6. Загальні положення про речові права на чуже майно

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання окрім права власності можуть складати і інші речові права. Відповідно до Цивільного кодексу до інших речових прав (речовим правам на чуже майно) відносяться:

1. право володіння;

2. право користування (сервітут);

1. право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфиций).

Право володіння чужим майном регулює розділ 31 Цивільного кодексу.

Власником чужого майна є особа, що фактично утримує його у себе. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більш особам. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не витікає із закону або не встановлене вирішенням суду. Недобросовісний власник зобов'язаний негайно повернути майно особі, що має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або що є добросовісним власником цього майна. При не виконанні недобросовісним власником цього обов'язку зацікавлена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Право користування чужим майном (сервітут) регулює розділ 32 Цивільного кодексу. Сервітут може бути встановлений:

1) Договором;

2) Законом;

3) Заповітом;

4) рішенням суду щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (у такому разі має місце земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (власникові) сусідньої земельної ділянки, а також іншому, конкретно певній особі (особистий сервітут). Сервітут визначає обсяг прав користування особою чужим майном (можливість проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладення і експлуатація ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації і тому подібне). Сервітут може бути встановлений на певний термін або без визначення терміну. Сервітут не підлягає відчуженню. Особа має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки, а при необхідності і від власника іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) встановлюється:

1) договором між власником земельної ділянки і особою, що виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

2) може відчужуватися і передаватися в порядку спадкоємства. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужене його землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано в заставу.

Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання його за призначенням, встановленому в договорі. Землекористувач зобов'язаний:

1) вносити плату за користування земельною ділянкою, інші платежі, встановлені законом;

2) ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до його цільового призначення;

3) підвищувати його родючість;

4) застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть привести до погіршення екологічної ситуації.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) регулює розділ 34 Цивільного кодексу. Власник земельної ділянки має право надати його в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових і інших споруд і будівель. Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужено землекористувачем або передаватися в порядку спадкоємства. Суперфіций може бути встановлений на певний або невизначений термін. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Якщо на земельній ділянці побудовані промислові об'єкти, договором може бути передбачене право власника земельної ділянки на отримання частки від доходу землекористувача.

Господарський кодекс України відносить до інших речових прав право господарського ведення і право оперативного управління.

Право господарського ведення є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна з відома власника у випадках, передбачених Господарським кодексом і іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського ведення за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням і збереженням майна, що належить йому, безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Правом оперативного управління відповідно до статті 137 Господарського кодексу є речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах, встановлених Господарським кодексом і іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання зайве майно, не використовуване майно, а також майно, використовуване їм не за призначенням.