5. 3 Українська держава п. Скоропадського

6. (29 Квітня – 14 грудня 1918 р.)

Другим етапом в історії Української революції стала Українська Держава П. Скоропадського, створена національними консервативними політичними силами.

Основні напрямки своєї політики та характер нової державної системи гетьман П. Скоропадський³ проголосив 29 квітня 1918 р. у двох документах: “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Серед основних напрямків своєї політики у “Грамоті...” гетьман визначав:

• скасування УНР і проголошення Української Держави;

• необхідність зміцнення державної влади в Україні (“тимчасово” гетьман брав на себе усю повноту державної влади), ліквідацію анархії;

• відновлення приватної власності (на землю, фабрики і заводи).

Повноваження гетьмана розкривалися у “Законах...”: гетьман П. Скоропадський зосередив у своїх руках виконавчу і законодавчу владу (чим була невдоволена опозиція), затверджував закони, призначав голову Ради Міністрів і затверджував її склад, був головнокомандуючим армії. Таким чином, в Україні було встановлено монархічну форму правління, а форма гетьманату свідчила про орієнтацію на українські історичні традиції ХVІІ ст.

Розвиток України П. Скоропадський намагався спрямувати в іншому напрямку, ніж Центральна Рада: “Моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів” – заявив він в одному із своїх перших інтерв’ю. Своє бачення майбутнього для України він описав у “Спогадах”, створених в еміграції: “Мій кінцевий ідеал був – бачити Україну, вкриту одними лише дрібними, високопродуктивними, власницькими господарствами, які продають буряки цукровим заводам, що стали акціонерними, причому заводи повинні мати і частину капіталу у дрібних акціях, щоб більш заможні та культурні хлібороби-власники могли їх придбати”. Соціальною опорою гетьманського режиму мав стати міцний середній клас заможних селян-власників (козаків-фермерів), поки що відсутній в Україні.

П. Скоропадському вдалося сформувати досить дієздатну місцеву адміністрацію: керівництво губерніями покладалося на губернських старост (вони змінили губернських комісарів), а повітами – повітових старост. На ці посади було призначено великих землевласників, колишніх земських діячів та військових, які були носіями консервативних ідей, байдужими до національної державності (а часто й самі постраждали від революції). Охоронні та каральні функції здійснювала Державна варта, іноді окупаційні війська. В Україні було введено досить жорстку цензуру друку, почалися переслідування політичних партій (есерів, більшовиків, анархістів). Шляхом репресій гетьманові на деякий час вдалося ліквідувати анархію та навести лад у державі.

Економіка України в період гетьманату П. Скоропадського, як відзначають сучасники та історики, зазнала певного піднесення (велику роль в організації порядку відіграли німці): було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, уперше за часів революції створено бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Почали відроджуватися промислові підприємства та біржі, відновився залізничний рух і зміцнився флот.

Значних успіхів уряд Української Держави досяг у галузі національної освіти, культури і науки. Було відкрито близько 150 українських гімназій, 2 державних університети (у Києві і Кам’янці-Подільському), національний архів, бібліотеку на 1 млн томів. 24 листопада відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський (засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник вчення про біосферу та ноосферу). Також почали працювати Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, декілька українських національних театрів.

Певних успіхів досяг гетьманат у зовнішній політиці: Українську Державу визнали 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Німецько-українські зв’язки зміцнилися, однак ускладнилися відносини з Австро-Угорщиною. 12 червня 1918 р. між РСФРР і Українською Державою було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір про припинення стану війни та відновлення залізничних і поштово-телеграфних сполучень.

Однак українське суспільство не зрозуміло і не підтримало консервативну ідеологію, а її носії – заможні селяни-власники – залишалися у меншості і не перетворилися на соціальну верству. Українське суспільство періоду Української Держави розкололося за соціальними і національними ознаками. Основною опорою гетьманського режиму були великі землевласники, колишні земські діячі, військові та буржуазія (байдужі до національної ідеї, вони підтримували гетьмана виключно з прагматичних міркувань). В опозиції до гетьмана перебувала більшість населення країни: селяни, робітники, значна частина інтелігенції та українські політичні партії. Формування опозиційних настроїв були спричинені свавіллям окупантів, репресіями українських органів влади, а особливо – відновленням дореволюційних соціально-економічних відносин.

Уряд Української Держави відновив поміщицьке землеволодіння і одночасно розпочав розробку аграрної реформи. Її метою мало стати обмеження великого землеволодіння: власність на землю не могла перевищувати 25 десятин (свої володіння зберігали цукрові заводи, а культурним поміщицьким господарствам планувалось залишити до 200 десятин землі). Однак поміщики всіляко саботували розробку аграрної реформи і змушували селян під контролем каральних загонів повертати поміщицьку власність (сільськогосподарський реманент, хатнє майно та ін.), захоплену за часів Центральної Ради. Закон від 8 липня 1918 р. “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства” надав поміщикам право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення, що фактично означало відновлення панщини.

Репресій зазнали і робітники: робочий день на металургійних підприємствах становив 12 год., страйки були заборонені. Досить часто підприємці не виконували умов трудових угод, знижували й нерегулярно виплачували заробітну плату, закриваючи підприємства (безробітними залишилося не менше 400 тис. робітників).

Невдоволення робітників і селян гетьманським режимом набуло великих масштабів. Так, у страйку залізничників (липень – серпень) взяло участь майже 200 тис. осіб. Селянські повстання у травні – червні 1918 р. охопили Київщину, Чернігівщину та Катеринославщину (повстанські загони налічували до 30 тис. осіб). Масових масштабів набув селянський повстанський рух восени 1918 р.

Політичні партії неоднозначно ставилися до режиму П. Скоропадського. Підтримали гетьмана Українська народна громада, Союз земельних власників, кадети (вони сформували уряд) та “Протофіс” (об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України). У легальній опозиції до гетьмана (виникла відразу ж після державного перевороту) перебувала більшість українських партій (УСДРП, УПСР, УПСФ, УДХП) та найбільші профспілки (Об’єднання ради залізниць України і Поштово-телеграфна спілка). У травні 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз (у середині червня до опозиції приєднався Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою). У серпні УНДС був перейменований в Український національний союз (УНС). Своєю метою він проголосив встановлення в Україні відповідальної перед парламентом влади і боротьбу за демократичний виборчий закон. Третю групу політичних партій становила нелегальна опозиція, яка виступала за повалення гетьманського режиму. До неї належали більшовики (більшовицькі організації в Україні налічували 4400 членів партії), ліві російські есери, ліве крило УПСР, ліве крило УСДРП або так звані незалежники (на ґрунті ставлення до гетьмана обидві партії розкололися) та анархісти. Щоб досягти певного компромісу у суспільстві, гетьман змушений був маневрувати між різними політичними силами, змінюючи часом внутрішньополітичний курс.

Гарантом стабільності держави П. Скоропадського були окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини, саме їм належала реальна влада в Україні. Поразка Німеччини у Першій світовій війні (її капітуляція 11 листопада 1918 р.) позбавила уряд Української Держави опори і гаранту його стабільності. Проголошення федерації з небільшовицькою Росією 14 листопада 1918 р. не врятувало гетьманський режим. Проти нього виступила опозиція – УНС. Антигетьманське повстання очолила Директорія, тимчасовий верховний орган УНР, утворений 13 листопада 1918 р. До її складу ввійшли 5 осіб – В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман)⁴, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Повстання, яке розпочалося 16 листопада в Білій Церкві, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

Спроба консервативних політичних сил стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Гетьманська влада не змогла розв’язати низку внутрішніх і зовнішніх протиріч, визначитись із основними напрямками державної політики, соціальною опорою та заручитись політичною підтримкою.