55.Посилення національного гніту в Україні іі пол.. ХіХст. Валуєвський циркуляр та Емський указ.

Після початку польського повстання у січні 1863 р. петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою».

П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може.Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим.

Валуєвський указ 18 липня 1863 року - це таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг "малоросійською" мовою, окрім творів красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу - 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося. Отже, Емський указ заборонив видавати і ввозити з-за кордону українські книги, влаштовувати театральні вистави і викладати у школах українською мовою та навіть друкувати україномовні тексти до нот.

Таким чином, Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Хоча фактично Емський Указ утратив чинність у 1905 році він ніколи не був скасований офіційно.Поява цих указів стала апогеєм боротьби проти українського національного руху, але не змогла їх зупинити. Але ні Валуєвський циркуляр, ані Емський указ формально ніколи не були скасовані.

56. Західноукраїнські землі в складі австро угорщини в другій половині 19 ст.

Українські землі, що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» і поступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувало сільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовах іноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України.Значною підмогою, особливо для гуцулів та лемків, були карпатські ліси. Тут досить інтенсивно розвивалася традиційна деревообробна та соледобувна промисловість. У зв'язку з прикордонним становищем краю виникла потреба і в залізниці. Так, Перемишль став однією з найбільших у Європі фортець, десятитисячна залога якої дорівнювала кількості її тогочасних мешканців у 60—70-х роках XIX ст. Тому в 1859 р. залізниця пройшла від Кракова до Перемишля, а вже через два роки звідси пролягла колія і до Львова. У 1872 р. через Перемишль був налагоджений залізничний зв'язок із Будапештом.

У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту і добували її з ручних «шибів». Перше свердлування було здійснене в Бориславі 1862 p., і через деякий час тут розгорнувся справжній нафтовий бум. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава та Дрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічному житті.

Суспільно-політичне життя .Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище в тій частині України, яка перебувала у складі Австро-Угорської монархії (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті, Пряшівщині, Мараморощині). Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

Москвофіли об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тільки австрійського, а й польського, угорського, румунського) вони хибно вбачали у Російській імперії, не розуміючи, що там існували ще гірші умови для українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії.

Народовці являли собою суспільно-політичну течію, яка органічно продовжувала традиції українського національного життя на західноукраїнських землях, її представники прагнули в ідеалі до відродження самостійної соборної Української держави. Виступаючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергії віддавати й боротьбі проти реакційної діяльності москвофілів. До народовців належали в першу чергу молоді українські письменники, вчителі, юристи (О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.). Вони успадкували національно-визвольні ідеї Руської трійці та великого Кобзаря і своєю культурницькою діяльністю обстоювали самобутність українського народу.

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні трупи, читальні зали та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори

У другій половині 70-х pp. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру.

Творення українських політичних партій стало важливою ознакою нового етапу національного руху на західноукраїнських землях.

Певне коло прихильників мала соціалістична течія суспільно-політичного руху Галичини. Щоб посилити свої позиції, вона також почала спиратися на українську національну ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії (УСДП), заснованої 1899 р. Миколою Ганкевичем, навіть твердила про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці члени цієї партії дбали насамперед про вирішення соціальних питань.