Тема 1. Формування української класичної школи малярства. Т.Г.Шевченко як засновник української графіки. Романтизм у творчості і.Сошенка, л.Безперчого, к.Трутовського

Поява реалістичнх тенденцій у мистецтві Х1Х ст. Виникнення професійних художніх шкіл в Одесі та Києві. Діяльність художників «передвижників». Шлях до модернізму.

Тема 2. Поява студентського товариста «Ріська Трійця». Літературна та етнографічна діяльність М.Шашкевича, Я.Головацького, І.Вагилевича. Перші рукописні збірки. Альманах «Русалка Дністровая» та його значення для розгортання культурно-національного руху в Галичині.

Тема 3. Утворення літературного товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові та його діяльність і цілі. Пожвавлення культурних зв»язків між українцями Наддніпрянщини та Галичини. Виникнення необхідності утворення першого наукового товариства в Україні. Утворення НТШ ім.Т.Г.Шевченка. Діяльність О.Барвінського., М.Грушевського, І.Франка, В.Гнатюка та ін. Значення діяльності НТШ для входження української культури у європейську.

Література

1. 1.Історія української культури. У п’яти томах. . Т.3.К.: Наукова думка, 2007

2. Попович М. Нарис історії культури України. – К «АртЕк» 1998

3. Семчишин М. Тисяча років української культури. –К., 1993.

4. Антонович В.Українська культура. –К.,1993.

5. Українська та зарубіжна культура. Навч.посібник. // Н.Божко, Л.Цубов та ін.,1997

6. Історія української культури. // Під ред. І. Крип’якевича. –К., 1992.

7. Історія української та зарубіжної культури. Навч. Посібник. Заковича М., К. 2005.

8. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І.І.Тюрменко, О.Д.Горбула. – Київ, Центр навчальної літератури. 2004.

9. Маланюк Є. Нарис з історії нашої культури. – К.,1992.

10. Попович М. Нарис культури України. –К., 1996.

11. Українська художня культура. /за ред. Ляшенка І. – К., 1996.

12. Українська культура. Курс лекцій. / за ред. Антоновича Д. – К., 1993.

Тема 5. Українська культура Новітньої доби

ПЛАН

4 год.

1. Модернізм в українській культурі

2. Українська культура в умовах тоталітарного режиму 20-

40 рр. ХХ ст..

3. Українська культура у повоєнний період

4. Українська культура у добу незалежності.

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

Культура Відродження або Ренесансу у своїх витоках тісно пов’язана з часом відмирання феодалізму та створення основ майбутньої системи буржуазних стосунків. Демократизм міського життя став тим середовищем, з якого вийшла незалежна, вільнолюбива особистість, що своїми діяннями визначила подальший розвиток людства.

Хронологічні рамки Відродження це 14 – 16(17) ст. До причин появи епохи Відродження можна віднести те, що вплив католицької церкви стає менш відчутний перед розвитком національної свідомості, поступовим розвитком національних культур, поряд із благочестям підпорою людини в її шляху до Бога визнаються знання і творча діяльність людини.

Раннє Відродження характеризується – зростанням світського, звертання до античної традиції як до джерела життєвого орієнтиру, сприйняття реального світу як основи людського буття. На етапі Високого Відродження загальноєвропейського поширення набули гуманістичні ідеї, віра у необмежені можливості людини, трактування творчості як перепустки у вічність. Пізнє Відродження зафіксувало руйнування ренесансних ілюзій, почуття безвиході й трагізму перед цинізмом буржуазної дійсності.

Характерною рисою епохи Відродження стало певне відмежування від попередніх культурних епох заради з”ясування власного духовного стрижня. Із загального масиву людської культури вибиралося лише те, що відповідало ренесансному ідеалу. Античне мистецтво, передусім скульптура, збіглося з ним у своєму пристрасному життєствердженні, спрямованості на формування гармонійної особистості. Воно дало голос тим струнам, що були напружені століттями духовного утиску й чекали свого звільнення.

Ренесансна картина світу відрізнялася від середньовічної насамперед тим, що в ній поряд з Богом була поставлена людина, зрівняна зі Всевишнім у здатності творити. Давньогрецький термін „Деміург” – творець, з часів середньовіччя вживався виключно щодо Бога. У час Відродження увійшло до числа людських характеристик і утвердилося серед них як визначальне. У новому варіанті Боголюбського дуету обидва учасники потрапляли під інший кут сприйняття. Творча здатність особистості виключала можливість її духовного підпорядкування, перетворення на пасивного послідовника християнського догмату. Ця здатність і розглядалася як активне начало віри, що укріплює її реальними діями. Відповідно Бог із недосяжного взірця перетворювався на моральний еталон – високий, але доступний для людей духовно досконалих. При цьому не можна сказати, що Відродження було атеїстичною епохою, воно знало і щиру віру і близьку до фанатизму релігійну екзальтацію. Одначе віра виступала не як відмова від себе заради Бога, а як спосіб пошуку власної неповторності.

Свобода, радість вільного самовияву позначили перші кроки нової епохи великим ентузіазмом, відчуттям безмежності людських можливостей. Народжувалась нова епоха, де людина постала перед світом як урівноважена цілісність душі і тіла, розуму і почуття. Тілесність, котра традиційно таврувалася як джерело гріха в Середньовіччі, розкрилася у ролі провідника духовності. Людська думка, що мала сліпо дотримуватися схвалених церквою знань розправила крила у сміливому творчому польоті. Людина стала сама мірою своїх вчинків. Вона може розчинитись у натовпі, бути жалюгідною і безпорадною, або, навпаки, бути сильною і неповторною. І незважаючи на все, всі люди у цьому світі мають вартість. З епохи Відродження почався процес звільнення людини від соціальної нормативності, виходу із спільноти, родової залежності, утвердження права на індивідуальність життя. Земне існування людини набуло самостійності й цінності.

Відчуття повноти життя, реальності земного щастя примусило гостро усвідомити факт людської смертності, у конечності існування вбачалася несправедлива перешкода людському вдосконаленню. Подальший рух до ідеалу потребував усунення цієї фатальної перепони, і вихід було знайдено : ренесансна людина протиставила смерті творчість – запоруку вічного існування. Творчість позначила всі сторони життя людини, стала духовною суттю епохи.

Пересічна людина в епоху Відродження отримала своє індивідуальне обличчя, свою почуттєву неповторність, думка про унікальну цінність особистості, палко сприйнята суспільством, охопили всі його прошарки. Відчуття особистого безсмертя і своєї причетності до Всесвіту підносило людину над природою. Божа іскра, вмістилищем якої вважалася людська душа, запалювала на високі справи, примушувала змінювати звичне життя, шукати у ньому вищий смисл. Гуманістичним маніфестом епохи стала філософсько-поетична промова італійського мислителя Піко делла Мірандоли „Про гідність людини”, де обстоювалася близька всім ідея свободи волі, а знання людини ставилися в залежність від її власної діяльності, власного вибору.

Необхідність переглянути уставлені погляди на світ активізувала все різноманіття здібностей людини, знайшла відгук у всіх видах її знань. Люди прагнули дати пояснення процесам, що відбувалися. Найбільш проникливим завдяки своїй чуттєвості виявилося мистецтво – воно відстежувало тенденції суспільних та людських перемін задовго до їх усвідомлення науковою думкою. Більшість прогнозів, які з’явились у мистецтві не виявились хибними, а згодом проявились у майбутньому. До безмежжя Всесвіту розширила свої горизонти наука, вона відмовилася від схоластики й перемістила свої пріоритети в дослідне природознавство.

У духовному житті відбувається процес секуляризації, світське витісняло релігійне. Відродження зорієнтувало знання не на доведення божественного, трансцедентного, а на дослідження створеного людиною (humana studia), звідси поняття гуманізм і гуманіст.

д) Культура Нового часу

Під культурою Нового часу прийнято розуміти культуру 17 – 19 ст. Протягом даного періоду людина відмовилась від антроморфної картини світу. Формування капіталістичного виробництва сприяло утвердженню високих темпів економічного й технічного розвитку. Буржуазні революції, що пройшли протягом даного періоду, розхитали цілісність європейських монархій і внести в історію Європи період соціальної нестабільності. У цей же час Європа пережила Реформацію і контрреформацію, що так само привело до ідеологічної нестабільності. І таким чином, у час постійних змін люди відчували себе досить не- комфортно. Не було цілісності ідеології Середньовіччя, не було вже всеперемагаючої віри у творчі можливості людини епохи Відродження. Справа у тому, що сама наукова творчість людини привела її до нерішучості і невизначеності. Проблема руху у цей час була визначальна. Наука зосередилася на питанні динамічності матерії : основні закони механіки І.Ньютона, закон падіння тіл Г.Галілея, механіки рідин і газів - Паскаля, теорія про розвиток сонячної системи з туманності Лапласа, еволюційна теорія Дарвіна та ін.

Так, утвердження коперніківської системи поглядів на світ стало приводом до утвердження динамічної моделі тогочасного світу. Рух і боротьба у нових ринкових умовах пропонувала людині рухатись так само швидко у соціальній сфері, економічній, науковій. Але не всі пересічні люди могли це робити. У когось з’являється страх і нерішучість. Відчуття плинності руху стало характерним для Нового часу.

Новий час витворив механістичну картину світу, в якій образ світу як організму було замінено на уявлення про універсум як механізм. Матеріалізація суспільних відносин при капіталізмі викликала деантропоморфізацію світу, пересічна людина тепер мала право тільки працювати, а результатами її праці користувались інші. Абстракція капіталу стала домінувати над матеріальною діяльністю людини.

Величезна кількість нових ідей, народжених та реалізованих у гранично короткий час, привело до появи епохи Просвітництва. Ця доба сама дала собі ім’я, чим підтвердила свою справжню духовну зрілість – здатність свідомо здійснювати широкий культурний поступ. Вже перші її кроки продемонстрували раціоналістичність світобачення, що виключало фанатичну релігійність і серед людських орієнтирів на перше місце виходив досвід та людський розум. Раціоналізм як філософський напрям, котрий вважав людський розум основою пізнання й поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеології епохи Просвітництва, яка слідом за Б.Спінозою, Р.Декартом, ГЛяйбніцом, Дж.Гоббсом, Дж.Локком почала боротьбу з догматизмом та відірваним від життя знанням.

Починаючи з 17 ст.загальноєвропейський розвиток став компромісом з все активнішим буржуазним господарювання., аж доки капіталістичний спосіб виробництва не утвердився як визначальний. Метою експлуатації стало не просто збагачення, а багатство задля отримання політичної влади.

Практицизм і гендлярство охопили всі сфери життя, всі щаблі соціальної драбини. Абсолютна монархія, як основна форма держави у 16-17 ст., вже у 18 ст. повинна була рятуватись, проголосивши просвічений абсолютизм, оголосивши метою своїх турбот загальне благо людей. Правда, це були лише гасла. Ідеї абсолютизму все частіше протиставлялися закону, створюваний людьми, пропонувалося обмежити монархію конституцією або парламентом. Представники раннього Просвітництва, далекі від думки, щоб революційно змінювати суспільство, пов’язували свободу людини з оптимальним типом правління, згадуючи як це було раніше в історії Європи. Широкого резонансу у Європі набули твори видатного французького просвітителя Ш.Монтеск’є „Не війна всіх проти всіх, а мир і злагода, не жорстокість фанатизму, а віротерпимість, безумовне право людини на свободу, боротьба проти работоргівлі – ось на його думку,- основа досконалої держави”.

Розум – панівна ідея Просвітництва. За нею переконаність у тому, що взагалі існує невелика кількість сталих істин, зрозумілих усім, і завжди і виникли вони завдяки здатності розуму проникати у сутність речей та явищ. Таким чином, розум визнавався єдиним повноцінним засобом пізнання світу, інші ж джерела знань, передусім релігійний досвід, претендувати на це вже не могли. Будь-яка людська діяльність стала сприйматись як вияв природного порядку речей, а не Божого промислу.

Змінилось у цей період і ставлення до людини. З позиції Вселенського розуму вона кваліфікувалась як істота політична, суспільство - це співтовариство таких істот. Добробут людини пов”язувався з її здатністю зрозуміти свою роль у суспільстві та спрямувати інтелект на її виконання. Тому минуле людського суспільства розумілось як втілення дикості і варварства, майбутнє ж суспільство викристалізовувалось як царство розуму. А так як право, релігія, реальні економічні стосунки того часу не відповідали думкам просвітителів, тому стали постійними об’єктами критики.

Втрата віри в релігійні цінності привела до заміни деяких понять. Так, віру у християнську любов до кожного було замінено ідеєю права людини. Вимога рівності й свободи відбивала специфіку товарно - капіталістичних відносин, де рівність означала рівність економічну, а свобода людини лише тоді було об’єктивною, коли вона мала власність.

Нова особистість. У час 17 – 19 ст. змінюється і традиційне трактування людини. Коли змінюються авторитети, особливого значення набуває проблема сенсу життя, що вбачався у боротьбі за істину, справедливість, дану природою рівність, за незаперечні права людини. Змістовим центром моралі стають знання філософії, мистецтва. Навіть релігія у її оновленому варіанті стала підтримувати людську особистість. Новий час сприяв формуванню ділової, самостійної, ініціативної особи, здатної боротися за місце під сонцем.

Умовою досягнення власних цілей був проголошений „розумний егоїзм”, який в умовах буржуазного суспільства обернувся безмежним честолюбством. Філософи розвинули ідею про те, що самозбереження і самоутвердження за рахунок інших є для людини природним, тому стосунки між індивідами завжди залишаються „війною всіх проти всіх”. А рівність між ними полягала в однаковій спроможності шкодити один одному.

Суспільним героєм проголошувався громадянин – ідеалізований буржуа, що має поступатися власним інтересам заради суспільних. Це суспільне замовлення породило конфлікт. Переміг раціоналізм, що народив індивіда, здатного підпорядковувати все своїй жорстокій волі і холодному розуму.

Відмінність поглядів на людську особистість вимагала розкриття її одвічної сутності. У першому випуску монументальної роботи „Природничої історії” французького природознавця Бюффона до загального процесу еволюції прилучається життя та розум – суто людські вияви. Тільки у Франції за дуже короткий час у 18 ст. видаються „Людина – машина” Ламетрі, „Нарис про походження людських знань” Кондільяка, „Лист про сліпих на науку зрячим” та „Думки про пояснення природи” Д.Дідро, „Про розум” Гельвец, де робиться спроба створити універсальну картину буття, поставити в її центр людину.

У вивченні людини виникли два цілком протилежні напрями: одна бачили в людині ириродну істоту, інші – суспільну.

е) Культура Новітнього часу.

Модерністська модель світу в західній культурах.

Термін модернізм походить від франц. Modern - сучасний у більшості культурологів пояснюється як позначення періоду культури, так і сукупність новітніх течій у мистецтві. що існували з кінця Х1Х до 50-60-х років ХХ ст.

Філософія модернізму базується на ідеях неможливості пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичного мистецтва. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських вчень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф.Ніцше, інтуїтивізм А.Бергсона, психоаналіз З.Фрейда, екзистенціалізм Ж.-П. Сартра та А.Камю.

Найсуттєвішим положенням філософії модернізму є визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації. Криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ, складності та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу, визнання самотності людини, і те, що люди вороги один одному, глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що приводять до втрати національних традицій, техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом.

Складна і навіть трагічна ситуація у світі на перетині Х1Х і ХХ століть приводила до табору модернізму не лише філософів та митців, а й учених, серед яких А.Ейнштейн, Н.Бор, Н.Вінер та ін.

Поява стилю модерн пояснюється різними причинами. Наприклад, стомленістю Х1Х ст. та загальним декадансом європейської культури. Завжди кінець століття в людській історії ототожнювався з занепадом, духовним розкладом, з втратою духовних цінностей, розгубленістю інтелігенції перед лицем соціальних негараздів і суперечностей, що посилювались саме у цей час. У цілому стиль модерн має ознаки втомленості, виснаженості. Він знесилений тим, що зародилося раніше й видозмінювалося на своєму шляху – романтизмом, панестетизмом, пошуком краси і порядку у світі. Ця стомленість виявилася не стільки в загальних програмах модерну, скільки у внутрішніх властивостях: у системі лінійної ритміки, в умисному орієнтуванні на уповільнене сприйняття, посилена увага на вираженість художніх засобів, витончений артистизм. Модерн все більше відривається від реального життя, цікавиться скоріше собою, ніж світом навкруги.

Іншою причиною появи модерну є демократизація суспільного життя наприкінці 19 ст. Процеси урбанізації приводять, що у містах, які масово зростають, з’являється велика кількість населення, що готові довести свою урбаністичність оволодінням вищих досягнень культури і мистецтва, а освітній рівень їм цього не дозволяє – звідси виникає „краса для бідних”. Майстри модерну наполегливо намагались наблизити мистецтво до мас, а маси до сприйняття високого мистецтва. Прагнення задовольнити масову художню свідомість сприяли виникненню ілюзії всезагальної масової культури. Немалу роль у цьому відіграло зближення мистецтва і промисловості, що забезпечувало виготовлення художніх виробів у великих обсягах.

На виникнення модерну також вплинув конфлікт між піднесеними ідеалами неоромантизму та буржуазною прозою життя. Модерн шукав вирішення цього конфлікту в зовнішніх контактах між мистецтвом і життям з неминучим наголосом на декоративній функції творчості. Все це зумовило формування плюралістичної нелінійної картини світу, діаметрально протилежної позитивістській ідеї чуттєвого пізнання та лінійного історичного розвитку. Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу.

Якщо шукати місце людини у цьому ірраціональному світі, то глобальна модель новітньої світомоделі знецінила людину як особистість. Для ХХ ст. важлива людина як представник людського роду взагалі, а не як індивідуальність. Людина епохи модерну це персонажі кінофільмів Ч.Чапліна. Це знаменита картина П.Пікассо „Портрет А.Воллара”, в якій образ людини розпадається на хаотичну мозаїку геометричних фігур, позначаючи ситуацію втрати гармонії і цілісності ХХ ст.

Відчужена людина у ворожому світі такою є основна концепція експресіонізму. Експресіоністи відображали ситуацію безсилля, відчаю людини перед світом, настрої і жахи Першої світової війни (Е.Мунк „Крик”).

У абстракціонізмі простежується дві тенденції: перша – психологічна, експресіоністична – Василь Кандинський, Дж.Поллок з орієнтацією та емоційну цінність кольору. Розкриття духовності людини через сприйняття кольору і його фантазії; друга – інтелектуальна, логічна і геометрична – К.Малевич, П.Модріан, намагались створити новий тип художнього простору шляхом поєднання різних геометричних форм, кольорових площин. Фофізм, дадаїзм, футуризм – сприяли появі декадансу (занепадницьких настроїв у мистецтві).

Постмодерністська модель світу.

Постмодерн – культурна течія, що включає в себе розуміння філософії, естетики, мистецтва у після модерні часи, тобто кінець ХХ і початок ХХ1 століть.

Постмодерн несе у собі відбиток розчарування минулої епохи, а також у результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з другого боку – авангардистським установкам та новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включати його в широку палітру сучасної культури.

У праці А.Тойнбі „Осягнення історії” постмодерн трактується як кінець панування західного типу культури. Широкої популярності термін постмодернізму набрав після виходу роботи Ч.Дженкса „Мова постмодерністської архітектури” 1977, де автор визначив нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, частково повернення до традицій

Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе – людину, природу, всесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси – релігійний, культурний, екологічний екуменізм.

Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння – ігровий, естетичний. Звідси така риса постмодернізму, як іронія, насмішка. На думку постмодерністів у сучасному світі все відносне: немає істини, немає реальності – її з успіхом замінює віртуальна реальність. У наш час „немає нічого живого і святого”, що колись піддавалось модерністській критиці, залишається лише глузувати і насміхатись над цим дивним світом. Представниками постмодернізму філософії і літератури є Умберто Еко („Ім”я рози”), Малкольм Бредбері (“Історична особистість”), українці Ю.Винничук („Альма Ланда”) і Ю.Андрухович („Дванадцять обручів”) та ін. – пародійний аналіз сучасного життя, іронічне осмислення минулого для того, щоб краще зрозуміти сучасне.

Одним з головним постулатів постмодернізму є цитата: „ми живемо у епоху, коли всі слова вже сказані” – філософ Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати чужі слова, цитувати відомі висновки. Цитатами говорять політики. Цитати є головним елементом у художній культурі.

У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва – концептуалізм від слова concept – ідея, задум. Це творчість американця українського походження Е.Воргола – зображуючи знак долара, пляшку кока-коли, тиражований портрет Мерилін Монро митець ніби іронізує над символами західної цивілізації. У концептуалізмі працювали багато пострадянських митців Е.Булатов, В.Комар, Т.Кібіров та ін.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов’язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку й відкритості людини до постійних змін.

Ситуація світоглядного плюралізму активізує самостійність індивідуальних проявів людини, котрій тепер начебто дозволено поєднувати у своєму досвіді та мисленні науковість і містику, розум та ірраціоналізм. Це, безперечно, дає людині можливість бути більш сприйнятливою до всього нового, розширює її світогляд і можливості самовиявлення. Проте, безмежний плюралізм робить культуру несталою, неурівноваженою, створює у ній небезпеку загального нерозуміння і роз’єднання. Ця ситуація змушує більшість мислячих людей поставити питання: а що далі ?

На сучасний момент мистецтво і культура дозволили все, що тільки може собі уявити свідомість людини, а що далі ? Вартує зрозуміти, якщо культура не зуміє звільнитися від хаосу, невизначеності – це може привести її до загибелі, апокаліпсису. І в той же час, коли людство навчиться толерантно з повагою ставитись до усіх проявів діяльності людських артефактів, навчившись віднаходити у них гуманістичні смисли, тоді культура забезпечить собі перехід до якогось нового, нам ще не відомого світогляду.

Перше питання рекомендуємо розглянути за таким планом:

• специфіка українського модернізму, його виражене національне спрямування;

• розквіт літератури, образотворчого мистецтва, становлення модерного театру, зародження українського кінематографа.

При аналізі другого питання звертаємо увагу на:

- сталінський “соцреалізм” і наступ на українську культуру. Русифікація.

- репресії проти української інтелігенції. “Розстріляне відродження”.

- соцреалізм в українському мистецтві.

У третьому питанні вартує висвітлити наступні питання

- світоглядні засади українців у повоєнний період. Хрущовська «відлига».

- пробудження національно-духовного життя в Україні. Шістдесятники

- новітня русифікація 60-80-х рр. Теорія злиття націй та її втілення.

- освіта, література, театр за умов русифікації української культури.

При підготовці до відповіді на четверте питання звертаємо увагу на:

• демократизація та національно-культурне життя в Україні 80-90-і роки ХХ ст.

• зростання самосвідомості, духовності народу, відродження історичної пам’яті, повернення забутих імен діячів культури і мистецтва.

• українська література, мистецтво в нових умовах існування незалежної держави

- створення концепції національної освіти. Реформування шкільництва. Болонська

система реформування вищої освіти та українські реалії. Становище та перспективи

розвитку української науки.

• проблеми культури України кінця ХХ – початку ХХІ ст.

• модернізм чи постмодернізм української культури початку третього тисячоліття ?

Європейський вибір української культури