32. Західноукраїнські землі в умовах польського панування та оборона. Ідеї української державності 1921-1939 рр.

Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 p., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави.

Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західну Україну і Західну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сировинним придатком і ринком збуту.

Уряд Польщі проводив політику полонізації (зокрема зміна назви Східної Галичини на Малопольщу, закриття українських шкіл, квота на вступ українців до Львовського університету та інших вищих навчальних закладів), політику «пацифікації» - офіційна назва масових репресій польської влади щодо українського населення Галичини; (пацифікація – придушення революційного, національно-визвольного рухів засобами каральних акцій)та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування.

Під час «великої депресії» 1929—1933 pp. українсько-польські стосунки значно погіршилися, У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій. З вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення, які отримали назву «пацифікація» (утихомирення): закривалися українські громади, конфісковувалося майно селян, переслідувалися і заарештовувалися лідери українського руху, утримувалися під домашнім арештом українські депутати; було зруйновано близько 800 сіл.

Українці краю звернулися до Ліги Націй з протестом на дії польського уряду, внаслідок чого кампанія пацифікації набула характеру міжнародного скандалу і у результаті кампанії посилилася рішучість молодих, радикально налаштованих націоналістів боротися проти польської влади.

У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби: націоналістичне підпілля; комуністичний рух.

У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) — ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.

Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух.

Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.

Найбільшою та найвпливовішою організацією західних українців залишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис. парафій. Греко-католицька церква мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїми досягненнями у міжвоєнний період вона завдячує митрополитові Андрію Шептицькому.

В Празі 1920 р. колишніми командирами січових стрільців і Української Галицької армії створена Українська військова організаця.ЇЇї лідер Євген Коновалець надавав великого значення розробці ідеології революційного руху.

У1926—1929 pp. у Західній Україні відбувалося об'єднання націоналістичних груп. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. представники УВО, Української націоналістичної молоді, Легіону українських націоналістів, Асоціації української націоналістичної молоді зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка взяла за мету створення Української самостійної соборної держави.

Напередодні Другої світової війни в ОУН налічувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяльності був політичний терор проти представників польської влади. На початку 1930-х pp., крім сотень актів саботажу та десятків «експропріацій» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.

Таким чином, упродовж 1920-30-х років Польща всупереч рішенням Ради уповноважених Антанти здійснила анексію західноукраїнських земель. Цього вона досягла шляхом фальсифікації перепису населення і виборів у сейм та сенат, змін в адміністративно-територіальному устрої, відмови від вживання термінів «Україна», «українці» тощо. Одночасно прискореними темпами здійснювалась асиміляція українського населення західноукраїнських земель, в основі якої була ідея будівництва великої унітарної польської держави. Найбільше це проявлялося в утисках і заборонах щодо використання української мови в школах і державних установах, нищенні національної освіти західних українців.