8. 5 Військово-політична боротьба в україні наприкінці 1918 – на початку 1921 рр.

9. 5.1 Директорія унр та її діяльність

Третій етап Української революції складає діяльність Директорії УНР та її боротьба за українську державність. Добу Директорії умовно можна розділити на періоди: “київський” (грудень 1918 – початок лютого 1919 р.), “кам’янецький” (друга половина 1919 р.) та українсько-польського зближення у 1920 р.

“Київський” період Директорії УНР виявився нетривалим. Війська Директорії контролювали владу на більшій частині української території протягом грудня 1918 р. – початку лютого 1919 р. Найбільшого успіху Директорія досягла у грудні 1918 р. Серед п’яти учасників Директорії найбільш відомими та авторитетними політичними діячами в Україні були В. Винниченко та С. Петлюра (М. Грушевський, який був прихильником відновлення Центральної Ради, на думку повстанців, скомпрометував себе співробітництвом з німцями і не був запрошений до Директорії).

14 грудня 1918 р. влада у Києві перейшла до Директорії. 26 грудня було утворено перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів, яку очолив соціал-демократ В. Чехівський (до складу уряду ввійшли представники всіх партій, які об’єдналися в УНС). Того самого дня, 26 грудня, було оприлюднено перший законодавчий документ “Декларацію Української Директорії”, у якому визначалася програма діяльності Директорії (її автором вважають В. Винниченка). Директорія проголошувала себе тимчасовим революційним органом з диктаторськими повноваженнями: їй належала вища законодавча, виконавча і судова влада в Україні.

Лідери Директорії – В. Винниченко та С. Петлюра – дотримувалися протилежних поглядів на шляхи національно-державного будівництва. В. Винниченко був прихильником “радянської” системи влади, союзу з більшовицькою Росією проти Антанти і головним завданням вважав вирішення соціальних проблем. С. Петлюра схилявся до парламентської (пізніше президентської) системи влади, зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав досягнення незалежності держави, посилюючи для цього армію та органи управління. Переможцем у боротьбі за лідерство у Директорії виявився С. Петлюра, якого підтримало військо. Політичні партії та громадські організації, яких об’єднала спільна боротьба проти гетьмана, теж виявилися розколотими на два табори, що негативно вплинуло на розвиток подій.

Перші тижні перебування при владі Директорії ознаменувалися спробою відновлення УНР (вже на іншій основі) та основних революційних досягнень. Найбільш важливими з них були: встановлення 8-годинного робочого дня, передача земель селянам, широке соціальне законодавство, а також національно-персональна автономія (багато в чому політика Директорії була схожою з більшовицькою).

Однак більшість намірів уряду УНР мали непослідовний, половинчастий характер або залишилися нереалізованими. Показовою є доля земельного закону Директорії УНР. Ухвалений 8 січня 1919 р. “Закон про землю в Українській Народній Республіці” проголосив ліквідацію приватної власності на землю і безкоштовне наділення нею селян (не менше 5 і не більше 15 дес.). Однак із розподілом землі між селянами Директорія не поспішала, а у березні 1919 р. уряд відмовився від принципу безкоштовного наділення селян землею і запровадив продовольчу плату за землю (1/3 врожаю ярового хліба, вартість оранки та податки). Селянське обурення земельною політикою Директорії призвело до виступу проти Директорії та перехід на бік більшовиків деяких провідних отаманів (Григор’єв, Зелений).

Наміри реформування промисловості (введення 8 годинного робочого дня та робочого контролю на підприємствах) виявились непослідовними, самі робітники до них не залучалися. Не дала очікуваних результатів фінансова реформа 6 січня 1919 р., метою якої було введення власних грошей (гривна або карбованець) та вилучення іноземної валюти. Розчарування українського населення підсилили репресії робітників, єврейські погроми, які у період Директорії набули широких масштабів та неконтрольованого з боку влади характеру.

Реальна влада на місцях у період Директорії УНР належала комендантам і отаманам. Військо Директорії являло собою напівпартизанські формування, де кожний отаман вважав себе головним і не бажав виконувати накази командування, діючи на власний розсуд (таке явище стало досить поширеним у війську і отримало назву “отаманщини”). Досить часто при перших сутичках з ворогом повстанці розбігалися: під час антигетьманського повстання Директорія мала 100 тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р. – 21 тис.

Зовнішньополітична ситуація наприкінці 1918 – на початку 1919 р. розвивалася досить драматично. У грудні 1918 р. на півдні України висадилися війська Антанти (французький десант), які виступали за відновлення небільшовицької єдиної і неподільної Росії і вороже ставилися до національних урядів. На північно-східних кордонах України боротьбу проти Директорії розпочали більшовицькі війська, які підтримували український радянський уряд (3 січня 1919 р. вони захопили Харків). 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Більшовицький наступ йшов одночасно у декількох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. На південно-східних кордонах України розпочинала наступ майже 150-тисячна Добровольча армія генерала А. Денікіна.

В умовах досить складної внутрішньої та зовнішньої ситуації 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Він декларував об’єднання всіх українських земель в єдину державу, а також армій (УНР зобов’язувалася надавати військову допомогу ЗУНР в боротьбі з польською агресією) та зовнішньої політики обох державних утворень. 23 січня Акт злуки був ратифікований Трудовим конгресом. Проте цей акт, як і інші рішення Конгресу, носив формальний характер і не мав реального впливу на розвиток подій. 2 лютого 1919 р. Директорія УНР (5 лютого – війська) залишила Київ, владу у якому захопили більшовики.

Спроби Директорії УНР знайти підтримку у зовнішніх союзників, зокрема у країн Антанти, виявились безуспішними. Антанта (від її імені виступила Франція) віддавала перевагу білогвардійському рухові, а перед Директорією висунула низку вимог: вихід з Директорії і уряду В. Винниченка, С. Петлюри та В. Чехівського, зміна соціалістичного курсу, утворення 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками та тимчасова передача під контроль Франції залізниць і фінансів України. Вимоги української делегації на переговорах 6 лютого 1919 р. – визнання Антантою суверенітету України, допомоги в боротьбі з більшовиками та участь делегації УНР у роботі Паризької мирної конференції – були відкинуті. Директорія, намагаючись знайти порозуміння з Антантою, відправила у відставку уряд В. Чехівського і 13 лютого призначила новий склад уряду на чолі з безпартійним С. Остапенком. Зі складу Директорії вийшов В. Винниченко, а С. Петлюра і Ф. Швець відмовилися від членства у своїх партіях і залишилися на державних посадах. Однак відмова від влади обох соціалістичних партій (УСДРП і УПСР) не задовольнила Антанту, яка висувала все нові вимоги перед Директорією і не поспішала надати їй допомогу в боротьбі з більшовиками. У березні 1919 р. лідери Директорії зрозуміли, що Антанта не має ресурсів для ведення війни проти більшовиків в Україні та Росії і що орієнтація на Антанту виявилася помилковою. Консервативний уряд С. Остапенка не знайшов підтримки народних мас і опинився в ізоляції. У суспільстві все більшого поширення набували більшовицькі настрої. Директорія швидко втрачала територію, влада на більшій частині України перейшла до більшовиків.

Після відступу з Києва на початку лютого 1919 р. Директорія та уряд УНР переїхали до Вінниці, пізніше – до Проскурова (тепер – Хмельницький), потім – Станіслава (тепер – Івано-Франківськ), Рівного (досить часто влада уряду обмежувалася територією вагона, у якому він рятувався від наступу ворога). Наприкінці квітня 1919 р. Директорія фактично втратила контроль над Наддніпрянською Україною (уряд переїхав у окуповану Польщею Східну Галичину – до Радзівілова). 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію – до Кам’янця-Подільського, де він перебував декілька місяців. Цей відносно стабільний період його діяльності отримав назву “кам’янецького”.

У травні – червні 1919 р. армію УНР було реорганізовано за регулярним принципом, що посилило її боєздатність. Уряд УНР, призначений у квітні 1919 р. на чолі з Б. Мартосом, відмовився від орієнтації на Антанту і намагався виправити політичне становище власними силами. Важливе значення він приділяв підтримці антибільшовицького повстанського руху.

20 червня 1919 р. військова делегація УНР підписала з представниками польської армії тимчасовий договір про припинення воєнних дій. Уряд УНР зосередив основні сили на більшовицькому фронті, де у середині червня Червона армія перейшла у контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам’янця-Подільського.

Однакове безвихідне становище урядів УНР і ЗУНР стало причиною того, що в липні 1919 р. відбулося об’єднання армії УНР та Української Галицької армії (УГА). У політичному відношенні союз Директорії й ЗУНР виявився невдалим. Два українські державні центри, які перебували у Кам’янці-Подільському, дотримувалися різних поглядів на внутрішню і зовнішню політику. Однак боротьба проти зовнішніх ворогів змусила їх дійти певного компромісу. На початку серпня почався спільний похід об’єднаних армій на Київ – Одесу. Він був успішним: українські частини захопили Жмеринку, Вінницю, а 31 серпня вступили до Києва. Однак на вимогу білогвардійських військ вони були виведені з Києва, що означало капітуляцію української армії перед денікінцями і негативно вплинуло на хід осінньої кампанії.

20 вересня наступ проти армії УНР розпочали білогвардійські війська. 24 вересня Директорія спільною декларацією із ЗУНР оголосила війну Добровольчій армії. Жорстокі бої армії УНР на Правобережній Україні тривали протягом вересня – жовтня 1919 р. Директорія контролювала лише частину Поділля. Українське військо опинилося затиснутим у “трикутнику смерті” між російськими білогвардійцями, поляками та більшовиками. Втрати армії УНР досягли 70 % свого складу (до бойових втрат додалася смертність від тифу, епідемія якого розпочалася наприкінці жовтня). Порятунок у цій ситуації УГА вбачала у таємних переговорах з Добровольчою армією. 6 листопада 1919 р. командувач УГА генерал М. Тарнавський підписав угоду про перемир’я та перехід армії під командування А. Денікіна. 16 листопада Кам’янець-Подільський захопили польські війська. Ці події в історії Директорії УНР отримали назву “листопадової катастрофи”.

С. Петлюра перебрав на себе “верховне командування справами Республіки” і переїхав на Північну Волинь. Інші члени Директорії (А. Макаренко та Ф. Швець) і частина уряду виїхали за кордон. Армію УНР було поділено на дві частини: одна мала перейти на територію Польщі, інша, під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, мала на меті вести партизанську боротьбу і виступити в рейд по тилах Добровольчої та Червоної армій. Цей рейд, відомий як Перший Зимовий похід, тривав з грудня 1919 р. до травня 1920 р.

У порівнянні з більшовиками та білогвардійським рухом, сили Директорії у другій половині 1919 р. були недостатніми для проведення успішної внутрішньої політики та перемоги над більшовицькими військами. Діяльність Директорії у цей період була обмежена незначною територією Правобережної України, і заяви її уряду мали декларативний характер. Все ж з боротьбою Директорії УНР ототожнюється подальший розвиток Української революції.

Заключний етап національно-демократичної революції розпочався у 1920 р. – він отримав назву “українсько-польського зближення”. З боку УНР цей компроміс пояснювався необхідністю продовжувати війну з більшовиками та через союз з Польщею отримати допомогу Антанти, а з боку Польщі – досить складними прагматичними розрахунками (зокрема, послабити загрозу більшовизму та розширити кордони).

Для продовження війни з більшовиками дипломатична місія УНР у квітні 1920 р. уклала таємну угоду з Польщею – Варшавський договір. Згідно з ним, Польща визнавала незалежність УНР, верховною владою – Директорію на чолі з С. Петлюрою, а УНР погоджувалася на приєднання до Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і 7 повітів Волині. 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська розпочали наступ на Україну і 6 травня захопили Київ. Однак народні маси не підтримали цей виступ, вбачаючи у ньому реставрацію поміщицько-буржуазного ладу. У червні Червона армія звільнила Київ і розпочала похід на Варшаву. У вересні вона зазнала поразки, а у жовтні між польською і радянською сторонами було укладено перемир’я. Польський фронт був ліквідований, військо УНР (17 тис. осіб) розміщене у польських таборах для військовополонених. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, за яким Польща визнала Радянську Україну самостійною державою. Західноукраїнські землі (Галичина, Холмщина, Підляшшя), а також західні райони Волині й Полісся ввійшли до складу Польщі. Підписанням Ризького мирного договору завершилася боротьба за відродження української державності.