11. 5.3 Встановлення радянської влади в Україні та її політика

Більшовики тричі завойовували владу в Україні: наприкінці 1917 – на початку 1918 р., на початку 1919 р. і на початку 1920 р.

У травні 1919 р. радянська влада була встановлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії (крім Надзбруччя і західних земель). Одночасно з наступом більшовицьких військ повернувся та активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він був утворений наприкінці листопада 1918 р. З 29 січня 1919 р. уряд очолював Християн Раковський⁶. Місцем перебуванням урядових установ став Харків.

З початку 1919 р. більшовики встановили в Україні радянську форму державності – за декретом від 6 січня 1919 р. Україна стала зватися “Українською Соціалістичною Радянською Республікою” (таким чином було відмінено попередню назву – “УНР”). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив першу Конституцію УСРР. Вона закріпила радянський лад в Україні та перемогу “диктатури пролетаріату”, тобто перехід влади до рук робітничого класу і трудящого селянства. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Основним завданням радянської влади проголошувався перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Конституція закріпила ліквідацію приватної власності та політичні права, які поширювалися лише на трудовий народ (робітників та найбідніше селянство). Основні положення Конституції УСРР були запозичені з Конституції РСФРР.

Хоча Конституція юридично оформила організацію радянської державної структури, остання в Україні мала свої особливості. У 1919 р. ради існували в основному у губернських містах, а в регіонах діяли переважно військово-революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди). Ці надзвичайні органи влади формувалися за участю більшовицької партії на основі класового принципу з робітників та бідних селян. Селяни-середняки, заможні селяни, ремісники, дрібні підприємці, промисловці та інтелігенція були оголошені експлуататорськими класами. Монополія на владу закріплялася за більшовицькою партією – ІІІ з’їзд КП(б)У у березні 1919 р. висловився проти політичних угод з дрібнобуржуазними партіями. Однак вирішальне значення у формуванні державних структур в Україні належало ЦК РКП(б), що перетворювало КП(б)У у філію російської більшовицької партії.

В умовах громадянської війни посилюються об’єднавчі зв’язки між радянськими республіками, які прагнули спільними зусиллями відстояти радянську владу. 1 червня 1919 р. Україна, Латвія, Литва, Білорусія та Російська Федерація уклали угоду про об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР військової, державної і господарської діяльності (об’єднувалися республіканські збройні сили, промисловість, фінанси, залізниці, комісаріати праці). Таким чином утворився “воєнно-політичний союз” радянських республік.

Основу соціально-економічної політики радянської влади у 1919 – 1920 рр. склали заходи “воєнного комунізму”, запозичені з практики Радянської Росії. Його основними рисами були:

• прискорена націоналізація всіх підприємств;

• заборона свободи торгівлі і згортання товарно-грошових відносин (натомість вводилася карткова система розподілу продуктів);

• мілітаризація народного господарства;

• введення трудової повинності для всього населення (у першу чергу для нетрудових елементів);

• безоплатність комунальних послуг, транспорту і зв’язку;

• продрозкладка на селі.

Відмова від ринкових законів, посилення адміністративного втручання прискорили розруху в промисловості та загалом економічний занепад в Україні.

Особливо неприйнятним, болючим для селянства заходом політики “воєнного комунізму” стало запровадження декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки: вводилася державна монополія на хліб, штучне утримання твердих цін і здача селянами надлишків хліба за твердими цінами (понад встановленої норми на особисті і господарські потреби). На початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 продзагонів численністю 1500 осіб, які виконували продрозкладку. У 1920 р. продовольчий тиск на селян був посилений: крім зерна продрозкладка поширилася на м’ясо, яйця та окремі продукти. Вилучати надлишки продовольства допомагала армія.

Аграрна політика більшовиків у 1919 – 1920 рр. була спрямована на перехід від одноосібного господарства до колективного і часом набувала характеру примусової колективізації (історики не мають єдиної думки щодо точної кількості утворених в Україні колгоспів та радгоспів).

Примусове вилучення хліба у селян, колективізація сільського господарства та ігнорування приватновласницького господарювання викликали значне невдоволення в українському селі та хвилю селянських протестів. Стихійний селянський рух активізувався навесні 1919 р. (у квітні було зареєстровано 93 виступи), а найвищого розвитку досяг влітку того ж року (207 виступів). Селянські повстання розпочалися на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині й дуже швидко поширилися на всю територію УСРР. Озброєні загони, численністю від кількох десятків осіб до кількох тисяч, очолювали “батьки” та отамани. Найбільш відомими керівниками повстанського руху були отамани М. Григор’єв, Зелений (Д. Терпило), Струк, Соколовський, Ангел, Орловський (наприкінці травня 1919 р. проти більшовиків виступив і Н. Махно). Характерними гаслами повстанців були: “Геть комуну!”, “Геть надзвичайки!”, “За радянську владу без комуністів!”. У середині 1919 р. українські повстанці оволоділи майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Придушити селянський повстанський рух у 1919 р. більшовики не змогли.

Негативна реакція українського села на заходи політики “воєнного комунізму” позбавила радянську владу соціальної опори й спричинила зниження боєздатності армії, яка в основному складалася з селян. Таким розвитком політичної ситуації в Україні скористалися білогвардійські війська, які влітку 1919 р. захопили Лівобережну Україну. 31 серпня вони зайняли Київ. Радянська влада на Україні впала.

Утретє завоювання влади в Україні більшовики розпочали у листопаді 1919 р. – лютому 1920 р. Червона армія відтіснила Директорію, розгромила білогвардійські війська генерала А. Денікіна. Радянську владу було встановлено майже на всій території України, за винятком Волині і Західного Поділля, які були окуповані Польщею.

У лютому 1920 р. відновили свою діяльність вищі органи державної влади: Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який був вищим законодавчим та контролюючим органом, і Рада Народних Комісарів (РНК) – вищий виконавчий та розпорядчий орган. Замість ревкомів створювалися виконавчі комітети рад – губернські, повітові та волосні. Керівництво ними здійснювали відповідні комітети партії. Однак до кінця 1920 р. у структурі влади переважали ревкоми.

В Україні прискорено йшов процес формування однопартійної системи: у березні 1920 р. саморозпустилася партія боротьбистів (деякі її представники вступили до КП(б)У), а наприкінці року – партія борбистів. Лише незначний вплив зберігала новоутворена боротьбистами і незалежниками Українська комуністична партія (УКП).

У 1920 р. радянська влада врахувала деякі допущені раніше помилки: нею було формально визнано самостійність України, селяни отримали частину радгоспних земель, було зменшено темпи націоналізації підприємств та обсяги продрозкладки. Однак збереження продрозкладки було однією з основних причин селянського невдоволення: віддаючи державі хліб за твердими цінами, селяни не могли купити промислові товари, бо ті дуже дорого коштували і придбати їх можна було лише у спекулянтів. Продовольче питання набуло політичного характеру: українські селяни відповідали на політику “воєнного комунізму” активізацією повстанського руху. Навесні 1920 р. він набув загрозливих масштабів. У соціальному плані повстанський рух мав переважно селянську основу.

Найбільшим повстанським формуванням була селянська армія Н. Махна, яка діяла на Півдні України (епіцентром повстанського руху було с. Гуляй-Поле на Катеринославщині). Своєю метою махновський рух висував розподіл поміщицьких земель, захист селян від експлуатації державою та містом (досить поширеними серед повстанців були грабунки міст). У політичному відношенні махновці категорично виступали проти союзу з білогвардійцями, однак уклали кілька тактичних угод з більшовиками. Наприкінці 1920 р. чисельність махновських формувань становила, за даними радянських органів влади, близько 5 тис. осіб, за даними махновського штабу – 12 тис. Боротьбу з частинами Червоної армії махновці вели до серпня 1921 р., коли залишки не так давно численної армії на чолі з Н. Махном (78 осіб) перейшли кордон з Румунією. Повстанців було відправлено у табір для військовополонених, а сам Н. Махно з найближчими соратниками оселився в Бухаресті. Радянська влада переслідувала Н. Махна і в еміграції (Румунія, Польща, Німеччина, Франція), а в Україні боролася з учасниками махновського руху.