Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ZFK_-_182 / ІФГК / Istor_Groshey-Kolesnikova_copy.pdf
Скачиваний:
112
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
2.07 Mб
Скачать

На першому етапі (у 1698 р.) лічильно-ваговий рубль був прирівняний до західноєвропейського талера. Він почав містити 28 г і ділився на 100 срібних копійок. Почалося будівництво та обладнання монетних дворів, де виробництво монет мало здійснюватися за допомоги машин.

У1700 р. з'явилися нові мідні монети – денга, полушка та півполушки, які становили відповідно пів, чверть і восьму частину копійки (мал. 7.3). Наступний рік характеризувався появою нових срібних полтин, півполтин, гривеників (гривень), що становили 10 копійок, і десять денг (півгривні), тобто 5 копійок. Того ж року почали карбувати золотий червінець (3,44 г), який відповідав західноєвропейському дукату, та подвійний червінець.

Справжній злам стався 1704 p., коли було випущено срібний рубль масою 28 г і його соту частину — мідну копійку. Втім, аж до 1718 р. в обігу перебували старі срібні копійки. Крім того, в 1704 р. почали карбувати мідні полтини (3 копійки). Так роздрібний обіг повністю забезпечили розмінною монетою.

У1718 р. припинили карбувати срібні копійки і почали випускати нові золоті монети шасою 4,04 г з текстом, що засвідчував їхню вартість,

два рублі. У наступні роки з'явилися нові номінали: мідні 5, срібні 15 і 20 копійок, золоті імперіали (11,61 г золота) і напівімперіали, що становили 10 і 5 рублів відповідно.

7.2. Банківські інституції в Західній Україні

Кредитні відносини в XVII–XVIII ст. описано в праці Я. Рутковського «Економічна історія Польщі». Автор розглядав сільський та міський кредити і зародження перших централізованих банківських установ.

Селяни в разі війни, епідемії, масової загибелі худоби могли отримати кредит у поміщиків. Позики видавалися грошима або в натуральній

77

формі (найчастіше зерном і сіном) і йшли на сплату податків чи інших заборгованостей. Поміщики вели реєстр селянських боргів, у якому траплялися суми в декілька тисяч злотих. Пани були зацікавлені у поверненні позики і в деяких випадках, аби допомогти боржникам, організовували громаду на допомогу.

В селах створювалися громадські кредитні установи. Вони були двох типів: одні надавали в кредит гроші, інші — зерно чи товари. Сільські позичкові каси першого типу діяли на суми, внесені поміщиком під їх заснування, офірувані окремими благочинниками, позичені від багатих селян. Послугами цих установ могли скористатися селяни, які постраждали від стихійного лиха або йшли вчитися якомусь ремеслу. Кредити надавалися також на відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби й додаткових наділів землі.

Грошові позики були середньостроковими (1—3 роки). Деякі позичкові каси відсотків не стягували. Інші брали 3,3 % за кредит, узятий на споживання, та 6,6 %, якщо позичені кошти йшли на виробничі цілі. Відомий такий спосіб забезпечення позики: майбутній урожай та худоба господаря мали вдвічі перевищувати суму кредиту. Хоча худоба могла залишатись у боржника, її не можна було виводити за межі села. Крім того, для отримання позики треба було мати поручництво двох господарів.

Оборотний капітал позичкових кас, що видавали позики в зерні, створювався за рахунок позик поміщиків, обов'язкових внесків селян і позичкових відсотків, що становили 12,5 % і сплачувалися також у зерні. Особливо популярними такі кредити були в неврожайні роки.

Розмір відсотків за кредитами залежав від соціального стану кредитора. Найнижчі відсотки брали духовні особи й церковні установи, трохи більший — шляхта, а євреї та лихварі — 40–60 %. Широко практикувалося стягнення відсотків у формі відробітків, експлуатації закладених земель чи продуктами сільського господарства. Відомо, що в середині XVIII ст. соціальний стан кредиторів був таким: 58 % становила шляхта, 29 — духівництво, 7 — євреї та 6 % — прості посполиті.

У XVIII ст. центром приватного банківництва в Польщі стала Варшава. Крім того, приватні банки створювались у Кракові, Познані, Любліні. Багатьма з них управляли іноземці. Банки виконували такі операції: залучали вклади під 6—10 %; брали на зберігання кошти, якими, за домовленістю, могли розпоряджатися; давали кредит купцям і промисловцям, королю й містам. Чимало банкірів паралельно з наданням банківських послуг не полишали торговельної чи виробничої діяльності. Польські банкіри зберігали вклади в іноземних банках (наприклад, голландських), отримували перекази з-за кордону, відігравали роль посередників у залученні державних позик.

78

7.3. Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина XVII – початок XVIII ст.)

Головним державним податком для посполитих, як і для міщан, була стація, яку вони сплачували на користь гетьмана та найманого війська. Якщо спочатку стація збиралася переважно натурою, частково – грішми, то на межі XVII – XVIII ст. все більшого поширення набуває грошова стація при збереженні в значній мірі натуральної. В одних селах була лише натуральна стація, в інших-грошова, часто поєднувалися натуральні та грошові збори. При цьому власті Гетьманщини враховували, чи були в посполитих гроші на момент сплати цього податку чи ні. Якщо на гетьмана із сільського населення збиралася річна стація, то на користь найманого війська посполиті сплачували цей податок раз в один-два місяці. Одиницею оподаткування була робоча худоба, а в деяких регіонах

– плуг. При цьому власті Гетьманщини враховували матеріальне становище селянської родини. Середній розмір стації на гетьмана, яку сплачували посполиті, що мали робочу худобу, становив 1 – 2 золотих. Разом із місячним збором на утримання найманого війська (0,2 – 0,25 золотого), середній розмір цього податку дорівнював 4 – 5 золотих. Села, які були підпорядковані магістратам та ратушам, крім сплати стації на гетьмана, давали кошти і на утримання міської адміністрації.

Податки з промислів сплачували ті посполиті, які займалися ними. Такі промисли, як винокуріння, виробництво меду, борошномельний були поширені по всій території Гетьманщини, дьогтьовий та поташний промисли розвивалися лише на півночі, селітряний – на півдні. Тютюн посполиті вирощували в південних полках, однак траплялися плантації цієї культури в деяких сотнях Чернігівського та Ніжинського полків. Натуральні збори з промислів часто становили десяту частину прибутку (тютюнова, медова, дьогтьова десятини) або 1/3–2/3 прибутків з селянських млинів. Грошові збори з промислів (податок з виробництва горілки – ,,показанщина”), із селян-мельників (,,покабанщина” та ,,поколющина”), з пивоварів (,,скапщина”) в багатьох випадках мали фіксований розмір, відрізняючись лише залежно від полків та сотень. Орендні збори поширювалися лише на посполитих, які займалися шинкуванням горілкою.

Піддані світських та духовних землевласників, користуючись протекцією своїх панів, виконували ряд повинностей у значно менших обсягах або просто звільнялися від них. Однак підводна повинність, утримання на постої найманого війська, ремонтно-будівельні роботи поширювалися на всі категорії сільського населення, тоді як на утримання артилерії чи військової музики залучалися лише окремі села.

79

Враховуючи те, що розмір стації в багатьох випадках не перевищував 10 % середнього прибутку селянської родини, а заняття промислами являли собою додатковий заробіток для посполитих, у цілому податкова система Гетьманщини була посильною для них.

Більш негативний вплив на матеріальне становище посполитих мало виконання ними державних повинностей. І головну роль тут відіграли постійні війни, які потребували від населення великої кількості транспортних засобів, у тому числі і для московського війська; утиски з боку посланців, військових та козацької старшини, які вимагали від посполитих занадто велику кількість підвід, харчів і напоїв або зловживали при виконанні робіт сільським населенням; прагнення світських та духовних землевласників захистити своїх підданих від виконання державних повинностей і тим самим перекласти їх на інші категорії посполитих. Крім того, було враховано прагнення селян уникнути виконання державних повинностей шляхом запису до козацького реєстру, переселення на ,,слободи”, перехід у підсусідки тощо.

Оподаткування міського населення розкриває основні види державних податків міщан, які становили до 10 % населення Гетьманщини, систему збору та вплив на їхнє матеріальне становище. Якщо більшість видів державних податків (стація, орендні збори, показанщина, скапщина, військова мірочка, покабанщина, поколющина, медова, дьогтьова десятини тощо) були поширені як на міщан, так і на посполитих і навіть їхній розмір був приблизно однаковим, відрізняючись лише залежно від полків чи сотень, то при зборі податків враховувалися різні групи міського населення за родом занять. Орні міщани були головними платниками натуральної та грошової стації до гетьманського двору, яка збиралася від робочої худоби чи залежно від прибутків. Крім того, значна частина цієї групи міського населення займалася промислами, сплачуючи додаткові податки до військового та полкових скарбів. Промислові міщани сплачували податки переважно з промислів натурою або грішми. Ярмаркові та торговельні збори, які сплачували дрібні торгівці, надходили до міських бюджетів, частково до військового та полкових скарбів. Купці, які займалися закордонною торгівлею, сплачували лише ввізне і вивізне мита (індукту та евекту), розмір яких дорівнював приблизно 2 % від вартості товарів. Цехові ремісники, замість сплати податків, найчастіше виконували державні повинності за своєю спеціальністю. Якщо і сплачували податки, то переважно натурою, частково – грішми. Починаючи з часів гетьманування І. Самойловича (1672 – 1687рр. ), переважна більшість міщан, крім міської верхівки, залучається до сплати стації на утримання найманого війська.

80