5. Соціально-етнічні особливості розвитку України

Корінним населенням України є українці, які сформувалися саме на цій території, як окремий етнос. За "Вересовою книгою" та "Повістю минулих літ" наш народ веде свій родовід від біблійного Яфета, від творців Трипільської культури, від аріїв, від кімерійців, від скіфів (скитів, або саків), від сарматів, від слов'янського роду, який розселився з лісостепової України і Південно-Східної Польщі по практично всій Центральній і Східній Європі. Наші предки протягом останніх століть найчастіше згадуються під назвою русини (руси, русичі), а з початку ХХ ст., як українці. За весь відомий історичний період, зафіксований в історичних джерелах, українці (русини) складали більшість населення регіону і це незважаючи на активні міграційні процеси. Саме тому Євген Маланюк назвав Україну «історичним кориддором», через який проходили хвилі кочівників з Азії: гуни, авари, печеніги, половці, монголи, татари та багато інших. У той же час, на Україну накочувались і міграційні хвилі з Заходу: готи, варяги, поляки та ін. Внаслідок цього етнічні особливості України безперервно змінювались, проте залишалась незмінною українська (руська) основа, яка взаємодіяла з прибульцями або через культурний обмін, який часто закінчувався їх асиміляцією з місцевим населенням, як це відбулося з варягами чи з половцями, або у формі безкомпромісної збройної боротьби з агресорами (авари, хазари, монголи тощо). Той факт, що на сьогодні на теренах України переважають українці, а велика кількість інших етносів перестала існувати (авари, хазари, печеніги та ін.), свідчить про життєспроможність нації, яка зберегла себе протягом тривалого часу бездержавності.

Проте, останнє ХХ ст. відзначилося, як особливо несприятливий період в історії українства. Це століття величезних людських втрат і занепаду національного життя. Руйнівні процеси в цей час були спричинені двома світовими війнами, кровопролиттям спричиненим подіями 1917 року, штучним голодомором 1932-33рр., винищенням інтелектуальної і творчої еліти у 30-тих роках, репресії проти національно-свідомих українців, які здійснювали тоталітарні режими – колишнього СРСР і гітлерівської Німеччини, а також значне падіння рівня життя у 90-ті роки.

Трагічне ХХ ст. було ознаменоване значними втратами українців як в Україні, так і в СРСР в цілому. Зокрема, з 1926 по 1989 роки їх частка в Україні скоротилася з 80,6% до 72,7%, а в СРСР за межами УРСР лише з 1926 по 1937 (коли був голодомор) чисельність українців зменшилась у 2,5 рази з 7,9млн.чол до 3,1 або на 4,8 млн.чол. І лише після здобуття Україною незалежності, частка українців почала зростати, досягнувши 77_;8% у 2001 році, проте цей ріст відсотків супроводжувався зменшенням і реальної кількості жителів країни, і українців в тому числі, що пов'язане, як з масштабною депопуляцією (скорочення населення через низьку народжуваність), так із значним від'їздом населення за кордон.

За радянський період змінювалась структура надіональних меншин. Зокрема, спостерігається стійка тендендція до значного скорочення чисельності поляків, євреїв, німців і навпаки зростала питома вага росіян(з 9% у 1926 році до 22% у 1989 році). Після розпаду СРСР частка росіян вже почала скорочуватись, досягнувши 17,3% у 2001 році. У цей же час, спостерігається швидкий ріст кримськотатарського населення в Криму.

В Україні найпоширенішими мовами спілкування є українська та російська. За часів СРСР сфера вжитку української мови досягла свого найнижчого рівня за всю історію. Зокрема, лише 30% українських дітей у 80-тих роках одержували освіту в школі українською (на сьогодні близько 80%). За останнім переписом україномовними себе визнали 67,5% громадян України, а російськомовними - 29,6%.