12. Делегування в менеджменті

12.1. Сутність делегування

Делегування означає передачу задач і повноважень зверху вниз чи обличчю групі, що приймають на себе відповідальність за їхнє виконання.

Мети делегування. Обсяг і масштаб повноважень, що делегуються. Оптимальний обсяг делегування і залежність його від різних факторів.

Етапи процесу делегування повноважень. Основні принципи раціонального делегування в менеджменті.

12.2. Види делегування

Делегування базується на повноваженнях і відповідальності. Відповідальність – це зобов'язання працівника виконати задачі, які йому делегуються і відповідати за їх задовільне рішення. Повноваження – це організаційно закріплене обмежене право використовувати ресурси організації і направити зусилля її працівників на виконання задач, що делегуються. Влада і повноваження.

Місцеві повноваження. Штабні повноваження: рекомендаційні, обов'язкові узгодження, рівнобіжні, функціональні. Адміністративний апарат в організаціях.

12.3. Централізація і децентралізація задач керування

Централізація означає концентрацію задач керування. Децентралізація – поділ задач керування по визначених ознаках: функціональна область; процедури дії; об'єкт керування; стадія рішення проблеми (підготовка рішення, рішення, реалізація, контроль); характер задач (повторювані, інноваційні й ін.); простір, час, якість, кількість. Зазначені ознаки служать також критеріями централізації і відповідно децентралізації. Найважливіші види поділу задач керування.

12.4. Ефективність делегування

Основні причини низької ефективності делегування: небажання керівників делегувати повноваження; небажання підлеглих брати відповідальність. Склад і значення тих і інших причин.

Основні фактори (умови) успішного делегування: оцінка ризику, дозування передачі повноважень, загальне ясне розуміння цілей, регулярне консультування. Зміст факторів.

3. Список літератури

1. Авдеев В.В. Формирование управленческой команды. – М.: Финансы и статистика. 2002. – 480 с.

2. Болдин К.В., Воробьев С.Н. Управленческие решения: теория и технология принятия . – М.: Проект, 2004. – 304 с.

3. Дубов М.М. Моделирование рисковых ситуаций в экономике и би знесе: Учеб. Пособие. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 208 с.

4. Кабушкин Н.И. Основы менеджмента: Учеб. Пособие. – М.: Ожерелье, 1999. – 336 с.

5. Колпаков В.П. Теория и практика принятия управленческих решений. – Киев: МАУП, 2000. – 256 с.

6. Корданская Н.А. Управленческие решения: Учебник для вузов. – М.: ЮНИОН-ДАНА, 2003. – 416 с.

7. Ларичев О.Н. Теория и методы принятия управленческих решений. – М.: Логос, 2000. – 296 с.

8. Литвак Б.И. Разработка принятия управленческих решений. – М.: Высшая школа, 2001. – 392 с.

9. Менеджмент: Учеб. Пособие / Под ред. М.М. Максимцева, А.В. Игнатьевой. – М.: Банки и биржи, 1998. – 343 с.

10. Мильнер Б.З. Теория организации. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 480 с.

11. Молл Е.Г. Менеджмент: организационное поведение: Учеб. пособие. – М.: Финанси и статистика, 1999. – 160 с.

12. Общий менеджмент: Дайджест ученого курса / Под ред. А.К. Казанцева. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 252 с.

13. Смирнов Э.А. Управленческие решения. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 264 с.

14. Формирование хозяйственных решений / Под. общ. ред. В.М. Хобты. – Донецк: Каштан, 2003. – 416 с.

15. Чавкни А.М. Методы и модели рационального управления в рыночной экономике: разработка управленческих решений. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 320 с.

16. Эддаус М., Стенсфилд Ф. Методы принятия решений. – М.: Аудит, 1997. – 590 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ