4. 2 Українська революція періоду центральної ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Від часу утворення і до осені 1917 р. Центральна Рада пройшла досить складний шлях самоствердження від національно-культурного представництва до загальнодержавного органу влади. Склад Центральної Ради формувався з квітня до серпня 1917 р.: спочатку він становив 118 осіб, а остаточно – 798 (за іншими даними – 822 особи). Повний склад Ради збирався на загальні збори (сесії або пленуми, яких було проведено 9). Основні напрямки політики ЦР визначав спочатку Комітет ЦР, а з початку липня – Мала Рада (діяла у перервах між сесіями). Найбільшою у ЦР була фракція Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Однак доволі тривалий час (до січня 1918 р.) політику Ради визначала фракція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), яка була менша за кількістю, але більш впливовою і професійною. Опозицію цим партіям у Раді складала Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), утворена на основі колишньої Української радикально-демократичної партії і Товариства українських поступовців (ТУП). Головою Центральної Ради протягом всього періоду її існування був М.С. Грушевський (29 квітня 1918 р. його було обрано Президентом УНР).

Головними політичними вимогами ЦР, які визначили основу її законотворчої діяльності у 1917 р., стали автономія для України у складі Російської Федерації та створення необхідних умов для національно-культурного розвитку українського народу. Загалом у діяльності Центральної Ради умовно можна виділити три етапи.

Перший етап (4 березня – 10 червня 1917 р.) характеризується становленням ЦР як законодавчого органу та її боротьбою за національно-територіальну автономію України. Весна – літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя і зростання популярності ЦР.

Ідею національно-персональної автономії України висунув Всеукраїнський національний конгрес, який відбувся 6-8 квітня 1917 р. у Києві. Участь у його роботі взяли близько дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Вимоги самоуправління для України та надання їй автономії у складі Російської Федерації повторили скликані Радою у травні Всеукраїнські військовий та селянський з'їзди.

16 травня 1917 р. делегація ЦР на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про надання Україні автономії, однак отримала категоричну відмову. Спираючись на підтримку народних мас (вимоги самочинного проголошення автономії висловили Всеукраїнський селянський з’їзд, який пройшов 28 травня – 2 червня, та Другий військовий з’їзд, скликаний 5-10 червня), Комітет Центральної Ради самостійно ухвалив взяти у свої руки керівництво національним життям. 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила І Універсал, який декларував автономію України. 15 червня було створено український автономний уряд – Генеральний Секретаріат (далі – ГС) на чолі з В. Винниченком² (до його складу ввійшло 9 осіб, більшість посад обіймали члени УСДРП).

Проголошення І Універсалу викликало занепокоєння Тимчасового уряду та обурення російських лівих партій. Пошуки шляхів порозуміння з ними у справі автономії України стали змістом другого етапу діяльності Центральної Ради (10 червня – початок листопаду 1917 р.). Компромісним рішенням у подоланні конфліктної ситуації з російською владою стали окрема постанова Тимчасового уряду та ІІ Універсал ЦР, ухвалений 3 липня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав легітимність ЦР та ГС і дозволив формувати окремі українські військові частини. ЦР, у свою чергу, відмовилася від національно-територіальної автономії до рішення Всеросійських установчих зборів. До складу ЦР увійшли представники національних меншин, а до ГС – 2 росіянина, 2 євреї і 1 поляк. Таким чином, ЦР стала політичним органом всього населення України. Розширився і склад ГС.

4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив “Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові”, яка визначала статус і повноваження українського уряду. Згідно з нею, ГС визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, який затверджував його склад (кількість секретарів зменшилася з 14 до 7). Повноваження ГС поширювалися на п’ять (із дев’яти) українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську. Інші губернії залишалися підвладними Тимчасовому уряду.

Документи, ухвалені у липні – серпні 1917 р., звели нанівець усі досягнення національно-демократичних сил на попередньому етапі. ЦР стала повільно, але неухильно втрачати здобутий раніше авторитет. Незважаючи на обурення лідерів та провідних політичних сил ЦР, вона не змогла заявити рішучого протесту Тимчасовому урядові і фактично погодилася з його рішеннями. Не склалося між ними й конструктивної співпраці. Тимчасовий уряд не поспішав визнавати повноваження українського уряду і особливо обурився заявою Центральної Ради у жовтні 1917 р. про проведення Українських Установчих зборів. 22 жовтня В. Винниченко виїхав до Петрограду давати пояснення, але Тимчасовий уряд уже був усунутий від влади.

Перемога більшовиків у Росії змусила Центральну Раду діяти рішуче і визначитись із основними напрямками внутрішньої та зовнішньої політики і, перш за все, з утворенням власної держави. У резолюції про владу в країні від 27 жовтня 1917 р. ЦР засудила більшовицький переворот у Росії. 30 жовтня ГС взяв під свій контроль військові, продовольчі справи та шляхи сполучення. 31 жовтня Центральна Рада ухвалила поширити свої повноваження на територію Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, материкової Таврії та етнічні території Курської і Воронезької губерній.

Події у Києві набули кризового характеру. Протягом 29-31 жовтня у місті тривала жорстока збройна боротьба за владу між прибічниками Тимчасового уряду (штаб Київського військового округу) та більшовиками, яких підтримали робітники заводу “Арсенал”. Центральна Рада, яка спершу дотримувалася нейтралітету, змогла опанувати ситуацію і з допомогою своїх військ встановила контроль над містом. Київ став перетворюватися на важливий політичний центр, у якому зосередилися конкуруючі політичні сили: національно-демократичні на чолі з Центральною Радою, різні російські організації та більшовики (вони контролювали Ради робітничих і солдатських депутатів).

Третій етапу діяльності ЦР (початок листопаду 1917 – квітень 1918 рр.) – характеризується проголошенням і діяльністю Української Народної Республіки, її боротьбою проти більшовицьких сил та війною з Радянською Росією.

Визначною історичною подією стало ухвалення 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу ЦР. Документ проголосив широку програму дій:

• утворення Української Народної Республіки в межах дев’яти українських губерній (приєднувалися Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська);

• УНР залишалась автономною частиною федеративної Російської Республіки (ця неіснуюча федерація була суттєвою суперечністю ІІІ Універсалу);

• проведення низки соціально-економічних реформ – скасування поміщицького землеволодіння та приватної власності на землю, встановлення 8-годиного робочого дня і державного контролю над виробництвом;

• підтвердження широких демократичних прав і свобод, скасування смертної кари;

• початок роботи 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів;

• початок мирних переговорів з воюючими державами про закінчення війни.

Однак стрімкий перебіг подій в Україні та нерішучість самої Центральної Ради завадили реалізації проголошених у ІІІ Універсалі заходів. Непослідовність політики ЦР викликала восени 1917 р. критику з боку українських соціалістичних партій (УСДРП, ліва фракція УПСР). Українські більшовики розгорнули активну агітацію проти ЦР, вимагаючи її переобрання.

Значний вплив на політичну ситуацію в Україні наприкінці 1917 – навесні 1918 рр. справили зовнішньополітичні чинники: зміцнення влади більшовиків у Росії і їх бажання утримати під контролем українські землі, посилення анархії на фронтах Першої світової війни та зростання ролі німецького чинника. Центральна Рада не визнала центральний уряд Радянської Росії – Раду Народних Комісарів (РНК) і недостатньо серйозно оцінила його можливості.

Протистояння між Центральною Радою і РНК пройшло декілька етапів:

• 4 грудня 1917 р. Рада отримала від РНК “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”;

• 11-12 грудня більшовики у Харкові проголосили радянську владу в УНР;

• 14 грудня було утворено перший радянський уряд – Народний Секретаріат України.

Завершилося українсько-більшовицьке протистояння війною Радянської Росії з Центральною Радою: 25 грудня 1917 р. розпочався вирішальний наступ на Донбас і Південь України червоногвардійських загонів, сформованих на Україні, та радянських військ, які прибули з Росії.

У критичних умовах, 11 січня 1918 р. Мала Рада ухвалила ІV Універсал, у якому було проголошено Українську Народну Республіку самостійною державою. 18 січня Рада ухвалила радикальний земельний закон, який скасував приватну власність на землю і безкоштовно передавав її у користування безземельним та малоземельним селянам. Однак ці акти не змогли змінити політичну ситуацію в Україні, яка у січні 1918 р. набула драматичного характеру. На місцях все більше посилювалася анархія – селянські пограбування поміщицького майна та самовільні захоплення землі набули досить широких масштабів. У деяких містах (Миколаїв, Одеса, Київ) відбулися збройні виступи робітників проти ЦР. У самій Раді ліві українські есери організували невдалу спробу перевороту з метою проголошення незалежної радянської України. ЦР не змогла організувати збройну відсіч більшовикам (недостатньо дослідженим залишається питання про стан і діяльність у цей час військ Центральної Ради – чому вони не виступили на її захист, у той час як мало не єдиними захисниками УНР виявилися кількасот київських студентів і гімназистів, багато з яких героїчно загинули у бою під Крутами 16 січня 1918 р.).

25 січня члени Малої Ради та уряду покинули Київ (переїхали спершу до Житомира, потім – до Сарн). 26 січня до столиці вступили радянські війська під командуванням М. Муравйова. У Києві та на більшій частині України була встановлена радянська влада. Її політика втілення в Україні постанов та декретів РНК РСФРР (про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств) погіршила соціально-економічне становище в Україні та посилила протистояння у суспільстві (жертвами більшовицького терору лише у Києві стало не менше 3 тис. осіб). У січні 1918 р. розпочався територіальний розкол України: 17 січня було проголошено Одеську радянську республіку (в межах Херсонської і частково Бессарабської губерній), а 30 січня – у Харкові – Донецько-Криворізьку радянську республіку.

Врятувати Центральну Раду від остаточного більшовицького розгрому могли лише зовнішні союзники. Ними стали держави австро-німецького блоку. 27 січня (9 лютого за нов. ст.) 1918 р. УНР і держави Четверного союзу підписали мирну угоду у Брест-Литовську. Згідно з нею Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися надати ЦР військову допомогу, за що отримували з України поставки сировини і продовольства. 7 березня 1918 р. за допомогою німців Центральна Рада повернулась до Києва. До кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків, а її територія поділена на дві зони окупації: більшу частину, Крим та Донбас зайняли німецькі війська, а Південно-Західну Волинь, Поділля, Херсонську і частину Катеринославської губернії контролювали австрійські війська. Уряд УНР у зверненні до населення проголошував, що німці є союзниками і не мають права втручатись у внутрішні справи. Однак союз з німецькими й австрійськими військами був незрозумілим для більшості українського населення.

Політика ЦР у березні – квітні 1918 р. викликала невдоволення всіх прошарків населення, а особливо заможних селян і поміщиків (їхні інтереси представляли Українська демократично-хліборобська партія та Союз земельних власників) та промислово-фінансових кіл. Безземельні та малоземельні селяни, які самовільно наприкінці 1917 – на початку 1918 р. переділили поміщицькі землі та майно, тепер змушені були повертати їх поміщикам, що приходили на села разом з “каральними загонами”. Німецька військова адміністрація запровадила військово-польові суди, фактично встановивши в Україні окупаційний режим. Український уряд не контролював ситуацію на місцях, не зміг відновити адміністрацію, навести лад та виконати свої зобов’язання перед австро-німецьким командуванням. За участю німецького командування був підготовлений державний переворот і 29 квітня 1918 р. Рада була усунута від влади. У цей останній день свого існування, безпосередньо перед гетьманським переворотом, Центральна Рада схвалила проект Конституції УНР (“Статут про державний устрій, права і вільності УНР”) та обрала Президентом УНР М.С. Грушевського.

Причини поразки ЦР і УНР мали як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Суттєвий вплив на розвиток Української революції у 1917 – на початку 1918 рр. справляли зовнішні чинники (більшовицька Росія та Німеччина).