ля Люблінської унії 1569 р. в результаті заходів короля Стефана Баторія польська і литовська грошові системи було уніфіковано. Литовські і польські монети карбуються за однаковою стопою визначених типів і номіналів. Припиняється емісія старих номіналів (напівгрошів), розпочинається карбування нових, що значно розширюється за Сигізмунда ІІІ

(1587–1632).

На українських землях найбільш уживані номінали отримували свої назви та звучання. Соліди звалися шелягами (латинське “солід” – польське “шеляг”), гроші – осьмаками (бо дорівнювали колись 8 литовським денаріям). Новим номіналом, введеним у 1614 р. за зразком німецьких драйпелькерів, були півтораки (1,5 гроша). Півтораки, карбовані у величезних кількостях, стали чи не найбільш вживаним номіналом в Україні в ХVІІ ст. На українських землях вони отримали назву “чех” – український переклад німецького Boehm (так, у Сілезії монети називалися драйкрецами, варіант – півтораки). Чехами в Україні називалися не тільки польські півтораки, а й схожі до них за зовнішнім оформленням драйпелькери та грошени численних німецьких володінь і прибалтійських міст, що належали Швеції. Монети номіналом у 3 гроші в Україні називалися шагами (походження назви не з’ясовано), в 6 грошів – шостаками. Карбовані в 1608 р. великі срібні монети в 1/4 таляра – орти в українських джерелах згадуються, як “урти”, “вурти”. Бажаною монетою в Україні були талюри та напівталяри, оскільки, на відміну від дрібних номіналів, майже не знецінювалися. До дрібних номіналів курс талярів постійно підвищувався: в 1580 р. таляр коштував близько 35 польсько-литовсько грошів, у 1631–1640 рр. – близько 90, а в 1671–1700 рр. – 180–200 грошів. Але польсько-литовські таляри XVІ–XVІІІ ст. – рідкісні монети і практично не трапляються серед українських знахідок.

Для Речі Посполитої, куди в XVІІ ст. входила абсолютна більшість українських земель, усі номінали узгоджувалися із злотовою системою лічби.

6.2. Розвиток кредитних операцій на територiї Речi Посполитої

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVI—XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю в купців вільних коштів. Наприклад, група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. пози-

69

ки до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71 %), Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купців, орендарів, корчмарів, старостів, війтів). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий відсоток був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костели й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям.

6.3.Податки Польсько-Литовської держави

ЗXVI ст. приходить в Україну Магдебурзьке право, яке стає визначальним у податковому та митному регулюванні. Магдебурзьке право – це письмовий королівський дозвіл на місцеве самоврядування, куплене горожанами окремих міст і містечок, або дароване жителям окремих міст за особливі заслуги перед короною.

Міський голова чи бургомістр за Магдебурзьким правом був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив за ними рішення.

Міське населення було особисто вільним. Ковалі, гончарі, ювеліри, крамарі об’єднувалися в окремі цехи і сплачували фіксовані податки колективно.

Завдяки Магдебурзькому праву почали швидко розвиватися міста. Чотириста років тому воно було запроваджено в Києві.

Понад півтори тисячі років на наших землях існує такий вид податку, як мито. Спочатку це була платня, яка сплачувалася грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони чи митні застави фортець, міських брам, мостів.

За часів Магдебурзького права було запроваджено помірне торговельне мито. І сплачувалося воно з певної міри привізного товару. Розмір помірного був сталим і декілька століть не змінювався: два гроші за одну одиницю товару.

70