської писемності філософує на предмет християнських доброчинностей, серед яких абсолютний пріоритет надає розуму і мудрості: ні фізична сила, ні слава, ні авторитет, не зрівняються з розумом, бо всі ці цінності, на думку Данила, є відносними, їх можна придбати, а розум – це божественний дар. Але сам розум ще не є основою буття, оскільки цією основою є серце як істинне “я”, як самість людини, а його опорою є мудрість і краса, раціональне і естетичне – “серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю”.

Отже, короткий аналіз філософської культури Київської Русі вказує на її оригінальний, цілісний та емоційний характер. Творчо використовуючи кращі досягнення світової філософії, українські середньовічні мислителі обґрунтовували свої філософсько-світоглядні ідеї, моральні учення, історіософські концепції, тим самим закладаючи фундаментальні основи для самобутньої української філософії подальшої ренесансної доби.

Друга половина ХІІІ–ХV ст. – доба занепаду Київської держави та її спадкоємиці – Галицько-Волинської. Українські землі поступово потрапляють у володіння Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої (об’єднаної Литовсько-Польської держави). Але, незважаючи на усі негативні наслідки іноземного окупації, духовна культура не втрачає внутрішньої потуги. Тим більше, що в цей час під впливом західноєвропейської філософії поширюються ренесансно-гуманістичні й реформаційні погляди. Цю добу в історії української філософії іменують Передвідродженням, бо розквіт власне ренесансної філософії припадає вже на ХVІ – початок ХVІІ ст., коли з’являються різноманітні за жанрами твори релігійно-богословської літератури, твори історичного жанру, а також народного фольклору, зокрема героїчного епосу. Загалом усі ці твори відзначаються високим рівнем національної самосвідомості, що було закономірним в умовах іноземного поневолення,

187

Тема 10

відзначеного посиленням духовного прагнення народу до єдності і культурного самоствердження. Позитивним виявилось значне пожвавлення в цей час інте- лектуально-духовних контактів українців із Західною Європою, звідки масово розповсюджувалась перекладна література раціоналістичного й єретичного змісту. Д. Чижевський, зокрема, наголошує на значенні літератури “ожидовілих” (“Арістотелеві врата”, або “Тайная тайних” – книга арабського походження ХІ – ХІІ ст.), які були у ХV ст., за словами ученого, тими, “хто вперше ввів в українське культурне оточення твори суто філософічного змісту”.

Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. значно посилюється критика ортодоксальних догматів християнства, набувають сили раціоналістичні теорії. Реформаційний рух виконав важливу місію у плані пробудження українського національно-культурного Відродження. Теоретичне осмислення реформаційних і гуманістичних процесів здійснювалось видатними діячами раннього Відродження, до яких належать Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан. Їх творча діяльність пов’язана із провідними європейськими університетами в Болоньї, Падуї, Римі, Парижі, Кракові та ін. Окрім них, багато інших українців здобули високі наукові ступені магістрів і докторів у різних університетах Європи, тому їх філософсько-наукова і літературна спадщина належить і до загальноєвропейської духовної скарбниці. Найбільшою їх заслугою в сфері філософського дискурсу є розроблення таких пріоритетних для гуманізму ідей, як реабілітація цінності земного життя людини з відчутним акцентом на важливості її суспільно-громадської діяльності. Найвагомішими у цьому сенсі є напрацювання Станіслава Оріховського, одного із фундаторів так званої “теорії суспільної угоди”, спрямованої на удосконалення державного устрою, методів керівництва і розподілу функцій влади, обов’язків і прав громадян. Він також ініціював і пропагував “теорію природного права”, згідно з якою права громадян мають першість по відношенню до повноважень державних персон. У суспільному житті і державному управлінні він підкреслював особливе значення поєднання розуму (мудрості) й сили, тобто в дусі раннього просвітництва пропагується ідея освіченого абсолютизму (мудрого правителя – “мудреця на троні”).

Друга половина ХVІ – початок ХVІІст. – період класичного Ренесансу в Україні. Варто пам’ятати, що це був вкрай складний і напружений період в державно-національній історії України, коли український народ опинився

188

Історія української філософії

перед небезпекою повної денаціоналізації і окатоличення в умовах колоніальної залежності від Речі Посполитої. Берестейська унія 1596 року як спроба розв’язати релігійно-церковну кризу, по-суті, лише загострила ситуацію внаслідок конфесійного поділу українців на православних (неуніатів) та уніатів. Потреба національного порятунку українського народу і облаштування вільної держави максимально пожвавила усі сфери духовного життя. Велику роль у цьому відіграли церковні православні братства, передусім Львівське Успенське (від 1586 р. Ставропігійське) братство, до якого належали такі авторитетні діячі, засновники братської школи, як Ю. Рогатинець, Іов Борецький, Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памво Беринда, Ісая Козловський та ін. З їх іменами пов’язують становлення професійної філософії в Україні, бо саме у Львівській братській школі філософія вперше постає обов’язковою навчальною дисципліною. До цієї ж плеяди ренесансних філософів належать діячі Острозької академії (кінець ХVІ – початок ХVІІ ст.): Г. Смотрицький (ректор), Х. Філалет, В. Суразький, З. Копистенський, Клірик Острозький, М. Смотрицький, Ян Лятос. Ці учені увійшли в історію як видатні письменники-полемісти. На хвилі гострих ідейно-конфесійних суперечок полемісти відстоювали доктрину національної автентичності українців, яка ототожнювалась із рідною православною вірою. Посилював православну полеміку вихованець Острозької академії Іван Вишенський, який відомий своїми численними листами і посланнями з Афона. Будучи відданими лише східній грецькій традиції, цей табір ренесансних українських мислителів і богословів протистояв іншому гурту письменників і релігійних провідників, які підтримували ідею унії і виступили на захист новоутвореної уніатської церкви. Найвизначнішим уніатським письменником був Іпатій Потій, якого підтримували Касіян Сакович, Адам Кисель, а пізніше і Мелетій Смотрицький. Вони ініціювали процес міжконфесійного примирення, до якого у середині ХVІІ ст. долучився Петро Могила, захоплений ідеєю практичного втілення “універсальної унії” Української церкви з Римом. Цілком очевидним є те, що такі інтенсивні релігійні зрушення відбувались у тісному контексті із загальноєвропейським реформаційним рухом. Реальне життя вимагало потужних кардинальних зрушень в усьому духовно-культурному житті України. Це диктувалось як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, тобто як необхідністю виконання державно-національних і релігійних завдань, так і налагодженням тісніших інтелектуально-наукових і культурно-мистецьких контактів із католицьким Заходом з метою запозичення його багатющих

189

Тема 10

духовних надбань. Нагальна потреба оволодіння здобутками “латинської мудрості” як релігійної, так і філософської, актуалізувало створення навчального закладу вищого типу, в якому шляхом синтезу кращих досягнень як Сходу, так і Заходу, змогла б сформуватись професійна філософська наука, спроможна теоретично узагальнити процеси пізнання природи, Всесвіту, людини і суспільства. Такою освітньою установою і стала Києво-Могилянська академія, з діяльністю якої пов’язана філософія українського Просвітництва.

Питання 3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києвомогилянців та Г. Сковороди

Заснування Києво-Могилянської академії пов’язане з іменем Київського митрополита Петра Могили, який у 1632 р. об’єднанням двох братських шкіл (Подільської та Печерської) створив колегіум. Статус Академії їй було надано дещо пізніше та підтверджено у 1701 р. У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. цей навчальний заклад стає найпотужнішим науковоосвітнім центром не лише в Україні, але й в усій Східній Європі, де навчались поряд з українцями вихідці із Молдови, Білорусії, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії. У цей час тут викладали найкращі вітчизняні учені – Ф. Прокопович, С. Яворський, Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, І. Кониський, М. Довгалевський, С. Калиновський, Й. Кононович-Горбацький. Цим науковцям належать численні літературні, релігійні, історичні праці, а також змістовні лекційні курси з натурфілософії, етики, поетики, риторики. Завдяки цій спадщині києво-могилянців українська філософія піднеслась до рівня професійного. В Академії, яка хоча й була церковним закладом, богослов’я і філософія вивчались як окремі курси. Викладачі вводили у свої авторські лекції з філософії найновіші відомості із різних галузей наукових знань. Філософські академічні курси хоча й відповідали типовим для Західної Європи курсам пізньої схоластичної філософії, але у їх змісті надто помітними є ознаки нової просвітницької традиції. Структура цих курсів включала три розділи: логіку, фізику та метафізику.

В історико-філософському поступі України науково-теоретична спадщина києво-могилянців має етапне значення і засвідчує кардинальні зрушення в способі осягнення та пояснення універсальних зв’язків між світом людини та вічним космосом. Основний сенс цих трансформацій полягає у поступовій руйнації традиційного релігійно-схоластичного способу мислення і народженні

190