Практичне заняття № 2

Тема: Концепція інтертекстуальності

План

1. Поняття інтертекстуальності.

2. Становлення категорії інтертекстуальності: учення Михайла Бахтіна про діалогічність; концепції інтертекстуальності Ю. Крістевої, Р. Барта.

3. Форми міжтекстуальних відношень (алюзія, топос, цитата, ремінісценція, цитата, колаж, стилізація, наслідування, пародія), приклади їх використання в художніх творах.

ЗАВДАННЯ

1. Знати сутність понять: алюзія, цитата, пародія, ремінісценція, гіпертекст, травестія, стилізація, парафраза.

2. Навести приклади інтертекстуальності у художніх творах.

Література

1. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман / Юлия Кристева [Електронний ресурс] // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. – М. : Прогресс, 2000. –http://www.libfl.ru/mimesis/txt/kristeva_bakhtin.pdf.

2. Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности / Н. Пьеге-Гро ; [пер с фр. Г. К. Косиков, В. Ю. Лукасик, Б. П. Нарумова ; общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова]. – М. : Изд-во ЛКИ, 2007. – 270 с.

3. Будний В. Порівняльне літературознавство : підручник для студ. вищих навч. закл. / Будний Василь Володимирович, Ільницький Микола Миколайович. – К. : Києво-Могилянська академія, 2008. – 430 с.

4. Сокол Л. Гіпертекст і постмодерністський роман / Л. Сокол // Слово і Час. – 2002. – № 11. – С.76 – 80.

5. Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / [авт.-уклад. Ю. І. Ковалів]. – Т. 1. – К. : ВЦ „Академія”, 2007. – 608 с. – (Енциклопедія ерудита).

6. Варт Р. Від твору до тексту // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. - Львів: Літо­пис, 2006. - С 491-496.

7. Лихоманкова Н. О. Міфологічна парадигма постмодерністського роману (До проблеми інтертекстуальності) // Питання літературознавства. - Вип. 4 (61). - 1997. - С 37-44.

8. Лучук О. Діалогічна природа літератури: Перекладознавчі та літературо­знавчі нариси. - Львів: Український католицький ун-т, 2004. - 280 с.

9. Нич Р.. Пародія і пастиш: 3 історії художніх понять у літературній свідо­мості XX століття // Світ тексту: Постструктуралізм і літературознавство / Пер. з польськ. Олена Галета. - Львів: Літопис, 2007. - С. 178-305.

10. Сорока М. Інтертекстуальність поезії Юрія Тарнавського // Слово і час. - 2002. - № 7. - С 15-21.

11. Ямпольский М. Б. Память Тиресия. Интертекстуальность и кинематограф. -М.: РИК «Культура», 1993. - 456 с.

12. Потапенко С. «Інтертекстуальність та її фольклористичні обрії» // Слово і час. – 2009. - № 11. – С. 45 – 59.

Інструктивні матеріали до практичного заняття № 2

Значного поширення в компаративістиці останніх десятиліть набув інтертекстуальний метод. Інтертекстуальність (від лат. inter - між + лат. textum - тканина, зв´язок) - різні види міжтекстової взаємодії.

Ітертекстуальність виявляла себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, інтерпретації відомих літературних сюжетів.Інтертекстуальність є аспектом структурної самоорганізації твору й означає залучення контексту літературної традиції до тексту через стилізацію, пародію, травестію, парафразу, цитату, колаж, алюзійні згадки чи натяки тощо.

Таким чином, інтертекстуальність полягаєв:

1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ, інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.;

2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації.

Інтертекстуальність у літературознавстві традиційно розглядають у двох аспектах: як літературний прийом і як метод прочитання тексту, хоча більшості дослідників так і не вдається розмежувати ці поняття.

Початок розширення поняття „текст” пов’язаний саме із науковими здобутками М.Бахтіна, якому належить дефініція діалогічності й текстового поліфонізму. Він пояснював народження нового тексту характером різноманітних його взаємин із попередньою літературною традицією, які проявляються у внутрішній діалогічності «свого» і «чужого» слова в цьому тексті (діалог письменника з літературною традицією і літературою сучасності). Ідею діалогізму Бахтін розробив на прикладі романів Достоєвського – і це було відкриттям нового художнього методу письменника і водночас нової методології аналізу в літературознавстві.

Хоча явище інтертекстуальності є давнім, як література, поняття інтертекстуальності з´явилося недавно, в добу постмодернізму.

У середині XX ст. бахтінська діалогічність отримала теоретичне обґрунтування у працях Юлії Крістевої. Як відомо, французька дослідниця болгарського походження Ю. Крістева висунула поняття інтертекстуальності в книжці „Semiotiké. Дослідження з семаналізу” (1969): інтертекстуальність – взаємодія між текстами, яка відбувається всередині одного тексту: «Будь-який текст є продуктом усмоктування і трансформації якого-небудь іншого тексту… виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню». Ю. Крістева, розвиваючи теорію Бахтіна, обґрунтувала тезу про інтертекстуальну природу будь-якого дискурсу.

Зрештою, теорія інтертекстуальності набула великої популярності. Канонічним було визнано формулювання поняття інтертексту, що його 1973 р. запропонував Ролан Барт.Він розмежував спочатку поняття твору і тексту. Текст можна розчленовувати. За Бартом, головною ознакою інтертекстуальності є безмежність, зумовлена безмежністю мови (письма):

Кожен текст є одночасно й інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти культури сучасної. Кожен текст - це нова тканина, зіткана зі старих цитат… Як необхідну передумову для будь-якого тексту, інтертекстуальність не можна зводити до проблеми джерел і впливів; вона становить загальніше поле анонімних формул, походження яких рідко можна з´ясувати, позасвідомих або автоматичних цитацій без лапок.

З часом визначення інтертекстуальностізмінювалося, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього.Спільне у всіх дефініціях — вихід за межі тексту, відношення “текст — тексти — система”.

Слушними є зауваження В. Просалової щодо значного розширення інтертекстуальної термінологічної сітки. Дослідниця наводить довгий ряд дефініцій: „генотекст”, „фенотекст”, „прототекст”, „інтертекст”, „метатекст”, „гіпертекст”, „архітекст”, „інтекст”, „інтратекстуальність”, „паратекстуальність”, „гіпертекстуальність” і наголошує, що це ще далеко не повний перелік.

Зокрема, “прототекст” — більш ранній текст.Метатекст - текст, темою якого є інший текст - це набір пов'язаних з якимось твором текстів, що допомагають зрозуміти текст або його роль в культурі — чернеток, прототипів, пародій, продовжень, критичних статей і т. д. Гіпотекстом є попереднійтекст,гіпертекстом - пізнішийтекст.Так, гіпертекстом «Одіссеї» Гомера є «Енеїда» Верґілія та її бурлескно-травестійні переробки П. Скаррона, А. Блюмавера, І. Котляревського, роман «Улісс» Дж. Джойса тощо.І гіпотекст,і гіпертекстможуть належатиодному авторові. Такий вид зв’язку між текстами можна назватиавтоінтертекстуальністю.Може виникати й ситуація самоцитування, посилання на власні думки, образи, колізії тощо. Як приклад гіпертекстуальності, можемо назвати цикл романів та повістей французького письменника Оноре де Бальзака «Людська комедія», що нараховує 96 творів, дуже часто об’єднаних спільними героями, сюжетами, колізіями.

У своєму ширшому розумінні інтертекстуальністьохоплює не лише художні тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва.

Інтертекстуальність як домінантна категорія властива літературі постмодернізму. Замість уявлення про текст як автономну, організовану і внутрішньо ієрархізовану структуру постмодерна теорія постулювали «смерть автора» і «вільну гру значень», шукаючи приховані суперечності тексту. Згідно з постмодерними ідеями «смерті автора» (есеї «Смерть автора» РоланаБарта, «Що таке автор?» Мішеля Фуко) в теорії інтертексту першорядну роль відведено читачеві. Інтертекстуальний текст сприймається реципієнтом у безпосередній залежності від уже прочитаного, від його власного тексту (чи інтертексту), і вміння/бажання вибудовувати інтертекстуальні зв’язки.

Форми інтертекстуальності

Література віддавна вживає різноманітні інтертекстуальні форми для самоокреслення в контексті літературної традиції та збагачення семантики тексту. Усі їх можна вважати похідними від цитати.

Цитата (нім. Zitat, від лат. cito - викликаю, проголошую, називаю) - це більш чи менш дослівно наведений у тексті уривок з претексту, яким може бути висловлювання іншого мовця або попереднє висловлювання автора цього ж тексту (автоцитата). У літературних творах цитати бувають передтекстовими (епіграф), внутрішньотекстовими (цитування мовлення персонажів у авторській мові) і міжтекстовими - чужими висловлюваннями, які вводяться з посиланнями на джерело (явна цитата), або ж - частіше - без посилань (прихована цитата), у зумисне зміненій формі (невласне пряма мова, парафраза, алюзія, ремінісценція, стилізація, травестія, пародія) і виконують інтертекстуальну функцію (збагачення семантики тексту відлунням інших текстів, стилів, жанрів).

Як приклад прихованої цитати Ю. Шерех відзначив у поетичних рядках В. Стуса «І золотої й дорогої / нам стане думи на віки...» відлуння Шевченкової поезії «І золотої й дорогої / Мені, щоб знали ви, не жаль / Моєї долі молодої».

Топос (грец. topos – місце) – тематична категорія, що означає повторювані тематичні елементи. З античних часів топос відомий як готова риторична формула, схема побудови думки, стереотип метафоричного висловлювання („весь світ – театр”). Топоси широко застосовувала антична риторика, допомагаючи авторові листа чи промови відшукати для певної теми відповідні загальні поняття, готові схеми, стійкі звороти, які б служили непрямою, образною аргументацією для переконання сприймача. Скажімо, топос «усі люди смертні» передбачав абстраговані розмірковування, доречні для укладання промови з приводу чиєїсь смерті, а топос «світ - це театр» можна було використовувати для підтвердження ілюзорності і суєтності мирських цінностей.

До специфічних тематично-фабульних «топосів» належать традиційні сюжети та образи: архетипні взірці, міфологічні мотиви, «вічні образи», мандрівні сюжети. «Вічні образи» Прометея, Дон Жуана, Дон Кіхота, Галілея, що мігрують творами різних часів і літератур, - це персонажі, в які кожна епоха й окремі людські спільноти вкладають свій зміст.

Алюзія (лат. allusio – жарт, натяк) – риторична фігура, яка містить інтертекстуальний натяк на загальновідомий історичний факт, міфологічний сюжет чи літературний образ, відсилаючи читача до відповідного зовнішнього контексту. Наприклад, у «Слові про рідну матір» Максима Рильського - і заголовок поеми, і її текст (наприклад, рядки «Лисиці брешуть на щити / і кличе Див поверху древа») підкреслюють ідею захисту батьківщини, що йде від «Слова о полку Ігоревім», і включають цю тисячолітню традицію в поему М. Рильського, що була створена на початку Другої світової війни. Численні натяки на шекспірівські сюжети й ситуації, відсилання до «Гамлета», постійний творчий перегук з іншими творами Шекспіра дослідники помічають у романістиці Айріс Мердок. Зокрема, роман «Чорний принц» містить багатющі шекспірівські алюзії, твір наскрізь пронизаний символічним образом Гамлета. Асоціації виникають вже із самої назви роману. Заголовок «Чорний принц» - метафоричний, він асоціюється з образом принца данського як великим символом справжнього мистецтва і глибокого страждання.

До алюзії близькі такі інтертекстуальні форми, як ремінісценція, наслідування, стилізація, травестія.

Ремінісценція (лат. reminiscentia – спогад) – неявна цитата (цитата без лапок), що відсилає до раніше прочитаного мистецького твору. Від алюзії вона відрізняється неусвідомленістю відгомону у творі автора текстів інших письменників.

Іронічне забарвлення простежується у ремінісцентному зв´язку між життєрадісним гімном сонцеві у новелі «Intermezzo» Михайла Коцюбинського («Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів...») і прокляттям сонцеві у новелі «На селі» Валер´яна Підмогильного («Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей...»).Ремінісценціями є згадки про твори, наприклад у «Євгенії Онєгіні» О. Пушкіна оживають Данте, Шекспір, Байрон, Баратинський. Й. Бродський трансформує текст О. Пушкіна «Я Вас любил», щоб висловити свій погляд на світ і кохання:

Я вас любил. Любовь еще (возможно

Что просто боль) сверлит мои мозги.

Все разлетелось к черту на куски.

Я застрелиться пробо вал, но сложно

С оружием…

У шостому вірші циклу «Двадцать сонетов к Марии Стюарт» вын пише:

Я вас любил, так сильно, безнадежно,

Как дай вам бог другими – но не даст!

У ремінісценції, як бачимо, можна знайти ознаки новаторства, відображення діалогу з попередньою художньою культурою.

Авторемінісценція – цитування самого себе з метою підсилення певної думки (Т. Шевченко «І день іде, і ніч іде»).

Парафраза -переказ чужих думок своїми словами. Парафразою називають і переробку великих творів (як-от роман Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» в адаптації Ірини Стешенко), і мистецький образ іншого літературного образу, як-от парафраза творів Шевченка у поемі Андрія Малишка «Прометей»:

І вже бреде сліпий кобзар, Вже Гонта кличе на пожар, Кавказькі гори, в млу повиті, Важкою кровію политі, Шпилями зводяться до хмар.

Поетичною парафразою верлібрового пророцтва Ісаї є відомий твір Т. Шевченка «Ісаія. Глава 35», що його сам автор визначив як «подражаніє», тобто «наслідування».

Стилізація- це своєрідна форма мовностильової алюзії, бо творить стиль поетичного висловлювання на взірець іншого відомого тексту чи знаної стильової традиції, маючи на меті певну естетичну експресію. Майстерні зразки відтворення народнопісенної манери бачимо в поезії Роберта Бернса («Моя любов - рожевий квіт»), Тараса Шевченка («Ой одна я, одна...»), Івана Франка («Червона калино, чого в лузі гнешся...»), що відтворюють народнопісенну манеру.

На відміну від стилізації, у таких різновидах наслідування, як пародія, травестія, тематичний і стилістичний плани зумисне зміщені задля комічного, сатиричного, карикатурного чи гротескного висвітлення рис віддзеркалюваного твору.

Пародія (грец. Parodia – жартівлива переробка) – різновид парафрази, що виконує гумористичну чи сатиричну функції, створюючи комічний образ твору, гіперболізовану імітацію його стилю. Також у пародії трагічне перетворюється на комічне, а поважне, піднесене баналізується. Майстерне застосування пародійного зображення, нерідко поєднаного з гротеском і абсурдом, практикують новочасні письменники (Сервантес («Дон Кіхот» - пародія на лицарські романи), Свіфт, Вольтер), модерністи (Джеймс Джойс, Ежен Ионеско, Вітольд Ґомбрович) і постмодерні митці (Умберто Еко, Мілан Кундера, Юрій Андрухович).

У постмодернізмі різні форми наслідування, зокрема пародійність, стали не просто засобом, а однією із засад поетики й мистецької ідеології. Згадаймо поезію Віктора Неборака «Мені тридцятий рік минав, очима я сідниці пас...».

Травестія - перенесення героїв і сюжетів у невластиву для них обстановку для створення комічного ефекту. Перелицювання твору із героїчним змістом на «сміховий» лад має давню історію. Оригінальною - в рамках світової літератури - травестією стала «Енеїда» Івана Котляревського. Тут сплутано історичні епохи (Античність і XVIII ст.), перемішено геіографічні простори (води й береги Середземномор´я і українські степи й хутори; Карфаген і Полтава, Сицилія і Київ...). Бурлескно-травестійна логіка цього твору має на меті очуднити образ, викликати комічне враження.

Поряд із традиційними, щоправда, значно видозміненими, інтертекстуальними формами (пародія, переробка) постмодернізм плекає такі засоби змішування, як монтаж, колаж тощо.

З кінематографічного арсеналу прийшов у літературу термін монтаж (франц. montage - збирання), який означає добір і зведення в єдине ціле окремих сцен та епізодів, які зберігають свою фрагментарність. Провідним він став у творчій практиці авангардистів, За принципом монтажу поєднано епізоди різних сюжетних ліній у романах «Майстер і Марґарита» (1928-1940) Михаїла Булґакова, «Диво» (1968) Павла Загребельного.

Термін колаж (франц. collage - наклеювання) запозичено зі словника образотворчого мистецтва на означення твору, що складений («склеєний») з різнорідних фрагментів інших текстів, справжніх або імітованих документів, а також алюзій, цитат тощо. Колажна техніка змішування різнорідних цитат і ремінісценцій притаманна творчості Ґійома Аполлінера («Каліґрами», 1918), сюрреалістів (поети Луї Араґон, Поль Елюар, маляри Пікассо, Сальвадор Далі).

Найвідоміший приклад колажу – роман „На ваш розсуд” американського письменника Р. Федермана з ненумерованими сторінками, де за принципом візуальної поезії хрестоподібно відтворено прізвище Ж. Дерріда. Елементи колажної поетики в романах Богдана Бойчука „Над сакральним озером” (2004) і Марини  Гримич „Фріда” (2008). В обох романах розгортаються мотиви лабіринту, двійництва, міфологеми сакралізованого озера в Б. Бойчука й Світового Дерева в М. Гримич. Героїня роману „Фріда” відчуває себе міфологічним деревом, чиє коріння всотало мудрість і культуру різних народів: „Їй снилися класичні архетипальні сни. Ось вона стоїть на високій горі, і є водночас деревом і розп’яттям”.

Гіпертекст - це здобуток постмодернізму, це система текстів, сконструйованих за взірцем словника чи енциклопедії, де кожна стаття відсилає до інших статей, і читати їх можна у довільній, нелінійній послідовності, в різних напрямах. За таким принципом побудовано роман «На ваш розсуд» (1976) американця Раймонда Федермана, незброшуровані і ненумеровані сторінки якого читач може укладати на власний розсуд, читати з будь-якого місця. Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати, як забажаєш.

Сьогоднішніми гіпертекстами є комп'ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну клавішу, переносишся у передісторію героя, натискаючи іншу — змінюєш поганий кінець на добрий.

Постмодерні теоретики Ролан Барт, Мішель Фуко, Умберто Еко, Жак Дерріда та їхні послідовники витлумачили світ сучасної культури як загальний, всеохопний інтертекст, а окремий текст - як мереживо, зіткане з попередніх текстів - символів, мотивів, міфем, образів, знаків, фразем, афоризмів. За такого розуміння інтертекстуальні відношення, очевидно, втрачають статус закономірності, бо означують всього лишень співвідносність тексту з численними іншими текстами.