Lekcija_8

використовуються часто в стійких виразах типу: розглянемо ...; доведемо, що ...;

зробимо висновки; простежимо на прикладах і т. ін.

Частота вживання в наукових текстах пасивної форми дієслова пояснюється тим, що в процесі опису механізму, системи, явища, структури увага зосереджується на них самих, а не на виконавця дії. У науковому стилі викладу часто використовується дієслово у формі 3-ї особи множини теперішнього та минулого часу без вказівки на суб'єкт дії.

Великого поширення в науковому стилі мають короткі пасивні дієприкметники, які за функціями близькі до зворотних дієслів з пасивним значенням.

У науковій мові частіше, ніж в інших стилях мови, вживаються короткі прикметники.

Своєрідно виявляється категорія особи: значення особи зазвичай є ослабленим, невизначеним, більш узагальненим. Пояснюється це тим, що в науковій мові не прийнято вживати займенник 1 особи однини "Я". Його замінюють займенником "МИ". Прийнято вважати, що вживання займенника

"МИ" створює атмосферу авторської скромності і об'єктивності: Ми досліджували і прийшли до висновку ... (замість: Я досліджував і прийшов до висновку ...). Проте слід мати на увазі, що вживання авторського МИ може,

навпаки, створювати атмосферу авторського величі, особливо коли дослідження не представляє особливого наукового інтересу. У зв'язку з цим замість форми 1 особи однини і множини займенників Я або МИ в наукових текстах вживаються невизначено-особисті і безособові речення.

Зауважимо, що в науковому стилі кількісно домінують іменники та прикметники. Іменний характер наукового стилю – типова його (наукового стилю) риса, і пояснюється це наявністю в цьому стилі якісних характеристик предметів, процесів і явищ. Крім того, часте вживання в науковому стилі іменників у поєднанні з прикметниками (сталі словосполучення-визначення)

пояснюється стислістю такого поєднання і високою інформативною вагою іменних форм, що надзвичайно важливо для наукового викладу, мета якого –

повідомити читачеві великий обсяг інформації (предметних значень) в можливо більш компактній формі.

У зв'язку з цим необхідно охарактеризувати особливості вживання іменників у науковому стилі. Значно рідше, ніж в інших стилях, зокрема, в

розмовному і художньому, вживаються одухотворені іменники. Серед іменників чоловічого і жіночого роду помітне місце також займає абстрактна лексика.

Своєрідно представлена в науковій мові категорія числа іменників. У

науковій літературі поширеним є вживання форми однини замість множини. Ці форми служать для позначення узагальненого поняття чи неподільної сукупності і спільності. Їх вживання пояснюється тим, що форми множини мають більш конкретне значення, вказуючи на окремі обліковані предмети.

Навпаки, в науковій мові натрапляємо на форми множини іменників, які в інших типах мовлення не зустрічаються – множина від абстрактних і речовинних іменників.

Для наукової мови характерне вживання деяких прикметників і дієприкметників у значенні вказівних займенників "цей, такий". Наприклад:

Наступні праці науковців, присвячені дослідженню… Прикметник "наступні" у

значенні займенника "такі" підкреслює послідовність перерахування особливостей, ознак і т. д. У науково-технічній літературі, як правило, не вживаються, в силу їхньої невизначеності, неконкретності, займенники щось,

дещо, що-небудь.

У науковій мові помітне місце займають прийменники, прийменникові сполучення. Такі кількісні показники зумовлені іменним характером наукового стилю.

Науковий виклад розрахований на логічне, а не на емоційно-чуттєве сприйняття, тому емоційні мовні елементи не відіграють вирішальної ролі у науковій літературі. Однак, визнаючи специфічними рисами наукового стилю понятійну і підкреслену логічність, в ньому присутній і елемент образності,

емоційності і в цілому експресивності.

Використання емоційних елементів у науковому тексті значною мірою визначається галуззю знання, до якої він відноситься. Оскільки, наприклад, у

наукових роботах з математики, механіки результати наукових пошуків повинні бути викладені так, щоб їх можна було формалізувати, перевірити експериментально, отримати втілення у схемах, авторська стилістична індивідуальність тут майже зовсім не представлена. Не представлена і образність мови.

У науково-гуманітарній ж літературі, предметом якої є суспільство і духовна діяльність людини, емоційні елементи представлені досить широко.

Особливо широко представлені емоційні елементи в тих розділах, де міститься наукова полеміка. Тут емоційний елемент органічно входить в словесну тканину наукового твору, не порушуючи його стильової однорідності та структурної одноплановості.

У науковій літературі широко застосовуються різні види скорочень:

графічно (л-ра), літерні абревіатури (ГОСТ), складноскорочені слова

(Держплан), скорочення без голосних (млрд), скорочення змішаної форми.

Синтаксичний рівень

Синтаксичні особливості наукового стилю виявляються досить послідовно, незважаючи на те, що синтаксичні конструкції в більшості своїй загальновживані, нейтральні. Синтаксис (побудова словосполучень і речень)

найбільше відображає зв'язок з мисленням.

Для сучасного наукового стилю характерне прагнення до синтаксичної компресії – до стиснення, збільшення обсягу інформації при скороченні обсягу тексту. Така тенденція проявляється в особливостях побудови словосполучень, в особливостях структури речень.

Так, для наукового стилю характерні іменникові словосполучення, в яких функцію визначення виконує родовий відмінок імені, часто з прийменником

для (мистецтво фотографії, репетиція ролі, підвищення кваліфікації для глядачів).

Прикметники також частотні у термінологічних словосполуках: голосні і приголосні звуки, кримінальний кодекс, умовні рефлекси і тощо.

Для наукового стилю типовим є вживання іменного присудка (а не дієслівного), що сприяє створенню іменного характеру наукового стилю.

Найчастіше іменні присудки трапляються у визначеннях і міркуваннях, при цьому зв'язка нерідко відсутня. Широко вживаними в науковому стилі є іменні складові присудки з дієприкметниками, як-от: "може бути використаний".

На рівні речення також виявляється специфіка наукового стилю.

Оскільки логічність – одна з основних стильових рис наукового тексту,

для його синтаксису характерні структури, котрі виражають суто понятійний зміст. Такою основною структурою в багатьох мовах є повнозмістовне розповідне речення з нейтральним (у стильовому відношенні) лексичним наповненням, з логічно правильним (нормативним), прямим порядком слів і з сполучниковим зв'язком між частинами речень.

Питальні речення виконують у науковій мові специфічні функції,

пов'язані з прагненням лише привернути увагу до розповіді. У такій же незвичайній ролі вживаються і спонукальні (для вираження допущень і пропозицій) речення.

Для наукового стилю характерне широке поширення безособових речень різних типів, тому що в сучасній науковій мові особиста манера викладу поступилася місцем безособової, що обумовлено прагненням до об'єктивної узагальненості і абстрагованості.

Широко споживані в науковому тексті пасивні конструкції, при цьому часто відсутня вказівка на виконавця дії.

Для наукової мови характерне з'ясування причинно-наслідкових зв’язків між явищами, тому в наукових текстах переважають складні речення зі сполучниковим зв'язком. Багато представлені складні сурядні й підрядні сполучники і сполучні слова, такі, як: незважаючи на те що, з огляду на те що,

тому що, внаслідок того що, тоді як, між тим як, у той час як та ін. Найбільш продуктивні в наукових текстах складнопідрядні речення з підрядними причини, умови, часу, наслідку, з'ясувальні. Специфічною рисою наукового стилю є вживання складнопідрядних речень, де відбувається зіставлення будь-

яких явищ. Типовим для наукового стилю є вживання однорідних членів речення, які перераховують логічно однорідні поняття.

Використовується в науковій мові і група вставних слів і словосполучень,

що містять вказівку на те, ким висловлена та або інша думка, кому належить те чи інше вираження, яке джерело повідомлення (на нашу думку, на переконання,

за відомостями, згідно з повідомленням, відповідно до гіпотези, визначення та ін.)

Для наукових текстів характерна композиційна зв'язаність викладу.

Взаємопов'язаність окремих частин наукового висловлювання досягається за допомогою певних сполучних слів чи груп слів, що відображають етапи логічного викладу і є засобом зв'язку думок у ході логічного міркування.

3. План, тези, конспект як засіб організації розумової праці

План – це послідовне перерахування тих питань, що розглядаються в джерелі інформації. Він розкриває логіку джерела і може бути простим та розширеним, тобто більш детальним. Пункти плану найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми. Складання плану вимагає від дослідника вміння стисло і послідовно викладати свої думки.

План може бути складеним у вигляді:

- авторських висловлювань із тексту (цитат);

формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.

Складання плану – вид роботи з текстом, засіб засвоєння і розуміння прочитаного, шлях до вивчення (складання, підготовки) композиції тексту.

План укладають під час ознайомлювального читання тексту. План залежить від змісту тексту, його основної ідеї. Виділяючи в науковому творі окремі частини і в кожній частині головну думку та називаючи її певним заголовком, важливо усвідомлювати сутність цієї назви для розкриття основного змісту твору.

Принципами складання плану готового наукового тексту є:

-поділ тексту на смислові блоки (частини);

-визначення головної думки кожного смислового блоку (частини);

-формулювання пунктів плану (заголовків).

Складання плану сприяє кращому розумінню наукових текстів, які не мають детальної рубрикації (поділу на розділи, параграфи, підрозділи),

наприклад наукових статей. Однак план не передає фактичного змісту наукового тексту, а лише пропонує певну схему.

Тези (грец. thesis – положення, твердження) – послідовно і коротко сформульовані основні ідеї, думки та положення доповіді, лекції, статті чи повідомлення, що вбирають суть висловленого.

Тези являють собою стисло сформульовані головні положення тексту,

висновки автора та їх обґрунтування. Щоб скласти тези, треба уважно прочитати твір у цілому чи закінчений фрагмент. Далі треба продумати зміст,

визначити в ньому найважливіші думки, які слід відтворити в тезах. Після цього можна розпочати запис. Розрізняють два види тезування: вилучення авторських тез з тексту і формулювання основних положень твору своїми

словами. У першому випадку читач знаходить у тексті основні положення і виписує їх у тій послідовності, яка відбиває розвиток авторської думки. Цей вид тезування дозволяє швидко і з найбільшою наближеністю до тексту відтворити його зміст, а в разі необхідності використати цитати. У другому випадку читач викладає основні положення твору своїми словами. Цей вид зручний тим, що дозволяє уникнути громіздких цитат, а крім того ще й активізує сприймання читачів.

У тези здебільшого не включають фактичний матеріал, цифрові показники тощо, головну увагу зосереджують на висновках автора. Тому тези виглядають як дещо уривчастий, фрагментарний виклад.

Тезування – це вилучення основної інформації з тексту-джерела у вигляді положень-тез. Скорочення відбувається з урахуванням проблематики текстів і авторської оцінки інформації. Рекомендований обсяг тез становить 2 – 3 сторінки машинописного тексту через 1,5 – 2 інтервали. Укладають тези після

поглибленого й аналітико-критичного читання тексту статті, доповіді,

складання відповідного плану і виписок.

Для тез властива строга змістово-композиційна структура:

1)назва, що відображає головну ідею;

2)преамбула (актуальність і ступінь розробленості проблеми);

3)основні тези-положення (обґрунтування, докази на користь проблеми,

яку досліджує автор тексту);

4)завершальні тези (основні результати, перспективи).

Кожна теза висвітлює окрему мікротему (частину загальної теми тексту),

визначає зміст наступної або підсумовує попередні тези. Формування кожної тези починають з нового рядка. Кожна теза містить самостійну думку, яка висловлюється в одному або кількох реченнях. Виклад суті ідеї чи положення здійснюється без наведення конкретних прикладів.

Посилання на джерела, цитати в тезах використовують рідко, не бажаний і фактичний матеріал. Типовими помилками у тезах є підміна тез текстом повідомлення, резюме, рефератом, анотацією.

Пам’ятка

Як складати тези статті

1.Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите перед собою, приступаючи до її опрацювання.

2.Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.

3.Поділіть статтю на смислові частини, визначте всі мікротеми.

4.Сформулюйте пункти плану, логічно пов’яжіть їх між собою.

5.Сприймаючи текстову інформацію, намагайтеся чітко уявити,

що є важливим для автора, а що для вас – як читача.

6.Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі деталі від подробиць, запишіть їх словами автора або власними словами, розмістивши в певній послідовності.

7.Керуйтеся найголовнішим принципом нотування чужого тексту

– не допускайте перекручень змісту.

Конспектування є універсальною формою запису первинного тексту, що допомагає відпрацювати вміння чітко викласти зміст власними словами, за потреби швидко його відновити, аргументувати, а також відшліфувати вміння точно мислити і говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати прочитаний матеріал.

Конспект (лат. conspectus – огляд) – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна,

а при слуханні лекції – і слухова пам’ять, що допомагає людині пізніше легко згадати (відновити в пам’яті) колись почуте чи прочитане і законспектоване.

Розрізняють конспект прочитаного і конспект почутого.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток,

зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини (меншу і більшу), меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень.

Скорочувати радять частовживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане.

Конспект прочитаного складати легше, читач не обмежений у часі і може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. «Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту, тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект – це тези в дещо поширеному вигляді» (Г. Деборин). Учені радять знайти таку форму запису, яка б дозволила не просто фіксувати прочитане, але й заповнювати прогалини і зберігати логічну послідовність викладу.

Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати. Розрізняють такі прийоми конспектування:

-вільні (думки автора передаються своїми словами);

-текстуальні (текст записують у вигляді цитат);

-змішані (вільний виклад поєднано з цитуванням).

Іноді доводиться одним реченням передавати зміст прочитаного великого тексту чи фрагментів тексту. Конспект, на думку багатьох учених, має поєднувати стислість плану і досконалість тез. І це не механічне їх поєднання, а

справді своєрідний, особливий спосіб, який і називають конспектуванням. Під словом «конспект» розуміють і спосіб запису прочитаного (або почутого), і

самі ці записи, тобто результат конспектування. Подаємо ряд рекомендацій щодо ведення конспекту:

-Конспект слід вести в окремому зошиті.

-У конспекті прочитаного з самого початку слід записати паспортні дані книги, над якою працюєте (тобто дати бібліографічний опис книги: прізвище та ініціали автора, назва книги, назва міста, в якому вона видана, видавництво, рік видання кількість і сторінок. Це все потрібно записати з титульної сторінки книги, орієнтуючись на бібліографічний опис, який подається перед анотацією книги).

-Бажано скласти план конспекту.

-Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок,

коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше.

-Для стислого запису думок (особливо це стосується лекцій) варто користуватися: 1) скороченнями окремих слів (частовживаних,

термінів), наприклад: ін-т – інститут, вид-во – видавництво, зб. –

збірник, м-во – міністерство, ф-т – факультет, гол. чин. – головним чином, у т. ч. – у тому числі, Р – речення, СР – складне речення; 2) умовними позначеннями, символами, математичними знаками.

-Записуючи цитату, потрібно указати сторінку, з якої її записано.

Цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту

(якщо є виділення, курсив – все це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою. Розрядку – пунктиром).

-Система конспектування (ведення записів) має відповідати одній з найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

-Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:

Книга присвячена темі (проблемі, питанню)…

У книзі розглядається (аналізується, узагальнюється)…

Книга складається з… У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання…

Сутність проблеми полягає… Висунуте положення ілюструється (підкріплюється, підтверджується)

такими прикладами (фактами, цифрами)…

Автор доходить висновку… Із вказаного випливає…

На закінчення робиться висновок…

Оцінку з боку автора (слухача) можна записати за допомогою таких мовних формул: автор слушно зауважує, переконливо доводить, поділяє точку зору, критикує, заперечує; треба погодитися, слід відзначити справедливість

(помилковість, суперечливість, проблематичність) тощо.

Не варто конспектувати під час першого прочитання наукового тексту.

Потрібно спочатку одержати загальне уявлення про твір загалом. Після цього

(під час повторного читання) слід конспектувати, звертаючи основну увагу на ключові слова, так звані інформаційно-смислові центри.

Для конспектування доцільні опис, розповідь, міркування. Опис використовують за необхідності відтворити певне явище або процес, викласти нову інформацію. Розповідь застосовують при хронологічному викладі фактів.

Міркування передбачає доповнення конспекту власними роздумами з питань,

які розглядаються.

Особливу увагу слід приділяти структуруванню опрацьованого матеріалу,

побудові логічних схем, які чітко відображають набуті дослідником знання.

Такий конспект слугує основою для підготовки наукової доповіді, написання курсової та дипломної робіт, статей.