15. Зміст поняття культура епохи

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

37.Культура Японії(яп.日本文化, にっぽんぶんか,МФА:[nip̚.poɴ bunka]) — сукупністьдуховнихіматеріальнихцінностей, що були створені вЯпоніїі визначають духовно-суспільне буття японців.

Культура Японії має велику кількість речових культурних надбань. Серед них прекрасні зразки образотворчого мистецтва давнини, шедеври архітектури і скульптури, світові пам'ятники японської поезії, літератури та драматургії, пам'ятки садового будівництва тощо. Поряд з ними існує багата спадщина японської культури релігійної та філософської думки, так званих неречових культурних надбань^[1].

В острівній Японії сформувалися один народ, одна мова і одна культура. Основи цієї гомогенності були закладені в період Едо(1603—1867), коли країна проводилаполітику ізоляціївідЗаходу. Післяреставрації Мейдзі1868року розпочалось свідоме будівництво японськоїнаціональної держави, що сприяло уніфікації культури. Зокрема була проведена стандартизаціяяпонської мови, впроваджено єдину загальнонаціональну освітню і податкову системи, встановленодержавну релігіюсинто, запровадженовійськову повинністьі створено єдину політичну систему цінностей на чолі зІмператором, символом нації. Ці заходи сприяли появі гомогенного національно-культурного простору. Його подальшій еволюції сприяв розвиток японської освіти та засобів масової інформації^[1].

Незважаючи на формальну гомогенність японської культури, вона має об'єктивні умови для розвитку гетерогенногокультурного простору. Його існування пов'язане із географічними особливостями країни.Японські островипролягають у різних кліматичних поясах — відпомірногодосубтропічного, а населені райони розділені між собою високими горами. Різноманітність природних умов сприяла існуванню економічної і культурної регіональної диференціації. В часи, коли не існувало японської національної держави, а сама Японія поділялася на сотніудільних володінь, культурна гетерогенність була нормою. Мешканці Японського архіпелагу мали різні регіональні мови і були носіями радше регіональної, а незагальнонаціональної, свідомості^[1].

Крім гетерогенності регіональних культур, що сприймаються в новітню добу як субкультуризагальнонаціональної японської культури, в Японії існує гетерогенність соціальних культур. Вона пов'язана із явищем суспільної диференціації. Культури різних соціальних класів умовно поділяють на дві групи: консервативнусамурайсько-селянську та ліберальну купецько-міщанську. Представниками першої вважаються політики, адміністратори, працівники фірм, викладачі, а представниками другої — інженери, голови підприємців, ремісники, учні тощо^[1].

Левова частка японських культурних надбань є результатом розвитку імпортованих з закордону ідей, а не еволюції оригінальних японських концепцій. Так, у 4 столітті з материка до Японії проникла техніка обробки металів, сільське господарствоіскотарство. У 7 столітті японці прийняликитайськийбуддизм,конфуціанство,даосизм,ієрогліфічну писемність, планування міст, адміністративний апарат тощо. У 16 столітті в країні поширилосяхристиянствоівогнепальна зброя, а у 19 столітті — різноманітні надбання західної цивілізації, від системи управління до музики і живопису. ПісляДругої світової війниджерелом наукових, технічних і культурних ідей для японського суспільство залишаєтьсяСША. Більшість імпортованих концепцій та ноу-хау традиційно японізується — іноземна форма наповнюється місцевим змістом. Саме японізація запозичень, а не просте копіювання, є характерною рисою японської культури^[1].

Отже в культурі Японії наявне співіснування двох сторін: новітньої загальнонаціональної гомогенності з традиційною гетерогенністю регіональних та соціальних культур. Культурні відмінності нижчого рівня виступають джерелом для формування культури вищого, всеяпонського рівня.