1.5. Особливості філософського освоєння дійсності

Філософське знання вже Сократ і Платонпротиставляли знанню, об­меженому тільки пізнанням дійсності. Якщо наукове знання описує і по­яснює галузь того, що є, то філософське знання охоплює галузь того, що повинно бути, —сферу цінностей, сенсу і мети людського існування. Біль­ше за все філософія цікавиться тим, що найменше за все приваблює нау­ку, —зв'язком даних явищ дійсності із загальним і цілим, розумінням життєвого смислу і значення явищ, котрі окремо вивчаються різними науками. Філософське мислення вирішує проблеми помежових основ буття і пізнання. В чому ж особливість філософського підходу до дійсності? Чи можемо ми говорити про філософське мислення як особливий склад ро­зуму, а не тільки про філософію як певну професійну діяльність? Вже в ан­тичності філософію розуміли як особливого роду духовну діяльність, яка прояснює багатоскладність світу. Заняття нею передбачають наявність пев­них моральних якостей і розумових доброчинностей. Філософське мис­лення насамперед виділяє найбільш важливе, істотне із нескінченної багато­манітності навколишніх явищ. Воно виражається у трьох основних рисах: рефлексивність, цілісність і критичність.

Рефлексивність —це прагнення до остаточного усвідомлення своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їх зв'язку між собою. Великий подив, з якого народжується дух філософствування, -це втрата влади частковості й обмеженості, коли людині вперше відкри­вається перспектива нескінченності цілого, можливість зосередитися на його розумінні, а отже не тільки пізнати розумом, але й відкрити багато чого почуттю і волі. Хоча рефлексія не у всіх випадках веде до справді філософського мислення, приводом для неї можуть бути й хибні, на­думані проблеми (повчальний приклад —середньовічна схоластика), однак без рефлексії філософського мислення не буває.

Цілісність філософського мислення означає спрямованість на об'єд­нання багатоманітності людського життя —особистого, соціального, пізна­вального, політичного —через виявлення їх зв'язків. Точка зору цілісності зовсім не означає знання всього про цей світ. Філософськи мисляча людина уявляє основні тенденції розвитку світу, суспільства, пізнання, може спів­віднести своє життя з цими тен­денціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.

Критичність означає перед­усім здатність оцінювати й онов­лювати основи своєї власної ді­яльності в динамічному світі. Сила філософського мислення —у вмін­ні задавати все нові й нові пи­тання світу й самому собі. У фі­лософії немає заборони на крити­ку і сумнів.

Специфіка філософії виявля­ється в особливій настанові, на­прямі мислення, який починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій, концепцій. Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель) ставили питання: «Що таке «буття»? Що означає «бути»? Чи має Всесвіт якусь єдність або мету? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслужити високу оцінку, чи до добра потрібно прагнути, якщо навіть воно несе людині загибель?» і т.д Твердження кожного з них водночас було запереченням думки попередника. Всі видатні філософські вчення заперечують одне одне. Таке заперечення може бути абстрактним, метафізичним або конкретним, діалектичним Проте завдяки сумніву і за­переченню вибудовується цілісна, неперервна картина філософської культу­ри мислення.

Відносність власних знань про світ та про саму себе — найважливіший мотив культурного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому полягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислення. Вчитися — це перш за все мислити, перетворюватися на творчу людину, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислення філософія вчить вміння не дивитися, а бачити. Адже пошук істини —це розкриття внутрішнього світу людини, випробування, напруга інтелектуальних і моральних сил Тому бачить той, хто може побачити.

На відміну від повсякденної унітарності й догматизму, філо­софське мислення є принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним. Філософія передусім вчить мислити, вчить проблемно, творчо підходити до своєї тема­тики. М. Гайдеггер, починаючи читання курсу лекцій про мис­лення, звернувся до студентів при­близно з такими словами: «Я чи­татиму вам курс лекцій про мис­лення, але не таким чином, щоб дати якусь дефініцію мислення. Традиційно розпочинаючи лекцію: «мислення є процес...», —ми визнаємо, що мислення є процес, але ж процес є процес, а не мислення. У такий спосіб ми можемо дізнатися про відношення мислення до чогось одного, другого, третього, п'ятого і т. д, але ж головне питання —що є саме мислення —залишиться без відповіді... Я вчитиму вас мислення інакше. Я мислитиму перед вами, а ви уважно слухайте, дивіться. Ось він, процес мислення, розгортається перед вами... Будьте уважні —дивіться, слухайте, я показую вам саме мис­лення... вчіться мислити».

Отже, Гайдеггер пропонує безпосередню демонстрацію мислення як творчого процесу (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути лю­диною, здатною до творчості). Приблизно так міркував і Сократ,який завдяки вмілому формулюванню запитань демонстрував своїм співрозмов­никам невідповідність тасуперечливість їхніх позицій. Сократ ствер­джував, що ніколи не був нічиїм вчителем. Він не вчив, у нього вчились: хто чого міг і хто чого хотів. Він був переконаний, що мудрості не можна навчити так, як вчать ремесла і майстерності (повторювані операції, схе­ми, навички можна запам'ятати і перейняти). Досвід сам собою навчити не може, і різні люди зі схожою долею роблять для себе різні висновки. Проте істинну мудрість можна передати близькій людині хіба що під час тісного, дружнього спілку­вання. В українській філософії діалогіка Сократаназивається «софійністю»мислення.

Уміння мислити, філософст­вувати завжди викликало підозру і недовіру у так званих «осві­чених людей», які розглядають філософію як занадто серйозне і «стомливе» заняття, щоб відвес­ти йому вільний час, але разом з тим і не досить серйозне, щоб присвятити робочий. їм здається, що філософія їх обдурює, по­збавляє бездумної впевненості в тому, що вони вважають істин­ним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через всю історію філософії: кожен видатний мислитель замість того, щоб зводити наступний щабель певної теорії, починає закладати новий фун­дамент індивідуального бачення світу. Адже немає таких уявлень, по­нять, істин, які не могли б викликати заперечень: ті питання, що здавались вирішеними, знову стають проблемами. Ніщо так не стимулює активіза­цію мисленнєвого процесу, як вирішення проблемних ситуацій.

Повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення відбиває репродуктивну людську діяльність, яка постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередніми положеннями, «тиражує» досягнення цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання як­омога більшої частини індивідів. Така діяльність, будучи споживчою, ре­алізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність домінує у нашому повсякденному жит­ті, то вона породжує і відповідний епістемний (від грец. episteme —пі­знавальний), тобто схематично-інструктивний стиль мислення (І. Бичко).

Творча сфера, або продуктивна діяльність (вона становить невелику частину), відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі куль­тури. У ній вперше реалізуються нові проекти, задуми, цілі та сенс діяльності в цілому. їй відповідає творчоконструктивний -діалогічний, «софійний» —стиль мислення. Ядром «софійного» мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

В ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємодоповню­ють одна одну. Це стосується і стилів мислення. Проте у конкретні (критичні) моменти людської історії репродуктивність, пересічність («тупувата розсудливість» — О. Герцен)починає торжествувати. Це веде до різкого зростання споживацько-утилітарних моментів у суспіль­ній свідомості, вони охоплюють традиційно творчі сфери —науку, мис­тецтво, філософію. Думку замі­нює схема, параграф, а мисленнєва діяльність та філософія втрачається в суєті повсякден­ності. На зміну свободі прихо­дить тоталітаризм.

Людина з «ситою і тупою ду­шею» не обов'язково є фашис­том чи кілером. У звичних умо­вах -це проста людина, яка тільки жадає «ясності» і «чіт­кості». Проте варто настати кри­зі (яка руйнує чіткість і ясність), і пересічний індивід, жадаючи повернення порядку, стає здат­ним «на все».

Такий індивід, здатний «на все» в ім'я «порядку», відомий з давніх часів. Це він засуджував на смерть Сократа,погодився на аутодафе Дж. Бруно, споруджував варварські вогнища для публічного спалення книжок, брав участь у погромах, був сталінською «простою радянською людиною», яка на численних мітингах і демонстраціях вимагала смертної кари «найманцям світової буржуазії». Продуктивне, творче мислення, найбільш притаманне філософії, повертає людину до її людської сутності, звільняє від буденності, визначає її місце у світовому устрої та обов'язки перед собою.