11.4. Динаміка смислових процесів

Розглядаючи "велику" динаміку смислових процесів, Д. О. Леонтьєв виділяє три класи її видів і форм: сенсоутворення, сенсоусвідомлення та сенсобудівництво.

Сенсоутворення – процес поширення смислу від провідних, "ядерних" смислових структур до периферичних, похідних у конкретній ситуації діяльності, яка розгортається

Джерела сенсоутворювання: мотиви, смислові конструкти, смислові диспозиції.

У сенсоутворенні не відбувається змістовної трансформації смислів, відбувається лише їх розширення за рахунок приєднання нових елементів.

Сенсоусвідомлення – процес усвідомлення людиною того, що має для неї деякий сенс. Сенсоусвідомлення складається з двох процесів:

а) усвідомлення смислових структур як таких (Чи має для мене щось сенс, більшу цінність у порівнянні з іншими об'єктами (явищами)?); механізм цього процесу – інтроспекція, продукт – знання людини про те, що в неї існують певні смислові структури, які внаслідок усвідомлення виділяються як особистісні цінності;

б) усвідомлення смислових зв'язків (Що саме має для мене сенс?); механізм – робота свідомості, спрямована не стільки на себе, скільки на світ, продукт – вирішення "завдання на сенс", тобто визначення того, яке місце займає той чи інший об'єкт (явище) у життєдіяльності суб'єкта.

Сенсобудівництво – процес змістовної трансформації смислів, що здійснюється в трьох класах ситуацій: критичних життєвих ситуаціях, коли виникає необхідність зміни смислу та ієрархії смислів; ситуаціях контакту та взаємодії з іншими людьми – носіями інших смислових змістів; ситуаціях, пов'язаних зі сприйманням і художнім, естетичним переживанням творів мистецтва. "У критичних життєвих ситуаціях спостерігається зіткнення суб'єкта, особистість якого є стійкою ієрархією його відносин зі світом, із самим світом, внаслідок чого виявляється протиріччя між практичними життєвими відносинами і їх смисловою репрезентацією в структурі особистості. У двох інших класах ситуацій відбувається аналогічне зіткнення, однак не з самою реальністю світу, а з його іншою смисловою моделлю, смисловою перспективою світосприймання, носієм якої в одному випадку виступає конкретний Інший у всій своїй цілісності, а в іншому – художній твір. Протиріччя між власною і чужою смисловою перспективою світосприймання, яке виникає в цьому випадку, буде мати критичний характер лише тоді, коли чужа альтернативна смислова перспектива буде оцінена як більш адекватна - у силу або її більшої обґрунтованості, або апріорного визнання за конкретним Іншим чи автором художнього твору вищого авторитету в осмисленні світу" [11,с.23].

 

Лекція 12. Психологія мотивації

12.1. Основні поняття психології мотивації.

12.2. Загальна характеристика мотивів.

12.3. Теоретичні підходи до розуміння мотивів.

 

12.1. Основні поняття психології мотивації

Мотивація – спонукання, що викликають активність організму і визначають її спрямованість. За проявами й функціями в регуляції поведінки мотивуючі фактори можуть бути розділені на такі групи:

1. 1)    потреби та інстинкти, як загальні джерела активності організму;

2. 2)    мотиви, як те, на що безпосередньо ця активність спрямована, те, заради чого зроблений вибір певних актів поведінки;

3. 3)    емоції, суб'єктивні переживання (прагнення, бажання) і установки в поведінці суб'єкта, як фактори, що визначають як, яким чином здійснюється регуляція динаміки поведінки.

Мотиви розуміються як:

1. 1)    предмет, заради якого здійснюється діяльність, який спонукує та направляє її;

2. 2)    спонукання до діяльності, пов'язане з задоволенням потреб суб'єкта, сукупність зовнішніх чи внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта та визначають її спрямованість;

3. 3)    усвідомлена причина вибору дій і вчинків особистості.