2. Об’єкті та суб’єкти право власності.

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права власності називаються Україн­ський народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК.

У порівнянні з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК), об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно., склад якого главою 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно

Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколиш­нього природного середовища», «Про тваринний світ» та ін.

Скла­довими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські во­ди; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; по­верхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природ­ні ресурси у межах територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

В ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими при­родними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (глава 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розу­мінні - це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні - це земельні ділянки, право влас­ності на які може належати усім суб'єктам цивільного права (юри-дичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридич­ними особами, державами і міжнародними організаціями (чч. 2, З ст. 374 ЦК).

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житло­вий будинок, квартира та інші.

Житловий будинок визначається ст. З80 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, ска­жімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тоб­то законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для по­стійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий буди­нок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розта­шованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про від­чуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє со­бою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. При цьому слід розрізняти право власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що у багатоповерховому будинку, в яко­му розташовані квартири, є й інші приміщення - дахи, під'їзди, схід­ці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або бу­дівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та інше) за межами або всередині квартири, яке обслуго­вує більше однієї квартири. Всі означені об'єкти складають єдине не-від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони нале­жать на праві спільної власності власникам квартир.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви­користовується як для здійснення підприємницької діяльності з ме­тою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність ВР Укра­їни та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготов­лення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечу­ють економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обу­мовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності.

Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а са­ме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідноси­нах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою сувере­нітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, зо­лотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що у державній власності сьогодні знахо­дяться також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств.

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступово­му переході об'єктів права державної власності до недержавних влас­ників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного права, а й мають свою специфіку. Одним з них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду.

Об'єкти права комунальної власності Згідно зі ст. 142 Консти­туції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції, є матеріальною і фінансовою основою місцевого самов­рядування. Це обумовлено насамперед тим, що ефективне функціо­нування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні гро­мади і створювані ними органи, скільки від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й Інших ресурсів, необ­хідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного пра­ва. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єкта­ми комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побуто­вого обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.