12. 6 Причини поразки та уроки української революції. Підсумки громадянської війни

Під час національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр. в Україні розгорілася громадянська війна. Її початком більшість вітчизняних істориків вважають події кінця 1917 – початку 1918 рр. Події 1919 р. стали апогеєм громадянської війни. Втягнення у боротьбу основної маси населення України свідчило про загострення соціальних проблем українського суспільства. Підсумком національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – на початку 1921 рр. стала поразка національно-демократичних сил.

Основними причинами поразки Української революції історики вважають:

• низький рівень національної свідомості народних мас і слабкість української політичної еліти, яку у найбільш вирішальні моменти усували або вона самоусувалася від визвольної боротьби (яскравим доказом цього є діяльність М. Грушевського, В. Винниченка, П. Скоропадського);

• відсутність єдності в діях українських національних сил, непослідовність їх політики;

• непрофесійність у питаннях державного будівництва керівників революції та її провідних діячів, більшість з яких не мала досвіду політичної діяльності (М. Грушевський був за фахом істориком, В. Винниченко – письменником, С. Петлюра – журналістом);

• переважна увага питанням національного будівництва при зволіканні із розв’язанням соціально-економічних проблем (невирішеність аграрного, робітничого питань, соціально-економічна криза);

• відмова від організації власного війська;

• згубний вплив соціалістичної ідеології на народні маси, її нерозуміння більшістю населення, а також неприйняття політики національно-демократичних сил Півднем України;

• несприятлива міжнародна ситуація.

Завершення бойових дій на фронтах громадянської війни не означало остаточну перемогу більшовиків в Україні. У 1921 р. в Україні та Криму діяли 464 партизанські загони (від 20 до 500 осіб). Армія Н. Махна контролювала цілі регіони у центрі та на півдні України. Найбільшими центрами селянського антибільшовицького руху у цей період стали Київщина і Катеринославщина. У Катеринославській губернії, за офіційними повідомленнями (станом на 7 липня 1921 р.), існувало сім діючих повстанських формувань загальною чисельністю 650 осіб. Однак уже в середині серпня їх кількість зросла до дванадцяти збройних загонів чисельністю більше 900 осіб. Наприкінці року (у середині грудня) на Катеринославщині, за даними чекістів, діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб. Боротьбу з владою у цих та інших повітах Катеринославщини у 1922 р. продовжували загони отаманів Петраша, Голика, Начиненого, Свища, Іванова.

На керівництво повстанським рухом претендували різні політичні сили, а його масштаби залежали від політики радянської влади. Запровадження нової економічної політики примирило українських селян із владою. Зменшив селянську активність голод 1921-1923 рр. В Україні остаточно утвердилась радянська влада.

Українська революція зазнала поразки, однак вона започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності. Велике позитивне значення мало визнання більшовиками права українського народу на власну державність, яка була створена у формі УСРР (на Заході до 1991 р. діяв уряд УНР в еміграції).