Психоаналітична концепція[ред.•ред. Код]

Автором психоаналітичної концерції культурогенезу є З. Фрейд, що виклав її в трудах «Тотем і табу», «Сон і міф». В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. За З. Фрейдом, культура ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії статевого потягу («лібідо»).

Фрейд розглядає процес розвитку культури починаючи з системи тотемів і табу у архаїчних племен, що розглядаються як основні регулятори усіх сторін суспільного життя людей і свідчення відриву людини від природи. Подальший розвиток культури на думку Фрейда поглиблює цей розрив, спричиняє у людини почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал, виникнення у людини невротичні станів на цьому ґрунті.

Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом.

Ігрову природу культури обґрунтували нідерландський філософ Я. Хейзинга, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет та німецько-швейцарський письменник Г. Гессе. Головна їх теза — культура має характер гри Й. Хейзинга у книзі "Homo luderis" пропонує щось подібне до наукового міфу. Гра з давніх-давен заповнювала життя і, "подібно до дріжджів, змушувала рости форми архаїчної культури". З часом простий культ переріс у священну гру — культову відправу. Поезія, музика і танок були суцільного грою. Мудрість і знання виявлялися в освячених змаганнях ("Олімпійські ігри"). Право виокремилося із звичаїв соціальної гри: грою були різні умовності і народного, й аристократичного життя (турніри, бенкети, шлюби, присяги тощо). Витіснення гри почалося у XVIII ст. з доби Просвітництва (культ розуму) і фактично закінчилося у XX ст. Духом суспільства, на думку Й. Хейзннга, оволодіває тверезе, прозаїчна поняття корветі. Духовне напруження культурної гри за Хейзингою, втратило навіть мистецтво. Маса людей споживає його, але мистецтво не є частиною іх життя. Автор "Homo ludens" вводить поняття "пуеліризм" і вважає, що в сучасному житті панує сурогат діяльності - гри (він говорить, що політичні промови часто є злим бешкетуванням, що панує жага грубих сенсацій тощо). У сучасній діяльності-грі втрачені шляхетність, душевність, ритм, гармонія, радість, вишуканість. Натомість є дійсність, сповнена жорстоких пристрастей. Філософ X. Ортега-і-Гассет вважає, що культуру врятує збереження духовних цінностей аристократичної еліти, життя якої, на відміну від маси пересічних людей — "косної матерії історичного процесу", зосереджене у сфері гри-діяльності, що протистоїте буденності, утилітаризму. Іспанський філософ створює утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Водночас Г. Гессе у романі "Гра у бісер? аналізує можливості, спокуси і небезпеки, що чатують на культуру, коли вона розуміється як далека від реальності діяльність.

8.Характеристика етногенезу та його виявів

Характеристика процесу становлення етносу і його розвитку в науковій літературі дістала назву етногенез (від лат. ethnos — народ та genesis — виникнення, походження). Етногенез пов'язаний із формуванням мови, свідомості, зародженням культури. Практично всі етноси пройшли складний шлях становлення, утворилися з кількох різнорідних частин, поки не усвідомили себе цілісністю.

Для виявлення й пояснення закономірностей етногенезу, тобто розкриття механізму виникнення, розвитку і розпаду етносів, політологи пропонують використовувати поняття пасіонарності, запропоноване російським географом Л. Гумільовим, під яким розуміють «надлишок біохімічної енергії живої істоти, що виявляється у здатності людей до наднапруження». На жаль, до сьогодні немає єдиної концепції етногенезу, як і єдиної моделі розвитку і становлення етносів.

Вельми популярною є концепція Л. Гумільова, який для пояснення процесу етногенезу застосував не гуманітарну, а природничо-наукову методологію. Вчений поєднав геобіохімію та систематику з історичною географією, виходячи з того, що етнос як біосоціальна спільнота є частиною біосфери й водночас продуктом соціальної еволюції. Біосоціальні спільності народжуються, живуть і вмирають не стільки за соціальними, скільки за природничими законами. Кожна етнічна система має власну історію, яка вкладається в таку схему: поштовх — підйом — перегрів — занепад — загасання. За Гумільовим, усі процеси етногенезу розгортаються одноманітно, тобто зміна його фаз у різні епохи підпорядковувалася чіткій внутрішній закономірності, а тривалість кожного з цих процесів становила від 1200 до 1500 років.

У цілому Гумільов виокремив три основні історичні типи етногенезу:

• палеоетногенез — формування етносів різних метаетнічних спільностей, тобто груп етносів, що склалися в результаті тривалої культурної взаємодії або політичних зв'язків. Форми палеоетногенезу поділяються на етномовні (германці, слов'яни, тюрки, араби), етнорасові (народи Латинської Америки), етнокультурні (народи Кавказу, Сибіру, Поволжя) та етнополітичні (британці, швейцарці);

•           мезоетногенез — виникнення етносів на зразок народностей, тобто таких, що перебувають на стадії між племенами і націями. За часом мезоетногенез збігається з утворенням ранньокласових держав, і згодом саме на базі таких етносів сформувалася більшість сучасних націй;

•           неогенез — етногенез нового та новітнього часів, що відбувається на території Африки, Америки, Азії, Океанії, в якому беруть участь як представники етносів, що вже склалися (переважно європейські переселенці), так і місцеві етнічні групи, що перебувають на різних стадіях етногенезу.

У сучасній науці проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною. Колишня радянська етнографія, яка ґрунтувалася на марксистсько-ленінській методології, розглядала етногенез як процес етнотворення крізь призму боротьби класів, визначальний принцип підходу до історії взагалі. Таким чином, до появи класів у первісному суспільстві існували такі етнічні групи, як рід та плем'я, у феодальному з'являється новий тип етнічної спільноти — народність, а на капіталістичній стадії розвитку суспільства, коли починають діяти товарно-грошові відносини, утворюється нація як вищий тип етнічної спільноти. Відтак нація розглядається як історично відносна категорія, бо за логікою марксистської методології вона вже втратила своє прогресивне значення й є скоріше реакційною силою. Саме на основі цієї теорії розвинулася радянська теорія нації.

Український учений О. Майборода запропонував таку схему етнополітичної еволюції українців:

•           первісний етнічний субстрат (до індоєвропейський, індоєвропейський, слов'янський);

•          давньоруський етнічний субстрат;

•          українська національність;

•          українська нація;

•          українська нація — держава.

Сучасні дослідники пропонують розглянути гіпотезу цивілізаційного підходу до етногенезу, який ураховував би фундаментальні зрушення в технології, комунікаціях, життєзабезпеченні народів, оскільки радикальні зміни в цивілізації значною мірою впливали на характер і тип етногенетичних процесів.

Процес етнічного розвитку не є однолінійним, він скоріше дискретний, хвилеподібний і локальний. Отже, етногенез є певним тлом, на якому відбувається спонтанний, безперервний, глобальний соціальний розвиток. У світі немає етносів, які б пройшли всі щаблі суспільно-економічного розвитку, всі стадії етногенезу.

9.поняття культура і цивілізація та їх співвідношенняПоняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

 Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.