сприяв розвиток зовнішніх і внутрішніх ринкових відносин, стабільність яких мала забезпечуватися власною грошового одиницею. Монети, самостійне карбування яких почалося в другій половині XIV ст., були не лише видозмінені, а й отримали інші назви: гроші, квартики, динарії, напівгрошовики тощо.

5.3.Зародження кредитних відносин у Київській Русі

УКиївській Русі кредит існував нарівні з готівковими грошима, але не набув значного поширення. В ті часи відсотки мали назву рези, рости, лихва, взвиття. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі

впоклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових оборотів. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні правила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Зведення законів, що формувало та регулювало систему майнових відносин, мало назву Руська правда. Руська правда поповнювалася з часом новими вимогами щодо правил надання кредиту.

Упервісному списку «Руської правди» Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки:

1) договір про віддачу майна з прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів);

2) якщо борг становив більше ніж 3 гривні і при укладенні договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення;

3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном — місячний відсоток

— дозволялось брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Наступним за терміном був третний рез, він дозволявся при запозиченні капіталу на рік, при цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третний рез і брався у разі запозичення грошей більше, ніж на два роки.

Перша редакція «Руської правди» містила також такі правила надання кредиту:

1) торговець, що ненавмисно втратив товар, взятий у кредит, за необхідності міг отримати відстрочку платежу;

2) торговець, що був винний у розтраті чужого майна, взятого в кредит «за своїм безумством», міг позбутися свого майна.

50

На початку XII ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. В деяких випадках відсотки були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку XII ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Також він надав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів.

Коли Володимир Мономах посів київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень «Руської правди» зміни.

Крім кредитних відносин та правил, що їх регулювали, в Київській Русі вже існували в початковому вигляді банківські установи.

«Руську правду» в різних місцевостях Київської Русі доповнювали власні законодавчі правила. Так, Псковська Судна грамота — законодавча пам'ятка XII ст. — велику увагу приділяла питанням кредиту та трактувала договір позики і питання про відсотки набагато ширше, ніж «Руська правда». В ній містилися правила застави як рухомого, так і нерухомого майна (землі, води, дворів). Псковське право передбачало також спеціальні записи, які кредитор мав офіційно вести, та боргові розписки, векселі.

Особливих рис набуло регулювання кредитної діяльності в часи Київської Русі між новгородцями і німцями, зокрема, торгівля між ними регулювалася торговими договорами — перший 1189 — 1199 рр., другий 1257 — 1263 рр. Німецькі купці влаштовували особливі двори, де вони могли дотримуватися своїх звичаїв та почувалися в безпеці. Економічне та соціальне життя німців усередині німецького двора регулювалося особливими постановами, які затверджувало Союзне ганзейське купецтво. Ганзейський союз забороняв своїм членам давати попики русичам чи брати в них у борг. Це робилося з метою, щоб торгівля в Новгороді не виходила з рук німців. Але й для новгородців німецька торгівля була вигідною, і вони дотримувалися німецьких правил ведення спільних справ. У пізніші часи, на початку XIV ст., розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями та німцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск). Через це в договорах між руськими областями та з іноземцями містилася умова: «За поручника, за боржника не стояти, але видати їх по ісправє». Ці дані свідчать про розвинуту кредитну діяльність і про необхідність регулювати її.

У ХІІІ ст. з розвитком торгівлі в балтійський містах виникають кредитні відносини між русичами та балтійцям.

Кредитні відносини настільки поширилися серед населення, що виникла необхідність формувати законодавчі вимоги до проведення кре-

51

дитних операцій. Наведені вище факти свідчать про існування елементів регулювання кредитної діяльності в Київський Русі.

Після татарської навали середини XIII ст. економічне життя Київської Русі погіршилося. Татарам треба було сплачувати значні збори, для чого народ вдавався до позик під великі відсотки, але, не маючи можливості їх сплатити та повернути борг, потрапляв у рабство. У XIV ст. в Київській Русі зберігся стародавній звичай брати в борг у князів. Монастирі та приватні особи давали гроші в позику під заставу маєтків з умовою викупу у встановлений термін.

5.4. Податкова система Київської Русі

Основним джерелом доходів князівської скарбниці була данина. Це по суті справи спочатку нерегулярний, а потім усе більше систематичний прямий податок. Князь Олег (?–912), затвердившись у Києві, зайнявся встановленням данини з підвладних племен. Як повідомляє історик С.М. Соловйов, «деякі платили хутрами з диму, або населеного житла, деякі по шлягу від рала». Під шлягом, видимо, варто розуміти іноземні, головним чином, арабські, металеві монети, що оберталися тоді на Русі. «Від рала» – тобто із плуга або сохи.

Князь Олег установив данини ільменським слов'янам, кривичам і мері. У 883 р. він скорив древлян і наклав данину: по чорній куниці з житла. У наступному році, перемігши дніпровських жителів півночі, зажадав з них данину легку. Легкість обкладання переслідувала далеку політичну мету. Жителі півночі, що раніше платили данину хазарам, не зробили сильного опору дружині Олега. Це обкладання виявилося для них легшим, ніж у часи залежності від хазар. Про це довідалися радимичі, що жили на берегах річки Сожі, і без опору стали сплачувати данину київському князеві, щоб захистив їх від хазар. Хазарам вони платили по два шляги від рала, а тепер стали платити по одному шлягу.

Тоді ж з'являються відомості про російську гривню. Населення Новгорода було зобов'язане щорічно платити князеві 300 гривень. Це був цільовий збір на утримання найманої дружини для оборони північних кордонів. Гривнею називався злиток срібла різної форми, звичайно довгастої, що слугував найбільшим міновим знаком на Русі аж до XIV ст.

Данину стягували двома способами: повозом, коли її привозили в Київ, і полюддям, коли князі або князівські дружини самі їздили за нею.

Одна з таких поїздок до древлян сумно закінчилася для спадкоємця Олега – князя Ігоря (?–945). За свідченням Н.М. Карамзина, Ігор забув, що помірність є чеснота влади, і обтяжив древлян тяжким податком. А одержавши його, повернувся вимагати нової данини. Древляни не стерпіли «подвійного оподатковування» і вбили князя.

52

Відомо, в Давній Русі було й поземельне обкладання. Непряме оподатковування існувало у формі торговельних і судових мит. Мито «миті» стягувалося за провезення товарів через гірські застави, мито «перевезення» – за перевезення через річку, мито «вітальня» – за право мати склади, «торговельне» мито – за право влаштовувати ринки. Мита «вага» й «міра» установлювалися відповідно за зважування й вимір товарів, що було в ті роки досить складною справою.

Судове мито «вира» стягувалося за вбивство, «продаж» – штраф за інші злочини. Судові мита становили звичайно від 5 до 80 гривень. Наприклад, за вбивство чужого холопа безвинно вбивця платив панові ціну вбитого у відшкодування витків, а князеві – мито в сумі 12 гривень. Якщо вбивця зник, то виру платили жителі округу, верви, де було зроблене вбивство. Обов'язок верви схопити вбивцю або платити за нього виру сприяв розкриттю злочинів, запобіганню ворожнечі, сварок, бійок. Суспільну виру не платили у випадку вбивства при розбійному нападі. Виникнувши як звичай, ці порядки були узаконені в «Руській правді» князя Ярослава Мудрого (кінець 978 – 1054 рр.).

53