15.4. Інформаційна теорія емоцій

На думку П. В. Сімонова, емоція – це відображення мозком людини і тварин якоїсь актуальної потреби (її якості і величини) та імовірності (можливості) її задоволення, яку мозок оцінює на основі генетичного й індивідуального досвіду. Виходячи з цього, він пропонує таку формулу емоцій:

Е = f [П, (Ін – Іі),...],

де Е – емоція, її ступінь, якість і знак; П – сила і якість актуальної потреби; (Ін –Іі) – оцінка імовірності задоволення потреби на основі уродженого і набутого досвіду; Ін (інформація про необхідні) – інформація про засоби, прогностично необхідні для задоволення потреби; Іі (інформація про існуючі) – інформація про засоби, якими володіє суб'єкт у даний момент. Інформація – сукупність засобів досягнення мети.

З цієї формули випливають такі наслідки:

а) якщо Ін > Іі, виникає негативна емоція;

б) якщо Іі > Ін, виникає позитивна емоція (зростання імовірності в порівнянні з попереднім прогнозом);

в) якщо Ін = Іі, емоція не виникає;

г) якщо П=0, емоція не виникає.

Потреба й імовірність задоволення – необхідні і достатні чинники виникнення емоцій.

Функції емоцій (за П. В. Сімоновим):

1. Відображально–оцінна: емоції відображають актуальну потребу та оцінюють можливість її задоволення.

2. Перемикаюча: емоція (з фізіологічного погляду) є активний стан спеціалізованих мозкових структур, що спонукує змінити поведінку в напрямку мінімізації або максимізації цього стану, тобто переключити поведінку в напрямку до позитивного від негативного.

3. Підкріплення: емоціям належить вирішальна роль при виробленні умовних рефлексів.

4. Компенсаторна: емоція сама по собі не несе інформації, а заміщає її. При виникненні емоції обсяг вегетативних зрушень перевищує потреби організму. Процес природного добору закріпив доцільність цієї надлишкової мобілізації. У ситуації невизначеності (а саме вона характерна для виникнення емоцій) невідомо, скільки і чого буде потрібно в найближчі хвилини. Крім того діє генералізація, повернення від тонко спеціалізованих реакцій до реагування за принципом домінанти.

Позитивні емоції реалізують компенсаторну функцію через вплив на потребу, яка ініціює поведінку. У важкій ситуації з низькою імовірністю задоволення невеликий успіх надихає і це підсилює потребу, відповідно до наслідку з формули П.В.Сімонова:

 

Емоція спонукує порушувати досягнуту рівновагу із середовищем.

 

Лекція 16. Психологія волі

16.1. Поняття та теорії волі.

16.2. Воля як довільне управління поведінкою та діяльністю людини.

16.3. Вольові стани та вольові якості особистості.

16.1. Поняття та теорії волі

Воля – це свідома саморегуляція суб'єктом своєї діяльності і поведінки, яка:

­ – забезпечує подолання труднощів при досягненні мети;

– створює додаткові спонукання до зовнішніх і внутрішніх дій, які недостатньо мотивовані;

– гальмує небажану активність.

Воля – найактивніший бік свідомості, покликаний створювати зусилля та утримувати його стільки, скільки необхідно для досягнення мети (результату), здібність людини, яка виявляється в самодетермінації та саморегуляції її діяльності та психічних процесів.

Основні функції волі:

1. Стабілізуюча. Завдяки волі людина здатна за власною ініціативою, виходячи з усвідомленої необхідності, виконувати дії в заздалегідь запланованій послідовності та з потрібною інтенсивністю, яка зберігається на постійному рівні.

2. Активізуюча або ініціююча. Завдяки волі людина здатна послідовно організовувати свою психічну діяльність і свідомо спрямовувати її.

3. Гальмівна. Зусиллям волі людина здатна стримати зовнішні вияви своїх емоцій.

Воля спрямовує та стримує дії людини, а також організує психічну активність, виходячи з нагальних завдань і вимог. Вона є мобілізуючим та ініціюючим компонентом або внутрішнім фактором діяльності.

Арістотель найбільш чітко в античній філософії окреслив поняття волі та реальність, яку воно покликане пояснити: вибір дії; її ініціація; володіння собою.

Поняття волі необхідне, вважав він, для пояснення дій, які засновані на розумному рішенні про їх здійснення, а не на бажанні.

Протягом історії досліджень воля розглядалася з позицій підходів:

а) мотиваційного – як чинник дії;

б) “вільного вибору” – як чинник вибору мотиву, мети, дії;

в) саморегуляційного – як регулятор виконавської частини дії.

У межах мотиваційного підходу існують різні погляди на природу волі:

1. Воля зводиться до початкового моменту мотивації дії (бажання, прагнення, афекту).

2. Воля виокремлюється як самостійна сила непсихічної або психічної природи, яка не може бути зведена ні до чого іншого та яка визначає всі інші психічні процеси.

3. Воля розглядається як тісно пов’язана, але не співпадаюча з мотивацією здатність до спонукання до дії, яка включає до себе подолання перешкод.

Р.Декарт вважав, що основна функція волі – використовуючи розум, боротися із перешкодами для забезпечення спонукання до обраних дій. Пристрасті виникають під впливом речей, а бажання породжуються безпосередньо душею. Воля може виступити супротив пристрастей та загальмувати дії, до яких пристрасть спонукає тіло. Розум – власне знаряддя волі. Сильна душа має тверді та визначені судження про добро та зло.

К Левін ототожнював спонукальну силу волі з формуванням квазіпотреби як механізму спонукання до навмисної дії.

Х.Хекгаузен стверджує, що існують такі частини мотивації дії:

• –       мотивація прийняття рішення про дію;

• –       воля;

• –       здійснення дії;

• –       оцінка наслідків.

Мотивація пов’язана з вибором дії, воля – з її ініціацією та здійсненням.

Погляди на природу волі С. Л. Рубінштейна теж можна віднести до мотиваційного підходу. Він розглядав волю не просто як сукупність бажань, а як їх певну організацію.

У межах підходу “вільного вибору” воля розглядається як самостійна сила (волюнтаризм) або зводиться до функціонування пізнавальних процесів.

Епікур вперше порушив питання про спонтанний, нічим не детермінований вибір поведінки. У подальшому це питання склало основу окремої філософської проблеми свободи волі.

Б.Спіноза розглядав волю не як самостійну силу або здібність душі, а як здатність розуму приймати рішення про потяги і дії.

І.Кант теж порушував проблему особистісного вибору. Як поєднати детермінованість поведінки та свободу вибору людиною своїх вчинків? Причинність, яка діє в матеріальному світ, вимагає визнати детермінованість. Моральні закони вимагають визнати свободу вибору. Воля як здатність до дії визначається почуттєвими потягами та розумом. Воля, яка може визначатися незалежно від почуттєвих потягів, тобто тільки розумом – свободна воля. Воля стає свободною за умови підлеглості її моральному закону (імперативу): людина здатна діяти не тільки за бажанням, але на основі уявлень про корисне та шкідливе.

У межах саморегуляційного підходу теж існують різні уявлення про природу та сутність волі.

Так, І. М. Сєченов вважав волю діяльним боком розуму і морального почуття.

Л.С.Виготський розглядав волю як один з механізмів, що дозволяють людині керувати власною поведінкою, психічними процесами, мотивацією. У своїх розвинутих формах довільна регуляція опосередкована штучними знаками і здійснюється шляхом поєднання різних психічних функцій в єдину функціональну систему, яка виконує регуляцію діяльності або якогось психічного процесу. Воля – один з етапів опанування власною поведінкою, вища психічна функція.

Л. М. Веккер вважає, що існує три форми регуляції поведінки:

– мимовільна;

– довільна;

– вольова.

Вольова – вища форма довільної регуляції поведінки, а саме та, при якій регуляція здійснюється на основі критерію інтелектуальної, емоційно-моральної чи загальсоціальної цінності тієї чи іншої дії. Це регуляція на особистісному рівні.